та трохи за малим не опалив хазяїна! Як
не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку, та й
виніс у хлівець... Добре, що люди побачили — залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці
гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й
робітника... Мотря плаче, — вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува,
не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро
дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так і зостався дома
зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір'ю.
— Наняти б Чіпку?
— То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став
старий, немощний, та ще за-хорував до того, —так його й витурили з
двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за
ворота, та й загадався... «Куди його?!» До роду— близького нікого, а
далекий — у панській роботі... Прийшлося Уласові — хоч під греблю! Та
вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царині та й наставила
чабаном.
До його ото став Чіпка підпасичем. І — диво! згодився відразу... Робота прийшлася йому по душі.
Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що
дід дав завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки
збереться отара. Приходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско
лежить коло дверей, простягши передні лапи, положивши на них голову...
Дріма ранком.
— Лиско! — гука Чіпка.
Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку — і знову кладе її на
ноги, позіхнувши на все горло... Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дід
спить!»
Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає
снідати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони
понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить і другий підпасач — Грицько, Чупрунів син, хлопчик
однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому
сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята —
саме гноття висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.
Грицько — козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під
холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій
родичці — вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв
його до себе в поміч коло отари.
Сіда й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі —
чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись
словом... От рипнули двері — показався дід на порозі.
— Уже ви, хлопці, тута?
— Тута.
— А що ж це ,овець так мало?
— Згонять.
— А ви снідаєте?
— Снідаємо.
— Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим-часом. умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дід у присінки; набира води кухоль — умивається...
Тим часом — світ, як день, тільки сонце щось забарилося... Закрасивши
увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не
блиснуло ні одним променем над землею... А земля вже налагодилась його
стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки,
повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого,
умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в
огні, — замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, — так земля
дожидає ясного сонця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий
вітрець, — потемніє й насупиться її- зелений убір; затихне вітрець —
убір заясніє, усміхається...
Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові
солом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита
— на случай негоди; у руці — малахай.
— А що, хлопці, будемо рушати! — каже дід.
Хлопці підводяться, ховають
у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що
розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже
й овець позгонили до гурту.
— А-г-у-у... тю-у-у! — гукнув дід. — Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руці... Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині — і
тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле...
Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову
вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!» — кахикає, як
зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти... А курява, як
хмара, слідком за вівцями...
— Агу-тю-у-у! — гукнув дід, ляснувши малахаєм.
— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й
прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає
Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити
свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної
пилюги, що до сам,их печінок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, — пустився
підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм.
Блудяги нехотя повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати — грало, всміхалося... Як легенькі
блискавочки, забігали по землі його пароси — і кришталем заіскрила роса
по зеленій траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали
та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій
били; тут вівці бекають, мекають, кахикають... Легенький вітрець
подихає — і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку... Хороше
так, весело!
Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? Що
гадає? — Нічого він не думає, не гадає... Він прислухається, що діється
у його в серці, в душі... Хоче збагнути — й забуває... все забуває...
Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо... Чвала собі помалу.
Торбина на плечі, малахай у руці... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу
за ногою — не думає: де він, і що він, і як він... Легко трепече його
серце; дивні якісь радощі — не то сон, не то дрімота — сповивають його
душу...
Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм — вівці розскочились, розсипались по зеленому полю...
— Отепер, хлопці, спочинемо!
І сідають наші вівчарі втрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати...
Грицько, чи присів, чи ні — вже, дивись — опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...
Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте — ні
хмарочки, ні плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися
його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій
безодні, як у сивому тумані... тільки думка росте та ширша...
«Що там? — дума Чіпка. — Там, мабуть, гарно так... Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!..»
— Діду!
— А що, сину?
— Що там?
— Де?
— У небі?
— Бог...
Задумається Чіпка... Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його...
— Чи воно, діду, є там люди?
— Де?
— На небі...
— Нема, сину!Там бог святий, янголи його та душі праведні...
— А хіба хто там був?
— Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.
— А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.
— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чіпці, — Гарно!.. Не те,
що тут, на землі... Там усе добре, святе... А тут — усе грішне та зле...
Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
— То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас
давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому
заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця,
та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... І чого ми
тільки не їмо?.. А воно то все — гріх! Усе нам оддячиться на тім світі,
все...