З цим важко було не погодитися. Хлопці на ганку явно були важкоатлетами, капелюхи насунені до самих очей, так що обличчя сховані в тіні.
— Хотів би я знати, на якому ми знаходимося світі, — буркнув Рендом.
Відчувши слабке тремтіння барабанних перетинок, я зрозумів, що Флора подула в свій свисток. Так що, коли дзвін вибитого скла змішався зі звуками виття і ричання, мене це зовсім не здивувало.
— Вона свиснула собакам. Шестеро вовкодавів, які, повернись все по-іншому, перегризли б горло нам з тобою.
Рендом згідно кивнув, і ми попрямували на дзвін висаджуваних вікон.
Двоє озброєних громил були вже в кімнаті. Я вбив першого і впав.
Рендом перескочив через мене, змахнувши шаблею, і голова другого відокремилася від тулуба.
До цього часу через вікно залізли ще двоє. Я розстріляв на них всі патрони, одночасно вслухаючись в гарчання вовкодавів і пальбу чужих пістолетів.
На підлозі корчилися троє чоловіків і стільки ж псів. Мені стало приємно при думці, що ми розправилися з половиною нападників, і коли решту все таки подерлися у вікно, я прикінчив одного з них способом, який привів мене самого в здивування.
Повернувшись на каблуках, я схопив важке дубове крісло і жбурнув його через всю кімнату — футів на тридцять. І не промахнувся. Воно зламало хребет одному з нападаючих.
Я не встиг добігти до двох інших. Рендом проткнув одного з них шаблею і жбурнув на підлогу, щоб його докінчили собаки. Потім він взявся за другого. І цьому, останньому, хто залишився в живих, теж нічого не вдалося зробити. Правда, він убив одну з собак, але це був його останній свідомий вчинок у житті. Рендом задушив його голими руками.
На перевірку вийшло, що дві собаки були вбиті і одна важко поранена. Рендом позбавив його від мук швидким ударом шаблі, і ми взялися вивчати перебитих супротивників.
У їх вигляді було щось незвичайне.
У кімнату увійшла Флора і теж взялася допомагати нам розібратися, що до чого.
У кожного з них були червоні, ніби налиті кров'ю очі. Однак на їх обличчях це виглядало цілком природно.
До того ж на кожному пальці було по зайвому суглобу.
Щелепи сильно видавалися вперед, і в відкритому роті одного з них я нарахував сорок чотири зуби, кожен з яких був значно більше звичайного і до того ж гостріший. Шкіра була товстою, сірого кольору і тверда на дотик.
Безсумнівно, були й інші відмінності, але і цього було цілком достатньо.
Ми зібрали їх зброю, і я підібрав для себе три маленьких плоских пістолети.
— Вони з якогось Відображення, це поза всяким сумнівом, — сказав Рендом, і я згідно кивнув головою. — І мені пощастило. Вони, здається, зовсім не очікували, що у мене опиняться таке підкріплення — брат військовий, та з півтонни собак.
Він підійшов до вибитого вікна і виглянув на вулицю, і я не став втручатися в його дії, нехай сам дивиться.
— Нікого. Упевнений, що ми всіх їх поклали.
Після чого він закрив важкі оранжеві штори і присунув до вікна високі шафи. Поки він возився, я обшукав кишені трупів.
Документів там не було ніяких, але це мене особливо не здивувало.
— Ходімо назад в бібліотеку, — незворушно запропонував Рендом. — Я так і не допив свій віскі.
Перш ніж сісти за стіл, він ретельно витер клинок і повісив його на місце. Тим часом я наповнював склянку Флори.
— Так що будемо вважати, що тимчасово я в безпеці, та ще й враховуючи, що нас троє в одному човні. — Рендом витончено підбив підсумок сьогоднішньому дню. — Господи, та в мене крихти в роті не було з учорашнього дня!
Після чого Флора відправилася сказати Кармелі, що тепер вона може спокійно, нічого не побоюючись, вийти і накрити стіл у вітальні, але ні в якому разі не повинна пхати носа в бібліотеку.
Як тільки двері за Флорою закрилася, Рендом повернувся до мене і запитав:
— Які у вас з нею стосунки?
— Не повертайся до неї спиною, якщо залишишся наодинці.
— Вона все ще працює на Еріка?
— Наскільки я знаю, так.
— Тоді що ти тут робиш?
— Намагаюся виманити сюди Еріка. Він знає, що єдиний спосіб до мене добратися — це з'явитися сюди самому, і я хочу з'ясувати, наскільки велике це його бажання.
Рендом похитав головою.
— Не думаю, що він піде на це. Та й яка йому вигода? Поки ти тут, а він там, для чого йому ризикувати? Адже його позиція сильніша. І якщоти захочеш це змінити, то це тобі доведеться відправитися до нього, а не навпаки.
— Я сам прийшов до такого ж висновку.
Тоді очі його блиснули, на губах заграла знайома посмішка. Він пригладив свої солом'яні волосся й зазирнув мені в очі:
— Ти збираєшся ризикнути?
— Можливо.
— Не грай зі мною в кішки-мишки, малюк. У тебе ж на обличчі все написано. Ти знаєш, мені майже що хочеться приєднатися до тебе. З усього, що мені знайоме в житті, найбільше мені подобається секс і менше всього — Ерік.
Я закурив сигарету, обдумуючи почуте.
— І я читаю твої думки, братик: «Чи можу я вірити Ренді на цей раз? Він хитрий і підступний, і поза всяким сумнівом зрадить мене, якщо тільки йому запропонують більш вигідну угоду». Вірно?
Я кивнув.
— Але все ж, братику Корвін, згадай, що хоч я і не робив для тебе нічого особливо хорошого, я і шкоди особливої тобі ніколи не завдавав. О, кілька досить… хм… злих жартів, я це визнаю. І тим не менше, ти цілком можеш сказати, що з усієї нашої сімейки ми краще за інших розуміли один одного — принаймні, не плуталися один у одного під ногами. Подумай. Здається, я чую кроки. Це або Флора, або служниця, так що давай поговоримо про щось інше. Хоча ні… Швидко! У тебе, сподіваюся, є з собою колода наших дорогоцінних фамільних карт?
Я похитав головою.
В цю хвилину до кімнати увійшла Флора.
— Зараз Кармела накриє на стіл.
Ми випили за майбутній обід, і братик підморгнув мені за її спиною.
На наступний ранок тіла громив зникли з вітальні, на килимі не було ні плямочки, вікно було зовсім як нове, і Рендом пояснив, що він «прийняв належні заходи». Я не відчував себе досить підготовленим, щоб розпитати його про це докладніше.
Ми позичили у Флори її мерседес і поїхали кататися.
Навколишні передмістя здавалися якимись дивними. Я не міг точно зміркувати, чого в них не вистачало, або що було нового, але відчував — тут щось нечисто. У марних спробах збагнути, що й до чого, я нажив собі напад головного болю, так що вирішив тимчасово прийняти речі такими, якими вони були.
Я сидів за кермом, Рендом — поруч зі мною. Я недбало зауважив, що хотів би знову опинитися в Амбері — просто, щоб подивитися, як він відреагує.
— Мене завжди цікавило, — парирував він, — ти хочеш просто помститися, чи за цим криється щось ще.
Це була відповідь в моєму стилі — я міг або відповісти, або промовчати.
Мовчати я не хотів, і тому видав свою коронну фразу:
— Я багато думав про це, і зважував свої шанси. Знаєш, можливо я спробую.
Тут він повернув голову і кинув на мене один з своїх косих поглядів (До цього він дивився в бічне скло машини).
— Напевно, кожен з нас мріяв про владу або принаймні думав про неї — принаймні, у мене така думка виникала, хоча я і відмовився від неї майже відразу ж — хоча, чесно кажучи, гра варта свічок. Я знаю, ти зараз питаєш мене, чи допоможу я тобі. Так. Допоможу. Хоча б для того, щоб послати до біса всіх інших.
Він помовчав, потім запитав:
— Що ти думаєш про Флорі? Чи може вона принести нам користь?
— Сумніваюся. Якщо все буде вирішено, вона, без сумніву, приєднається до нас. Але що може бути зараз вирішено наперед?
— Або потім, — вставив він.
— Або потім, — погодився я, відчуваючи, що така відповідь звучить так, як потрібно.
Я боявся зізнатися, в якому стані перебуває моя пам'ять. Я боявся також довіряти йому цілком і повністю. Мені так багато треба було знати, а я не мав до кого звернутися. Я сидів за кермом і обмірковував своє становище.
— Так коли ти думаєш почати? — Запитав я.
— Як тільки ти будеш готовий.
Ось я і догрався. Отримав на горіхи, і абсолютно не знав, що робити далі.
— Як щодо зараз?
Він мовчав. Потім закурив сигарету, схоже, щоб виграти час.
— Ну добре, — сказав він в кінці кінців. — Коли ти був там в останній раз?
— Так давно, що навіть не пам'ятаю. Я взагалі не впевнений в тому, що зможутуди проїхати.
— Ну добре, — знову повторив він. Тоді нам доведеться втекти, перш, ніж нас зможуть спіймати. Скільки в тебе бензину?
— Три чверті бака.
— Тоді поверни за наступним рогом ліворуч, і подивимося, що буде.
Я звернув, і придорожні тротуари раптово почали сипати іскрами.
— Ч-чорт! — Прошипів він. — Я йшов тут років двадцять тому. Щось дуже вже швидко я згадую те, що потрібно.
Ми продовжували рухатися вперед, і я не переставав дивуватися. Що врешті-решт відбувається? Небо стало віддавати зеленим, потім рожевим.
Довелося закусити губу, щоб не бовкнути чогось зайвого.
Ми проїхали під міст, а коли виринули з іншого боку, небо знову прийняло нормальний відтінок, але зате тепер нас з усіх боків оточували великі жовті млини.
— Не турбуйся, — швидко сказав брат. Могло бути й гірше.
Я помітив, що люди, повз які ми проїжджали, одягнені досить дивно, дорога вимощена цеглою.
— Направо.
Я підкорився.
Пурпурні хмари закрили сонце, почав накрапати дощ. Небо розколола блискавка, забушував вітер. Двірники працювали на повну потужність, але толку від них було мало. Я увімкнув фари і скинув швидкість.
Присягаюся, що ми проїхали повз вершника, що скакав в зустрічному напрямку, одягненого в усе сіре, з піднятим коміром і низько опущеною від дощу головою.
Потім хмари розсіялися, і ми поїхали вздовж морського берега. Високо здіймалися пінисті хвилі, величезні чайки зачіпали їх крильми. Дощ пройшов, і я вимкнув двірники і фари. Дорога на цей раз була зі щебінки, але цього місця я зовсім не пізнавав. У бічне дзеркальце я не бачив міста, який ми тільки що проїхали. Я міцніше вчепився в кермо, коли ми несподівано проїхали повз шибеницю, на якій теліпався під поривами вітру скелет.
Рендом все так само курив і дивився у вікно, а дорога тим часом звернула з берега за невисокий пагорб. Трав'яниста рівнина без єдиного деревця праворуч, ліворуч невисока гряда пагорбів. Небо до цього часу потемніло, але набуло красивого блискучого блакитного кольору, як у глибокому прозорому басейні, закритому тінями. Я не пам'ятав, щоб мені доводилося бачити коли-небудь таке небо.
Рендом відкрив вікно, щоб викинути недопалок, і крижаний вітерець рвонув мені в обличчя, засвистівши у машині. Солоний, гострий морський вітер.
— Всі дороги ведуть в Амбер, — сказав брат. Як ніби це була аксіома.
Я згадав вчорашню розмову з Флорою. Мені зовсім не хотілося здатися віроломним обманщиком тільки через те, що я досі мовчав, але все одно я повинен був повідомити йому те, що дізнався, не тільки заради його безпеки, але й заради моєї власної.
— Знаєш, — сказав я, — коли ти вчора дзвонив, Флори дійсно не було вдома, і я впевнений, що вона намагалася проникнути в Амбер, але шлях для неї був закритий.
Тут він розсміявся.
— У цієї жінки майже немає уяви. Звичайно, в цей час шлях буде закритий. В кінці-кінців нам доведеться йти пішки, в цьому я не сумніваюся: щоб потрапити в Амбер, нам будуть потрібні всі наші сили і хитрість, якщо тільки ми взагалі туди потрапимо. Вона що, вирішила, що зможе пройти, як принцеса, і шлях її буде встелений квітами? Дурепа набита. До того ж досить шкідлива. Відьма. Вона не заслуговує на те, щоб жити, але не мені це вирішувати — поки…