— Він все ще там… — Сказав я.
— Я вже майже забув — відповів він.
Перемикаючи передачу, я помітив, що штани мої придбали лиск, якого виразно не було раніше. До того ж вони обтягнули щиколотки, а манжети зникли зовсім. Тоді я звернув увагу і на сорочку. Вона тепер була більше схожа на куртку, чорного кольору з срібною обробкою, а пояс став значно ширшим. Придивившись уважніше, я помітив стрічки срібла і на штанах.
— Здається, одягнений я досить ефектно, — зауважив я, що подивитися на реакцію Рендома.
Він посміхнувся, і я побачив, що він теж якось… переодягнувся: червоно-коричневі штани і помаранчева сорочка з коричневими коміром і манжетами. кашкет з жовтим козирком лежав на сидінні.
— А я все чекав коли ти, нарешті, оціниш мої старання. Як настрій?
— Чудово, і до речі, у нас майже не залишилося бензину.
— Зараз вже занадто пізно щось робити з цього приводу. Ми тепер в реальному світі, і робота з відображенням зажадає величезної напруги. До того ж вона не залишиться непоміченою. Боюся, машину доведеться кинути.
Нам довелося-таки кинути її приблизно через дві милі. Я зупинився на узбіччі. Сонце посилало нам прощальний західний уклін. Тіні значно подовжилися.
Мої черевики перетворилися на чорні чоботи, і щось задзвеніло, коли я поліз за ними на заднє сидіння.
Я тримав в руках відносно важкий срібний меч у піхвах. Піхви точно підходили до застібок на поясі. Там же лежав чорний плащ із застібкою у формі срібної троянди.
— А ти думав, що вони вже втрачені назавжди? — Запитав Рендом.
— Майже що.
Ми зачинили дверцята і пішли вперед. Прохолодний вечір був напоєний терпкими ароматами. На сході вже стали з'являтися зірки, а сонце майже сховалося. Ми йшли по дорозі, і Рендом раптово відмітив:
— Не можу сказати, щоб все це мені особливо подобалося.
— Що саме?
— Поки що нам дуже легко все давалося. Ми проїхали весь Арденський ліс, практично не зустрівши ніяких перешкод. Правда, Джуліан намагався перешкодити нам, але… до цього часу ми вже просунулися так далеко, що я майже почав підозрювати, що нам дозволили зробити це.
— У мене виникла та ж думка, — збрехав я. — Як ти думаєш, що це може означати?
— Боюся, що ми прямуємо прямо в пащу звіра. По-моєму, нас чекає якась пастка.
Кілька хвилин ми крокували в повній тиші.
Потім я запитав:
— Може, засідка? У цьому місці навдивовиж спокійно.
Ми пройшли, напевно, милі дві, перш ніж сіло сонце. Ніч була чорна, небо усипане діамантами зірок.
— Трохи незвичний для нас спосіб пересування, — хихикнув Рендом.
— Не сперечаюся
— І все ж я боюся козирнути нам коней.
— Я теж.
— А як ти сам оцінюєш обстановку? запитав Рендом.
— По-моєму, справи погані. У мене таке відчуття, що скоро вони дадуть про себе знати.
— Як думаєш, може є смисл зійти з дороги?
— Я теж про це подумав, — знову збрехав я, — і вважаю, що якщо ми зайдемо в ліс, нам це не зашкодить.
Так ми і зробили.
Ми йшли серед дерев, повз темні химерні скелі і кущі. А над нами повільно піднімався місяць, срібний, як лампада, яка висвітлює ніч.
— Мене все ще не покидає впевненість, що нам не вдасться пройти.
— А чи варто покладатися на це почуття? — Запитав я.
— Цілком.
— Чому?
— Занадто далеко і занадто швидко. Мені це не подобається. Зараз ми в реальному світі, пізно повертати назад. Ми не можемо гратися з Відображеннями, нам залишається покладатися тільки на наші мечі (на його боці висів короткий з орнаментом меч). І тому, — продовжував він, — я відчуваю, що ми опинилися тут не проти бажання Еріка, а скоріше з його волі. Раз вже ми тут, то нема про що говорити, але я волів би, щоб нам довелося битися за кожен дюйм шляху.
Ми пройшли ще приблизно милю і зупинилися покурити, тримаючи сигарети так, щоб вогник прикривала долоня.
— Яка прекрасна ніч, — сказав я Ренді і холодному вітерцю.
— Так… Що це?
Позаду нас легко ворухнувся чагарник.
— Може, якийсь звір?
Меч моментально виник в його руці.
Ми почекали кілька хвилин, але більше нічого не було чутно.
Він вклав меч у піхви і ми знову рушили вперед. Позаду звуків більше не лунало, але через деякий час я почув слабкий шерех спереду. Він кивнув головою, відчувши мій погляд, і ми стали рухатися більш обережно. Попереду, досить далеко, виднівся слабкий відсвіт, як від багаття.
Звуків більше ніяких не лунало, але у відповідь на помах в напрямку вогнища він знизав плечима. Ми рушили направо, до вогню.
Майже цілу годину ми добиралися до табору. Навколо багаття сиділи чотири людини, і ще двоє спали в тіні неподалік. Голова дівчини, прив'язаної до дерева, була повернена в інший бік, але при її вигляді у мене сильніше забилося серце.
— Невже це?.. — Прошепотів я.
— Так. — Відповів брат. — Схоже.
Вона повернула голову, і я тут же впізнав її.
— Дейдра!
— Хотів би я знати, що накоїла ця відьма, — прошепотів Рендом. — Судячи з одягу цих людей, її ведуть назад в Амбер.
Правоохоронці були одягнені в чорно-червоне з сріблом. Наскільки я пам'ятав самі міг судити по картах, це були кольори Еріка.
— Раз вона потрібна Еріку, значить, він її не отримає, — сказав я.
— Особисто мені Дейдра завжди була байдужа, але тобі вона подобалася завжди, а отже… — Він вийняв меч з піхов.
Я зробив те ж саме.
— Приготуйся, — сказав я, піднімаючись на весь зріст. І ми кинулися на них.
Битва зайняла приблизно хвилини дві, не більше.
Вона дивилася на нас, і світло багаття перетворило риси її обличчя в маску. Вона плакала і сміялася, викрикуючи наші імена гучним переляканим голосом, поки я перерізав стягуючі її мотузки і допоміг утриматися на ногах.
— Привіт, сестричка. Чи не по дорозі нам з тобою в Амбер?
— Ні. Спасибі, звичайно, що ви врятували моє життя, але я краще попробую пожити подалі від вас. Як ніби я не знаю, для чого ви йдете в Амбер.
— Розігрується трон, — слова Рендома були для мене новиною, — і ми зацікавлені сторони.
— Якщо у вас є хоч крапля розуму, ви не будете грати в цю гру і проживете трохи довше.
Боже! До чого вона красива, хоч і виглядає втомленою і трохи… м-м-м… брудненькою.
Я обійняв її, тому що мені цього дуже хотілося, і пригорнув до грудей. Рендом знайшов міх з вином і ми з задоволенням випили.
— Ерік — єдиний Принц в Амбері, сказала вона, — і війська віддані йому.
— Я не боюся його, — відповів я, і раптом зрозумів, що не впевнений у своїх словах.
— Він ніколи не дозволить тобі увійти в Амбер. Я сама була полонянкою, поки не вдалося скористатися одним з потайних ходів пару днів тому. Я думала, мені вдасться заховатися у Відображеннях, поки все це не скінчиться, але так близько від реального світу це майже неможливо. Так що його воїни знайшли мене вже сьогодні вранці. Вони вели мене назад. Я думаю, він міг би вбити мене, але не впевнена. Як би то не було, в цьому місті я грала роль маріонетки. Думаю, Ерік буде розлютований, але знову-таки і в цьому не впевнена.
— А що робить Блейз? — Запитав Рендом.
— Він насилає з Відображень всяких чудовиськ, і Еріка це сильно турбує. Але жодного разу не атакував ще всіма своїми силами, а це хвилює Еріка куди більше, тому на кому буде корона до цих пір неясно, хоча скіпетр Ерік весь час тримає в правій руці.
— Зрозуміло. А про нас він коли-небудь говорив?
— Про тебе, Рендом, ні. Про Корвіна — так. Він все ще боїться, що Корвін повернеться в Амбер. Наступні п'ять миль шляху відносно спокійні, але потім кожна п'ядь землі загрожує якою-небудь небезпекою. Кожен камінь — пастка, кожне дерево — засідка. Через Блейза і Корвіна. Він і хотів, щоб ви дійшли аж сюди, адже з одного боку, звідси не втекти в Відображення, а з іншого — не так легко сховатися від нього. І жоден з вас не зможе проникнути в Амбер, уникнувши всіх пасток на шляху.
— Але ж тобі вдалося втекти…
— Це зовсім не те. По-перше, я дійсно втекла з міста, а не намагалася в нього проникнути. По-друге, він не стежив за мною так, як за вами, адже я жінка і не володію особливим честолюбством. Та й до того ж, ви самі бачите, що мені це не особливо вдалося.
— Тепер вдалося, сестра, — сказав я, і ти будеш вільна, поки я здатний підняти зброю в твою захист.
Тут вона поцілувала мене в лоб і стиснула мою руку. Я завжди млів, коли вона це робила.
— Я впевнений, що за нами стежать, — по знаку Рендома ми сховалися в темряву лісу.
Ми лежали за кущем, пильно дивлячись назад, на той шлях, який тільки що проробили. Через п'ять хвилин напруженого перешіптування виявилося, що рішення слід було приймати мені. Питання було дійсно дуже просте: Що робити?
Незважаючи на свою простоту, воно було занадто важливим, і я не міг більше прикидатися. Я знав, що мені не слід особливо довіряти їм, навіть милій Дейдрі, але якщо вже бути чесним, то краще з Рендомом, загрузлим по горло в наших справах, а Дейдра завжди подобалася мені більше за інших.
— Улюблені мої родичі, я повинен зробити вам одне визнання. — Я не встиг ще договорити останнього складу, а рука Рендома вже судорожно стискала руків'я меча. Значить, ось як справи з довірою між усіма нами. Я майже чув його невисловлену думку: — Корвін заманив мене сюди, щоб зрадити — напевно так говорив він собі.
— Якщо ти заманив мене сюди, щоб зрадити, — сказав він, — то тобі не вдасться взяти мене живим.
— Ти що, жартуєш? — Образився я. — Мені потрібна твоя допомога, а не твоя смерть. Моє зізнання дуже просте, простіше не буває: я і поняття не маю, що тут відбувається. Я, звичайно, про дещо здогадуюсь, але… де ми знаходимося, що таке Амбер, і чому ми ховаємося від когось за кущами? І якщо на те пішло, то я навіть не знаю, хто я такий насправді.
Послідувало дуже тривале мовчання, потім Рендом прошепотів:
— Що ти цим хочеш сказати?
— Саме так, — підтакнула Дейдра.
— Я хочу сказати, що мені вдалося обдурити тебе, Рендом. Хіба тобі не здалося дивним, що під час шляху я нічого не робив, окрім як вів машину?
— Але ж ти ж начальник, і я вважав, що ти будуєш свої плани. Зате під час шляху ти поводився досить прозорливо. Я знаю, що ти — Корвін.
— А я сам дізнався про це всього кілька днів тому. — Я знаю, що я той, кого ви звете Корвін, але зовсім недавно я потрапив в автокатастрофу. У мене кілька пошкоджень черепа, і я можу показати вам шрами, коли стане світліше — так от, я страждаю амнезією. Я не розумію жодного слова, коли мова йде про якісь Відображення. Я навіть майже нічого не пам'ятаю про Амбер. Пам'ятаю я тільки своїх родичів і те, що не можу їм довіряти. От і вся розповідь. Що тут можна зробити?
— Господи! — Вигукнув братик. — Так, тепер я розумію! Всі ці дрібниці, які так дивували мене під час шляху… Як тобі вдалося так здорово надурити Флору?
— Мені просто пощастило. Та ще, мабуть, спрацювала підозрілість. Ну ні, трохи не так! Просто вона дурна. Але тепер я потребую вас.
— Як ти думаєш, чи зможемо ми піти звідси в Відображення? — Запитала Дейдра, і зверталася вона не до мене.
— Так, — сказав Рендом, — але я проти. Я хотів би бачити Корвіна в Амбері, а голову Еріка на списі. І я мабуть ризикну, щоб це сталося, так що нема чого нам робити у Відображеннях. Якщо хочеш, йди одна. Всі ви вважаєте, що я хвалько і слабак. Що ж, подивимося. Принаймні зараз я від свого не відступлюся.