Я натиснув на газ, знаючи, що він все одно нас наздожене, але намагаючись виграти якомога більше часу і від'їхати якнайдалі. Нас заносило на віражах, мимо пролітали пагорби і долини. Один раз я мало не наїхав на оленя, але в останній момент все ж вдалося вивернути руль, не зменшуючи швидкості.
Звук ріжка чувся все ближче, і Рендом став бурмотіти вельми непристойні лайки.
У мене було таке відчуття, що доведеться ще досить довго їхати по лісі, і це аж ніяк не заспокоювало. Ми виїхали на невеликий рівну ділянку дороги, і близько хвилини я вів машину на максимальній швидкості. Рожок Джуліана трохи відстав. Але потім ми в'їхали на ту ділянку лісу, де дорога звивалася, як змія, і мені довелося скинути газ. Він знову став наганяти нас.
Приблизно хвилин через шість він появився в дзеркалі, летячи по дорозі, з гончими, що гавкали і скакали навколо.
Рендом опустив своє вікно і приблизно через хвилину висунувся і став стріляти.
— Чорт би взяв ці обладунки! — Прошипів він. — Я впевнений, що потрапив рази два, а він і вухом не повів!
— Мені дуже не хотілося б вбивати цього коня, — зауважив я, — але все ж спробуй.
— У нього я теж потрапив кілька разів, — відповів він, з огидою кидаючи пістолет на підлогу і виймаючи з-за пояса інший. — Але або я зовсім нікудишній стрілок, або правду кажуть, що Моргенштерна може вбити тільки срібна куля.
Запасною обоймою він убив, однак, шістьох псів, але їх залишалося ще щонайменше дві дюжини.
Я віддав йому один зі своїх пістолетів, і він уклав ще п'ятьох.
— Останню обойму я залишу для голови Джуліана, якщо він під'їде достатньо близько!
Зараз вони були всього футах в п'ятдесяти, і розрив все скорочувався, так що я щосили вдарив по гальмах. Кілька собак не встигли відскочити вчасно, але Джуліан раптово зник, і над машиною пронеслася величезна тінь.
Моргенштерн перестрибнув автомобіль. Він заіржав, і в той момент, коли кінь розгорталася до нас, я дав газ. Ривок!
Величним стрибком кінь відскочив убік. У дзеркальце я побачив, як дві собаки вчепилися за задній бампер, відірвали його і знову кинулися в погоню. Кілька псів мертвими валялися на дорозі, але їх ще залишалося шістнадцять-сімнадцять…
— Чудово! — Завив Рендом, — Але тобі пощастило, що вони не кинулися на колеса, інакше від гуми залишилися б тільки клапті. Напевно, їм ніколи раніше не доводилося заганяти таку дичину.
Я віддав йому свій останній пістолет.
— Постарайся убити якомога більше собак!
Він розстріляв обойму спокійно і зі снайперською точністю. Псів стало ще на шість менше.
А Джуліан скакав тепер поряд з машиною, і в руці його був меч.
Я засигналив, сподіваючись сполохати Моргенштерна. Як би не так! Різкий поворот… але Моргенштерн граціозно відскочив і уникнув удару. Рендом низько пригнувся, тримаючи пістолет у правій руці, поклавши його на зігнутий лікоть, і прицілився.
— Не стріляй поки. Я постараюся взяти його так.
— Ти псих! — Сказав він мені в той момент, коли я знову різко вдарив по гальмах.
Тим не менш пістолет він опустив.
Як тільки машина зупинилася, я відчинив дверцята і вискочив — о, чорт, адже я босоніж! Прокляття!
Я пірнув під його меч, схопив за руку і висмикнув з сідла. І тут же отримав броньованим кулаком по голові. Іскри з очей посипалися від нестерпного болю.
Він лежав там, куди впав, як п'яний від падіння, навколо стрибали собаки, намагаючись вчепитися в мене, а Рендом відбивав їх ногами. Я підібрав меч Джуліана і приставив вістря до його горла.
— Накажи їм забиратися, або я приколю тебе до землі!
Він різко викрикнув щось, і пси відійшли, невдоволено загарчавши. Рендом схопив Моргенштерна за вуздечку, але насилу справлявся з конем.
— Ну а тепер, мій дорогий брате, — запитав я, — що ти можеш сказати на свій захист?
В його очах спалахнув холодний блакитний вогонь, але безпристрасне обличчя нічого не відобразило.
— Якщо ти збираєшся вбити мене, то не барися.
— А вже ось це я зроблю тоді, коли мені цього захочеться, — повідомив я йому, сам не знаючи чому мимоволі насолоджуюся грудками бруду, що прилипли до його бездоганних білих обладунків. — А поки що скажи мені, що ти даси за своє життя?
— Все, що маю, в цьому можеш не сумніватися.
Я відступив назад.
— Вставай і сідай в машину, на заднє сидіння.
Він мовчки встав, і я відібрав у нього кинджал перш, ніж він сів. Рендом повернувся на своє місце попереду, але направив пістолет з останньою обоймою в голову Джуліана.
— Чому ти просто не вб'єш його?
— Я думаю, він нам знадобиться. Є багато речей, які я хотів би дізнатися. Та й до того ж перед нами ще довгий шлях.
Я ввімкнув запалювання й рушив уперед. Собаки дружно припустили за машиною. Моргенштерн біг збоку.
— Боюся, що небагато чого стою як бранець, — зауважив Джуліан. — І навіть, якщо ти станеш мене катувати, я не зможу сказати тобі більше того, що знаю, а знаю я трохи.
— Ось з цього і почни.
— Коли почалося все цей пекло, позиція Еріка була найсильнішою, адже він залишався в Амбері. По крайній мірі, я порахував саме так, і запропонував йому свої послуги. Якби це був один з вас, я, ймовірно, вчинив би так само. Ерік доручив мені охорону Арденського лісу, адже це один з основних маршрутів. Жерар контролює південні підступи, а Каїн — в північних водах.
— А Бенедикт? — Запитав Рендом.
— Не знаю. Про нього я нічого не чув. Можливо, він з Блейзом. А можливо, в одному з Відображеннь, і просто ще не знає, що сталося. Можливо, він уже мертвий. Минуло багато років з тих пір, як я про нього чув останній раз.
— Скільки людей у тебе в Ардені? — Запитав Рендом.
— Більше тисячі, деякі з них напевно спостерігають за вами навіть зараз.
— І якщо вони не хочуть, щоб ти несподівано помер, їм доведеться цим і обмежитися, — розсміявся Рендом.
— Ти безумовно правий. Мушу визнати, Корвін, що ти поступив вельми далекоглядно, взявши мене в полон, а не вбивши на місці. Може, тепер тобі і вдасться проїхати через ліс.
— Ти говориш це тільки тому, що хочеш жити, — відповів Рендом.
— Звичайно, я хочу жити. Можу я сподіватися на це?
— На що?
— За ту інформацію, яку я вам дав.
Рендом знову розреготався.
— Ти майже нічого не сказав, і я впевнений, що під тортурами твій язик розв'язався б куди більше. Але це ми перевіримо, коли випаде нагода зупинити машину, а, Корвін?
— Подивимося, — сказав я. — Де Фіона?
— По-моєму, десь на півдні, точно не знаю.
— А Дейдра?
— Не знаю.
— Льювілла?
— У Рембо.
— Ну добре, — сказав я, — по-моєму, ти дійсно сказав все, що знаєш.
— Так.
Далі ми їхали мовчки, поки ліс поступово не став рідшати. Я давно вже втратив з виду Моргенштерна, хоча орел іноді ще пролітав над нами. Дорога повернула, і тепер ми прямували до досить вузького проходу між пурпурними горами.
— Зручне місце, щоб поставити заслін. — Порушив мовчання Рендом.
— Звучить правдоподібно. Чи ти так не вважаєш, а, Джуліан?
— Так, — погодився він, зітхнувши — скоро буде. Але я думаю, він не викличе у вас особливих труднощів.
Утруднень не було. Коли ми під'їхали до воріт і сторож в зеленій куртці, з мечем наголо, підійшов до нас, я вказав великим пальцем на заднє сидіння і запитав: — Зрозуміло?
Йому все було зрозуміло, нас він теж впізнав і поспішив відкрити ворота. Він відсалютував нам, коли ми проїхали мимо.
Перш, ніж ми переїхали перевал, відкрилися ще двоє воріт, і десь на шляху орел відстав. Ми піднялися вже на кілька тисяч футів, і я зупинив машину біля самого урвища, праворуч була безодня.
— Виходь, — сказав я, — прийшла пора тобі розім'яти ноги.
Джуліан зблід.
— Я не буду принижуватися. І не буду вимолювати у вас собі життя.
І він вийшов з машини.
— Прикро! — Сказав я. — Переді мною так давно ніхто не принижувався! Шкода. Ну що ж, підійди до краю і стань ось тут… Трохи ближче, будь ласка.
Рендом прицілився йому в голову.
— Зовсім недавно, — продовжував я, — ти казав, що запропонував би свою допомогу кожному, хто опинився б на місці Еріка.
— Так.
— Подивися вниз.
Він глянув туди. Далеко-далеко.
— Добре. — Сказав я. — Згадай те, що ти говорив нам, коли все несподівано зміниться. І запам'ятай ще, хто подарував тобі життя, тоді як будь-хто інший відібрав би його. Поїхали, Рендом. Нам пора.
Ми залишили його стояти на самому краю. Він важко дихав, брови його зійшлися докупи.
Коли ми дісталися до вершини перевалу, бензин майже скінчився. Я поставив передачу на нейтраль, вимкнув мотор і машина почала довгий шлях вниз.
— Я зараз думаю про те, — почав Рендом, — що ти не втратив колишньої прозорливості. Я, напевно, все-таки вбив би його після того, що він нам влаштував. Але думаю, що ти вчинив правильніше. Мені здається, він підтримає нас, якщо вдасться в чомусь переграти Еріка. А тим часом можна не сумніватися, що він доповість про все Еріку.
— Природно.
— І в тебе більше причин хотіти його смерті, ніж у всіх нас.
Я посміхнувся.
— Особисті почуття заважають хорошій політиці, юридичним рішенням і діловим відносинам.
Рендом закурив дві сигарети і простягнув одну мені.
Дивлячись вниз крізь сигаретний дим, я вперше побачив це море. Під темно-блакитним, майже вечірнім небом із золотим сонцем воно виглядало таким багатим — немов товстий шар пофарбованої рифленої тканини королівського, майже пурпурного кольору, що мені стало навіть не по собі, коли я дивився на нього. Раптом я усвідомив, що говорю на незнайомій мені мові. Я читав вголос «Баладу про мореплавців», та Рендом уважно слухав і чекав, поки я не закінчу. Коли я замовк, він запитав:
— Багато говорять, що баладу написав ти сам. Це правда?
— Це було так давно, що я вже й сам не пам'ятаю.
Дорога все більше і більше ухилялася вліво, і по мірі того, як ми в'їжджали в порослу деревами долину, море розгорталося перед нами.
— Маяк Кабре, — сказав Рендом, вказуючи рукою на грандіозну башту вивищену далеко в море. — Я зовсім забув про його існування.
— Уяви собі, я теж. Яке це дивне почуття, коли повертаєшся додому.
Тут я згадав, що мова, якою ми говоримо, називається тари.
Приблизно через півгодини ми остаточно спустилися з гір. Я продовжував котитися по інерції так довго, як тільки міг, потім знову включив мотор. При цьому звуці зграйка чорних птахів випурхнула з найближчого чагарника. Сіра, схожа на вовка тінь метнулася через дерева і пірнула в саму гущу кущів. Олень, невидимий досі, помчав геть. Ми їхали по лісовій долині, хоча дерев тут було і не так багато, як в Ардені, і неухильно наближалися до далекого моря.
Зліва позаду залишилися гори. Чим далі ми в'їжджали в долину, тим величніше розкривалися картини природи тієї величезної гори, по схилу якої ми котили. Гори продовжували свій марш до моря, з їх плечей звисала різнобарвна мантія — зелена, золота, пурпурна, рожева і індиго. Вони повернулись до моря лицем, якого ми не бачили, проїжджаючи по долині, але на самому останньому, найвищому піку, висіла вуаль легких хмар і зрідка сонце золотило її вогнем. За моїми підрахунками, ми були приблизно милях в тридцяти від цього місця, а в баку майже не залишилося бензину. Я знав, що цей останній пік і був місцем, куди ми так прагнули, і щось щеміло в душі. Рендом втупився в тому ж напрямку.