— Спасибі, брат. — Сказав я.
— Правду кажуть, що зустрічатися при місячному світлі — погана прикмета, — Зауважила Дейдра.
— Так, але ти все ще була б прив'язана до дерева, — заперечив Рендом, і вона не знайшлася, що відповісти.
Ми лежали за кущем, не рухаючись, і скоро на галявину, де горіло вогнище, вийшли три воїни, озирнулися. Потім один з них нахилився і понюхав землю.
Вони стали дивитися в нашому напрямку.
— Уейр, — прошепотів Рендом, коли вони рушили до нас. Це означало «Перевертні».
Я побачив, як крізь туман, що вони впали на карачки і місячне світло якось дивно засріблилося на їх сірому одязі. На нас дивилися три париблискучих очей наших переслідувачів.
Я проткнув першого вовка своїм срібним мечем, і в ночі пролунав людський крик. Рендом одним махом відтяв голову другого, і до свого здивування я побачив, що Дейдра піймала третього вовка в повітрі і переламала його хребет об коліно, як сухий сірник.
— Швидко проткни їх своїм мечем! — Наказав Рендом, і я встромив срібне лезо спочатку в його перевертня, потім в її, і ніч пронизали ще два людських крики.
— Краще б нам забратися звідси швидше, — сказав Рендом. — Сюди!
Ми пішли за ним.
— Куди це ми йдемо? — Запитала Дейдра приблизно через годину після того, як ми наполегливо почали продиратися крізь чагарник.
— До моря, — відповів він.
— Навіщо???
— Воно зберігає пам'ять Корвіна.
— Де? Як?
— Звичайно, в Рембо.
— Так вони там тебе спочатку вб'ють, а потім згодують твої курячі мізки рибам.
— Я й не збираюся йти з вами до кінця. На березі я з вами розлучуся, а ти переговори з сестрою твоєї сестри.
— Ти хочеш, щоб він знову пройшов Лабіринт?
— Так.
— Це ризиковано.
— Знаю… Послухай, Корвін. Весь той час, що ми були разом, ти вів себе чесно. Тому я повинен тебе попередити, що якщо з якоїсь випадковості ти насправді не Корвін, ти загинеш. Однак, не думаю. По-моєму, ти не можеш бути ніким іншим. Судячи з того, як ти себе вів, навіть нічого не пам'ятаючи, ти — саме він. Можу посперечатися, що це так. Ризикни, і спробуй пройти те, що ми називаємо Лабіринтом. Всі шанси, що це відновить твою пам'ять. Ну як, ризикнеш?
— Може бути. Але що це за Лабіринт?
— Рембо — примарне місто. Це відображення Амбера під водою, в морі. Все що є в Амбері, відбивається в Рембо, як в дзеркалі. Піддані Льювілли живуть там, як у Амбері. Мене вони ненавидять за деякі з моїх минулих витівок, тому я не буду спускатися туди з тобою, але якщо ти поговориш з ними відверто, і можливо, натякнеш на свою місію, я думаю, вони дозволять тобі пройти Лабіринт Рембо, який хоч і є дзеркальним відображенням нашого, здійснить на тебе те ж дію. Тобто він дасть синові свого батька владу подорожувати у Відображеннях.
— Як це має мені допомогти?
— Це допоможе тобі дізнатися, хто ти насправді.
— Тоді я ризикую.
— Добре. У цьому випадку нам треба продовжувати йти на південь. щоб дійти до сходів, знадобиться кілька днів. Ти підеш з нами, Дейдра?
— Я піду з моїм братом Корвіном.
Я знав, що вона відповість так, і я був радий. Я боявся, але був радий.
Ми йшли всю ніч. Вдало уникли зустрічі з трьома озброєними загонами, а на ранок заснули в печері.
5
Ми йшли дві ночі по сіро-рожевих пісках до величного моря і вийшли до берега на третій ранок, вдало вислизнувши напередодні ввечері від невеликого загону. Але ми боялися вийти на відкритий берег, поки точно не дійдемо до потрібного місця, щоб потім швидко перетнути берег прямо до Фай-елабіонін, сходів, що вели в Рембо.
Вранішнє сонце кидало міріади іскор на пінисті хвилі, і їх танець засліплював очі так, що не було видно поверхні води. На протязі двох днів ми харчувалися одними фруктами, запиваючи їх водою, і я був трохи голодний, але забув про все, побачивши величний спадаючий берег з хаотично розміщеними прогалинами, які були усипані коралами, помаранчевим, рожевим, червоним піском, вкрапленнями черепашок, випадкових дерев'яних уламків і невеликих відполірованих водою камінців. А за берегом було море: воно здіймалося і опадало, м'яко плескаючись, блакитне і пурпурове, і легкий бриз співав свою пісню, як благословення, під фіолетовим небом сходу.
Гора Колвір, що стояла обличчям до зорі, тримаюча на собі Амбер, як мати тримає на руках своє дитя, перебувала в милях двадцяти зліва від нас, на північ, і сонце покривало її золотом, опустивши вуаль з веселки на місто. Рендом подивився в тому напрямку і скрипнув зубами, а потім відвернувся. Не пам'ятаю, по-моєму, я зробив те ж саме.
Дейдра торкнула мене за руку, кивнула і пішла на північ паралельно берегу. Ми побрели слідом. Очевидно, вона побачила якийсь знак, що мета близька.
Ми пройшли приблизно чверть милі, коли нам здалося, що земля тіби здригається у нас під ногами.
— Це стукіт копит! — Прохрипів Рендом.
— Дивіться! — Вигукнула Дейдра.
Голова її була закинута, і вона вказувала вгору.
Над нами ширяв орел.
— Чи довго ще нам іти? — Запитав я.
— До он того кам'яного стовпа, — відповіла вона і приблизно ярдів за сто попереду я побачив кам'яний стовп, футів вісім у висоту, складений з сірих великих каменів, відполірованих часом, поточених вітром, піском і водою, у формі трикутної піраміди.
Стукіт копит чувся все виразніше і тут же пролунав звук ріжка, хоча і не такий, як у Джуліана.
— Біжімо! — Крикнув Рендом, і ми побігли.
Не пробігли ми і двадцяти кроків, як орел знизився. Він намагався напасти на Рендома, але той вихопив меч, і птах кинулася на Дейдру.
Я спробував проткнути його мечем. Полетіло пір'я. Орел злетів вгору і знову спікірував на нас, і на цей раз мій меч наткнувся на щось тверде — мені здалося, що птах упав, але я не був у цьому впевнений, а оглядатися не хотілося. Розмірений стукіт копит лунав уже досить голосно, і ріжок співав у нас за спинами. Ми добігли до кам'яної піраміди і Дейдра повернула до моря.
Я не збирався заперечувати — вона знала, що робила — і побіг за ній, не замислюючись, краєчком ока побачивши за собою вершників.
Вони все ще були досить далеко, але неслися по березі щодуху. Собаки гавкали, ріжки сурмили, а ми з Рендомом неслися як очманілі, і скоро опинилися слідом за нашою сестрою в хвилях прибою.
Ми вже були в воді по пояс, коли Рендом сказав:
— Якщо я залишуся тут, то загину, але якщо піду з вами, то все одно здохну.
— Перше неминуче, — відповів я, — що ж до другого, то там буде видно. Пішли!
Ми рушили вперед. Йшли ми по якійсь кам'янистій поверхні, яка поступово спускалася в море. Я не розумів, як ми будемо дихати, коли вода накриє нас із головою, але Дейдра, здавалося, не хвилювалася, тому і я промовчав.
Але все ж було страшно.
Коли вода піднялася до шиї і стала захльостувати рот, я злякався ще більше. Дейдра все так само спускалася вперед і вниз, я слідував за нею, ззаду йшов Рендом.
Через кожні кілька футів поверхня стрибком віддалялася. Я зрозумів, що ми спускаємося по величезних сходах, назва яких була Фай-елабіонін.
Ще один крок, і вода приховає мене з головою, Дейдри вже не було видно, хвилі покрили її повністю! Так що я набрав повні груди повітря і рушив слідом.
Вниз вели східці, і я йшов по них. Мене трохи дивувало, чому мене не виштовхує нагору, я спокійно продовжував опускатися по сходах, як ніби вони були на повітрі, а не під водою, хоча рухи і були дещо уповільнені. Не хотілося думати, що станеться, коли в грудях скінчиться повітря.
Над головами Рендома і Дейдри булькали бульбашки. Я спробував поспостерігати, що вони роблять, але нічого не вийшло. Груди і в неї, і в нього здіймалися абсолютно природним чином. Коли ми опустилися приблизно футів на десять нижче рівня моря, Рендом, що йшов ліворуч, звернувся до мене, і я почув його голос. Він звучав з таким ефектом, ніби моє вухо притиснуте до раковини у ванній, і кожне слово вдаряло мене в голову. Чути, однак, було досить добре.
— Я думаю, що якщо їм і вдасться змусити коней спуститися сюди, то з собаками цей номер не пройде.
— Як тобі вдається дихати? — Спробував сказати я, і виразно почув свій голос.
— Розслабся, — швидко відповів він. Якщо ти затримав дихання, то випусти повітря і ні про що не турбуйся. Ти будеш дихати зовсім вільно, якщо тільки не зійдеш з цих сходів.
— Як це може бути?
— Якщо доберемося, дізнаєшся. — Його голос ніби задзвенів в холодній зеленій воді.
До цього часу ми спустилися вже футів на двадцять, і я спробував трохи вдихнути.
Нічого особливого не сталося, так що я став дихати. Над головою теж з'явилися бульбашки, але ніяких неприємних відчуттів я при цьому не відчував.
Не відчувалося і зростання тиску, а сходи, по яких ми йшли, я бачив як крізь зеленуватий примарний туман. Вниз, вниз і вниз. Прямо. Нікуди не звертаючи. Попереду засвітилося якесь незрозуміле світло.
— Якщо встигнемо пройти під арку — ми врятовані, — сказала сестра.
— В-ви врятовані, — поправив її Рендом, і я задумався, що він таке натворив, що боїться Рембо, як чорт ладану.
— Якщо вони скачуть на конях, які раніше сюди ніколи не спускалися, — продовжував Рендом, — їм доведеться спішитися і йти пішки. Тоді ми встигнемо.
— А може, вони взагалі припинили переслідування, — відповіла Дейдра.
Ми квапливо йшли вперед. Глибина вже була футів п'ятдесят, стало темно і холодно, але світло попереду посилилося, і ще через десяток кроків я побачив його джерело.
Праворуч від мене піднімалася колона, на її вершині знаходилася якась блискуча куля. Приблизно п'ятнадцятьма ступенями нижче така ж була зліва. За нею знову була куля праворуч і так далі.
Коли ми пішли між колон, вода стала тепліша, а сходи можна було роздивитися: вони були білими, з рожевими і зеленими прожилками, камінь нагадував мармур. Близько п'ятдесяти футів в ширину, і з боків тягнувся широкий поребрик з такого ж каменю.
Мимо пропливали риби. Озирнувшись назад, я не помітив погоні.
Ми увійшли в більш яскраво освітлений простір, але цього разу світло виходило не з кулі на колоні. Вірніше, це мій мозок намагався раціонально пояснити те, чим це було, тому я й вирішив, що на вершині була куля. Насправді ж це було щось схоже на полум'я, яке танцювало над колоною фути на два у висоту, як гігантський смолоскип. Я вирішив пізніше запитати, що це таке, а поки що заощадити — хай вибачать мені цей вираз — дихання, так як спускалися ми дуже швидко.
Коли ми пройшли вже шість колон по цій алеї світла, Рендом сказав:
— За нами женуться.
Я озирнувся і побачив поки ще далекі рухомі фігурки, четверо з них верхи. Це дуже дивне відчуття, коли смієшся під водою і чуєш сам себе.
— Нехай, — я доторкнувся до руків'я меча. — Після того, що ми вже пережили, я відчуваю себе достатньо сильним!
Однак ми прискорили кроки, а вода навколо стала темною, як чорнило. Тільки сходинки були освітлені, з такою шаленою швидкістю бігли ми вниз, і незабаром на віддалі я побачив щось, що нагадувало величезну арку.