Над головою пронеслося, голосно ляскаючи крилами, схоже на летючу миша створіння. Небо було королівського блакитного кольору, а сонце на ньому блідо-золотим.
— У нас залишилося менше чверті бака.
— Добре, — сказав Рендом. — Зупини машину.
Я натиснув на гальмо і відкинувся у кріслі.
Пройшло досить багато часу — хвилин п'ять-шість — а він все мовчав.
— Поїхали, — нарешті сказав він.
Милі через три ми під'їхали до якоїсь барикади з тесаних колод, і я почав об'їжджати її. З іншого боку були ворота, і Рендом велів мені зупинитися і сигналити. Так я і зробив, і через деякий час дерев'яні ворота на іржавих чавунних петлях заскрипіли і відкрилися.
— В'їжджай сміливо. Небезпеки немає.
Я заїхав і ліворуч від себе побачив три колонки з бензином, а неподалік — маленьку будівлю, які я бачив тисячами раніше, при більш ординарних обставинах. Я під'їхав до однієї з колонок і став чекати.
Чоловік, який вийшов з будиночка, був близько п'яти футів зросту, як пивна бочка — в обхваті, зі схожим на полуницю носом і шириною плечей мінімум в ярд.
— Що завгодно? Заповнити бак?
Я кивнув.
— Просто бензин.
— Посуньте трохи машину, — він вказав куди.
Я встав на місце і запитав Рендома:
— А мої гроші тут годяться?
— А ти подивися на них, — відповів він, і я відкрив портмоне. Він був туго набитий помаранчевими та жовтими купюрами, з римськими цифрами на кутах і ініціалами «Д. Р.»
Він посміхнувся, дивлячись, як я роздивляюся купюру.
— От бачиш, я подбав про все.
— Ну і чудово. Між іншим, я зголоднів.
Ми озирнулися і тут же побачили рекламу торговця, який продавав курчат-гриль зовсім поруч. Реклама горіла неоном.
Суничний ніс пошаркав ногою по якомусь горбку на землі, повісив шланг, підійшов до нас і сказав:
— Вісім драхм Регуме.
Я знайшов помаранчеву папірець із 5 ДР і ще три з 1 ДР і простягнув йому.
— Спасибі. — Він засунув гроші в кишеню. — Перевірити масло і воду?
— Валяйте.
Він долив у радіатор трохи води, сказав, що рівень масла в нормі і пару раз протер вітрове скло брудною ганчіркою, потім помахав рукою і пішов назад у будиночок.
Ми доїхали до містечка з назвою Кенні Руа і купили корзинку смажених курчат і великий глек пива. Потім ми помилися, погуділи біля воріт і почекали, поки нам відкрив їх охоронець з іржавою алебардою через праве плече.
Потім знову виїхали на дорогу.
Попереду показався динозавр. Він подивився на нас, завагався, але потім звернув ліворуч. Над головою пролетіли три птеродактилі.
— Мені боляче відмовлятися від неба Амбера, — сказав Рендом.
І що б це не означало, я ствердно мугикнув у відповідь.
— Але я боюся зробити все відразу, — продовжував він. — Нас може розірвати на шматки.
— Згоден.
— З іншого боку, це місце мені теж не дуже подобається.
Я кивнув, і ми рвонули вперед, а силіконова рівнина скінчилася, поступившись місцем кам'янистій.
— Що ти зараз робиш? — Насмілився я на питання.
— Тепер у нас є небо, так що я спробую зробити щось з рівниною.
І кам'яниста поверхня стала перетворюватися в окремі бруковані камінці, між ними проглядала оголена чорна земля. Ще через кілька хвилин я побачив острівці зелені. Спочатку їх було небагато, але трава була яскраво-яскраво зеленою, такої я ще ніколи не бачив на Землі, яку знав.
Скоро трави стало більше.
Через деякий час на шляху стали попадатися окремі дерева.
Потім ліс. Але що це був за ліс!
Я ніколи не бачив таких дерев, могутніх і величних, глибокого багатого зеленого кольору з цятками золота. Вони височіли над головою, пригнічуючи пишністю крон. Величезні сосни, дуби, клени, і безліч інших, назв для яких у мене не було. У них шелестів вітерець з фантастично приємним, ніжним запахом, який так і обвивав мене, коли я трохи прочинив вікно, так що я вирішив опустити його до кінця.
— Арденський Ліс, — сказав чоловік, який був моїм братом, і я знав, що він мене не обманює, і я одночасно і любив його, і заздрив йому в його мудрості, знанням, яких позбувся.
— Брате, — сказав я. — Ти все робиш правильно. Навіть краще, ніж я очікував. Спасибі тобі.
Мої слова привели його в деяке здивування. Як ніби він досі не чув від своїх рідних жодного хорошого слова.
— Я роблю все, що в моїх силах, — відповів він. — І обіцяю тобі, що так буде до самого кінця. Подивися тільки! Тепер у нас є і небо, і ліс! Поки що все йде настільки добре, що навіть не віриться! Ми пройшли більше половини шляху, і ніщо не зупиняло нас по-справжньому. Я вважаю, нам здорово щастить. Ти даси мені Регентство?
— Так, — сказав я, не розуміючи, що це могло означати. Але я відчував, що хочу задовольнити його прохання, якщо це дійсно в моїх силах.
Він кивнув.
— Тебе можна триматися.
Він був маленьким хитруном з маніакальною схильністю до вбивств, і, як я згадав, вічно проти чого-небудь повставав. Наші батьки намагалися карати його в минулому, але я пам'ятав, що і у них це виходило дещо… непереконливо. І я раптово зрозумів, що у нас були одні й ті ж батьки, не так як у випадку зі мною і Еріком, мною і Флорою, мною і Каїном, Блейзом і Фіоною. На рахунок інших я не пам'ятав, але тут був упевненийтвердо.
Машина йшла по відмінній дорозі серед царів усіх дерев. Здавалося, їм не було ні кінця, ні краю. Тут так спокійно і добре! Зрідка з придорожнього чагарника вискакував переляканий олень або здивована лисиця. Сонячне світло променями пробивався крізь листя, стаючи схожим на рідкісний східний музичний інструмент. Вологий вітерець ніс з собою життєдайні запахи. Я зрозумів, що добре знаю це місце, і що не раз гуляв в минулому по цій дорозі. Я їздив через Арденський ліс верхи, гуляв в ньому, полював, лежав на спині під його товстими гілками, закинувши руки за голову і дивлячись на небо. Я лазив по багатьох цих велетнях і дивився на зелений світ, що стелився і переливався внизу.
— Як мені тут подобається, — сказав я, майже не розуміючи, що говорю вголос, поки Рендом не відповів:
— Ти завжди любив цей ліс.
Мені здалося, що в голосі його прослизнула нотка здивування, але я не був упевнений.
Потім на віддалі пролунав якийсь звук, і я зрозумів, що це проспівав мисливський ріжок.
— Додай швидкості, — раптово сказав Рендом. — Схоже, що це мисливський ріг Джуліана.
Я послухався.
Звук ріжка пролунав ще раз, уже ближче.
— Ці його кляті гончаки розтерзають автомобіль на шматочки, а його птиці виклюють нам очі! — Сказав він. — Треба ж було наткнутися на нього, коли він так добре підготовлений до цієї зустрічі. За чим би він зараз не полював, він з насолодою кине будь-яку дичину заради такого видобутку, як два його брати.
— Живи сам і дай жити іншим, ось моя філософія на сьогодні, — зауважив я.
Рендом посміхнувся.
— Що за лицарство! Можу посперечатися, що воно триватиме цілих п'ять хвилин!
Потім ріжок почувся ще ближче і він вилаявся.
Стрілка спідометра зупинилася на червоній цифрі — 75 миль, а їхати швидше по такій дорозі я боявся.
А ріжок звучав усе ближче і ближче — три довгих протяжних звуки, і неподалік, ліворуч, я почув гавкіт гончих.
— Ми зараз майже на цій Землі, хоча все ще далеко від Амбера, — Сказав мій брат. — Марно пробувати втікати через примикаючі відображення, тому що якщо він дійсно переслідує саме нас, він наздожене нас і там. Або його тінь.
— Що будемо робити?
— Додамо ще газу і будемо сподіватися, що він все-таки женеться не за нами.
І звук ріжка почувся ще, на сей раз практично поруч.
— На чому це він скаче? — Запитав я. — На локомотиві?
— Наскільки я можу судити, це Моргенштерн, наймогутніший і найшвидший кінь, якого він коли-небудь створював.
Я задумався над останнім словом, згадуючи, що все це могло значити. Так, вірно, підказував мені внутрішній голос. Він дійсно створив Моргенштерна в якомусь Відображенні, додавши цьому звірові силу і швидкість урагану. Я згадав, що завжди боявся цього коня, і тут я побачив його.
Моргенштерн був майже на метр вище будь-якого з коней, яких мені доводилося бачити. Очі його були мертвого кольору німецької вівчарки, сива грива вилася за вітром, копита блищали, як відполірована сталь. Він нісся за машиною, як вітер, а в сідлі, пригнувшись, сидів Джуліан — зовсім такий, як на карті — довге чорне волосся, сліпучі блакитні очі, одягнений в білі блискучі обладунки.
Джуліан посміхнувся нам і помахав рукою, а Моргенштерн скинув угору голову, і його чудова грива зметнулася на вітрі, як прапор. Ноги миготіли з такою швидкістю, що їх не було видно.
Я згадав, що Джуліан одного разу змусив свого підручного одягнути мій старий одяг і мучити коня. Ось чому коняка мало не вбила мене в день полювання, коли я спішився, щоб оббілувати оленя.
Я швидко підняв скло, щоб звір не зміг по запаху визначити, що я в машині. Але Джуліан помітив мене, і мені здавалося, що я розумію, що це означає. Навколо нього бігли його гончі, жорсткі, твердотілі, з міцними як сталь зубами. Вони теж були взяті з Відображень, тому що жоден нормальний пес не витримав би такої вбивчої гонки. Але я був твердо впевнений, що все, що раніше було для мене нормальним, тут таким не було.
Джуліан зробив нам знак зупинитися, і я подивився на Рендома, який ствердно кивнув у відповідь.
— Якщо ми не зупинимося, він нас просто знищить.
Так що довелося натиснути на гальмо.
Моргенштерн здійнявся в повітря, присів на задні ноги, підняв передні і вдарив об землю копитами. Собаки кружляли неподалік з висунутими язиками і важко здіймали боками. Кінь покрилася блискучою плівкою поту.
— Який сюрприз! — Простягнув Джуліан своїм повільним, майже лінивим голосом.
Це була його манера розмовляти, і, поки він говорив, великий орел з чорно-зеленим оперенням, що кружляв у нас над головами, опустився і сів до нього на плече.
— Ось саме, нічого не скажеш, — відповів я. — Як поживаєш?
— О, чудово, — недбало кинув він. — Як завжди. А як справи у тебе і братика Рендома?
— Ми в повному здоров'ї, — відповів я, а Рендом кивнув головою і додав:
— Я думав, що в ці неспокійні часи ти знайдеш собі інше заняття, окрім полювання.
Джуліан трохи нахилив голову і іронічно подивився на нього крізь бічне скло.
— Мені приносить насолоду вбивати звірів. І я постійно думаю про своїх родичів.
У мене по спині пробіг відчутний холодок.
— Мене відвернув від полювання шум вашої машини. Та я й уявити собі не міг, що в ній опинитеся саме ви. Наскільки я розумію, ви подорожуєте не просто заради задоволення, а їдете кудись, скажімо, в Амбер, так?
— Так, — погодився я. — Можу я поцікавитися, чому ти зараз тут, а не там?
— Ерік послав мене спостерігати за цією дорогою, — відповів він, і моя рука мимоволі лягла на руків'я одного з пістолетів.
У мене виникла впевненість, що його обладунки мені не пробити. Я подумав, що доведеться стріляти в Моргенштерна.
— Ну що ж, браття, — сказав він, посміхаючись. — Я радий, що ви повернулися, і побажаю вам доброго шляху. До побачення.
І з цими словами він повернувся і помчав у ліс.
— Давай-но забираємося скоріше звідси подобру-здорову, — сказав Рендом. — Напевно, він збирається влаштувати засідку, а може, знову почне переслідування.
Тут він витягнув з-за пояса пістолет і поклав його на коліна.
Я поїхав вперед вже з досить помірною швидкістю.
Приблизно хвилин через п'ять, коли я вже став дихати спокійніше, почувся звук ріжка.