— Це з тобою я зустрічався тоді? І це ти недавно був присутній в Амбері?
— Так.
— Я… зрозуміло. І все-таки ти здаєшся не таким, як ті інші, яких я зустрічав.
Він простягнув руку і стиснув мені плече.
— А я не такий і є, — сказав Корвін і глянув на Лабіринт. — Я намалював цю штуку, — продовжив він трохи опісля, — і я — єдиний, хто пройшов його. Отже, я — єдиний привид, якого він може викликати. І здається, він приділяє мені щось більше, ніж просто утилітарну увагу. Ми можемо спілкуватися, і, здається, він охоче відстібає енергію для забезпечення мого постою. Я розумію так: і ті примари, що від Лабіринту, і ті, що від Логруса, за природою куди більш ефемерні.
— Я це знаю з досвіду, — сказав я…
— Окрім тієї, якій ти дуже допоміг, за що я тобі вдячний. Тепер вона під моїм захистом, настільки, наскільки це можливо.
Він відпустив моє плече.
— Мені не представили твого друга як годиться, — сказав він потім.
— Вибач. Це від слабкості, — сказав я. — Люк, я б хотів познайомити тебе з моїм батьком, Корвіном з Амбера. Сер, Люк, власне, відомий як Рінальдо, син вашого брата Бранда.
На мить очі Корвіна розширилися, потім звузилися, поки він простягав руку, вивчаючи обличчя Люка.
— Непогано зустрітися з другом сина, та ще й родичем, — сказав він.
— Так само радий познайомитися з вами, сер.
— А мене-то цікавило, що це таке в тобі знайоме.
— Вріжте цьому знайомому, якщо вас це хвилює. І закінчимо на цьому.
Батько розсміявся.
— Де ви зустрілися, хлопці?
— У школі, — відгукнувся Люк. — У Берклі.
— Де ж ще могла б зійтися парочка наших? Ну, не в Амбері ж, — сказав він, різко розвертаючись, щоб лицем до лиця опинитися зі своїм Лабіринтом. — Вашу історію я ще отримаю. А зараз ходімо зі мною. Я хочу представити вас.
Він попрямував до сяючого орнаменту, а ми пішли слідом. Пропливло кілька джгутів туману. Крім наших кроків, навколо не було ні звуку.
Коли ми підійшли до краю Лабіринту, то зупинилися і уважно оглянули його. Це був витончений малюнок, занадто великий, щоб відразу охопити його поглядом; і здавалося, що в його контурі пульсувала міць.
— Привіт, — сказав Корвін. — Я хочу, щоб ти познайомився з моїм сином і моїм племінником, Мерліном і Рінальдо… хоча з Мерліном ти вже зустрічався раніше. У Рінальдо проблеми.
Послідувало довге мовчання. Потім привид батька сказав:
— Так, вірно.
Через якийсь час:
— Ти так думаєш?
І:
— О'кей. Я скажу їм.
Корвін потягнувся, зітхнув, зробив кілька кроків від краю Лабіринту. Потім обійняв нас обох за плечі.
— Народ, — сказав він, — щось на зразок відповіді я отримав. Але це означає, що, з різних причин, нам усім зараз доведеться піти і прогулятися по цьому Лабіринту.
— Я граю, — сказав Люк. — А що за причини?
— Він має намір усиновити тебе, — сказав Корвін, — і підтримувати так само, як і мене. Хоча за це доведеться платити. Настають часи, коли потрібно, щоб його охороняли цілодобово. Ми можемо змінювати один одного.
— Звучить здорово, — сказав Люк. — Цей куточок виглядає так мирно. А я зовсім не хочу повертатися в Кашер і робити спроби до повалення самого себе.
— О'кей. Поведу я, а ти тримайся за моє плече на випадок, якщо доведеться стримувати якусь дурну трахомудію. Мерлін, ти йдеш останнім і чіпляєшся за Люка з тієї ж причини. Порядок?
— Цілком, — сказав я. — Йдемо.
Він відпустив нас і рушив до місця, звідки починалися лінії лабіринту. Ми пішли слідом, і рука Люка була на плечі Корвіна, коли той зробив перший крок. Незабаром ми всі були на Лабіринті, б'ючись у знайомої битві. Навіть коли злетіли іскри, це здавалося легше, ніж прогулянки по Лабіринту в минулому — можливо тому, що шлях прокладав хтось інший.
Обриси авеню з древніми каштанами наповнювали мій розум, поки ми волоклися по Лабіринту і відвойовували шлях через Першу Вуаль. До того часу іскри навколо піднімалися все вище, і я відчував сили Лабіринту, які пульсували біля мене, пронизували мене, моє тіло і розум. Я згадував дні в школі, найбільші свої зусилля на атлетичному терені. Опір продовжувала зростати, і ми загрузли в ньому. Рух ніг вимагало величезних зусиль, і я зрозумів, що — чомусь — зусилля було більш важливим, ніж пересування. Я відчув волосся, що встало дибки, коли дивний потік пройшов через все моє тіло. Все ж не було ні одурманюючої дії Логруса як в той момент, коли я торгувався з ним, ні відчуття супротивника, яке я відчував на Лабіринті Амбера. Все було так, ніби я перетинав ліси свого розуму, або не мого, але дружньо до мене розташованого. Було якесь відчуття — майже підбадьорювання — поки я бився з кривою, виконуючи поворот. Опір був настільки ж сильним, іскри злітали так само високо, як і в інших біля цієї точки, але все ж я якимось чином знав, що цей Лабіринт тримає мене зовсім по-іншому. Ми пробивали собі шлях уздовж ліній. Ми намагалися, ми палали… Проникнення в Другу Вуаль було повільним, як вправа у витривалості та волі. Після цього наш шлях став трохи легше, і образи всього мого життя прийшли, щоб налякати і втішити мене.
Йдемо. Один, два… Три. Я відчув, що якщо зможу зробити ще десяток кроків, у мене буде шанс перемогти. Чотири… Я був зрошений потом. П'ять. Опір був жахливим. Щоб просто пересунути ногу на дюйм вперед, потрібна енергія бігу на сто метрів. Легені працювали, немов міхи. Шість. Іскри дісталися до обличчя, чіпляли очі, повністю огортали мене. Я відчував себе розщепленим в безсмертному синьому полум'ї і відчував, що повинен пропалити шлях крізь мармуровий блок. Я горів, я палав, а камінь залишався незмінним. Так я міг провести цілу вічність. І, напевно, провів. Сім. Образи зникли. Пам'ять вичерпалася. Навіть моя особистість взяла відпустку. Я був обідраний до каркаса чистої волі. Я був дією, суттю боротьби з опором. Вісім… Я більше не відчував свого тіла. Час став чужим поняттям. Боротьба вже не була боротьбою, але формою елементарного руху, поряд з яким рух льодовиків — просто спринт. Дев'ять. Тепер я був тільки рухом… нескінченно малим, постійним…
Десять.
Настало полегшення. Знову стане важче ближче до центру, але в цілому залишок шляху напруга спадатиме. Щось схоже на повільну, тиху музику підтримувало мене, поки я плентався вперед, повертав, плентався знову. Вона протекла разом зі мною крізь Останню Вуаль, і як тільки я проминув середню точку фінального кроку, вона чимось нагадала «Караван».
Ми стояли там, в центрі, мовчазні, важко дихаючі. У тому, чого я досяг, я не був упевнений. Але я відчував, що в підсумку я краще пізнав батька. Смуги туману як і раніше дрейфували через Лабіринт, через долину.
— Я відчуваю себе… сильнішим, — зізнався Люк. — Так, я допоможу в охороні цього місця. Здається, це хороший спосіб убити трохи часу.
— До речі, Люк, яке послання ти ніс? — Запитав я.
— О, слід було сказати, щоб ти швидко звалив з Дворів, — відгукнувся він, — вся ця хрінотінь стає небезпечною.
— Небезпечну частину я вже знаю, — сказав я. — Але є ще щось, що я повинен зробити.
Він знизав плечима.
— Ну, ось тобі і послання, — сказав він. — Немає жодного по-справжньому безпечного місця.
— У цьому проблем поки не буде, — сказав Корвін. — Жодна з Сил точно не знає, як підібратися до цієї точки або що з нею робити. Амберському Лабіринту слабо пожерти його, а Логрус не знає, як його знищити.
— Звучить хвацько.
— Ймовірно, прийде час, коли вони спробують разом навалитися на нього.
— А поки ми почекаємо і подивимося. О'кей. Якщо прийде якась тварюка, що це може бути?
— Ймовірно, примари — як і наші — шукають, як би дізнатися про нього побільше, протестувати його. Толк від твого клинка є?
— З усією безмежною скромністю — так. До того ж, якщо не достатньо цього, я вивчав Мистецтва.
— Тут краще спрацює сталь, хоча поєдинки закінчуються вогнем, не кров'ю. А тепер, якщо бажаєте, можна використовувати Лабіринт, щоб переправитися назовні. Я приєднаюся через пару хвилин, щоб показати, де заховано зброю та інші припаси. Мені б хотілося зробити невелику подорож і ненадовго залишити тебе на чергуванні.
— Залізно, — сказав Люк. — А як ти, Мерль?
— Мені треба повернутися назад у Двори. У мене офіційний ангажемент на ленч з матусею, а потім добре б відвідати похорон Савалла.
— Швидше за все, він не зможе закинути тебе прямо у Двір, — сказав Корвін. — Це з біса близько від Логруса. Але ти щось зробиш або навпаки. Як там Дара?
— Багато часу пройшло з тих пір, як я бачив її довше, ніж кілька митей, — відповів я. — Вона все так само безапеляційна, зарозуміла і занадо піклується, коли натикається на мене. У мене таке враження, що, швидше за все, вона теж затягнута в місцеві політичні інтриги, так само як в тонкощі тісних родинних стосунків Дворів і Амбера.
Люк на мить заплющив очі і зник. Побачив я його вже біля Поллі Джексон. Він відчинив дверцята, ковзнув на сидіння, нахилився й покрутив щось всередині. Ще трохи згодом я зміг розчути далеке радіо, видаюче музику.
— Схоже, що так, — сказав Корвін. — Уявляєш, я ніколи не розумів її. Вона прийшла до мене з нізвідки в дивний час мого життя, вона брехала мені, ми стали коханцями, вона пройшла Лабіринт в Амбері і зникла. Це було схоже на страшний сон. Абсолютно очевидно, що вона використовувала мене. Довший час я думав — лише для того, щоб отримати знання Лабіринту і доступ до нього. Але не так давно у мене виникла купа часу для роздумів, і я більше не впевнений, що це було основною причиною.
— О-о? — Сказав я. — А що тоді?
— Ти, — відгукнувся він. — Все частіше і частіше я приходжу до думки, що вона хотіла понести сина або дочку Амбера.
Я відчув, що мене охоплює холод. Чи міг факт мого існування бути настільки прорахований? І не було ніякої прихильності? І я був навмисно задуманий для служіння якійсь особливій меті? Мені зовсім не подобалися такі наміри. Я відчував себе на місці Колеса-Примари, ретельно вибудуваного продукту моєї уяви і розуму, створеного, щоб протестувати ідеї дизайнерських структур, з якими міг зіткнутися тільки житель Амбера. І все ж він називав мене «батько». Він дійсно піклувався про мене. Я почав відчувати до нього невиразну ірраціональну прихильність. Чи було це тому, що ми були більше схожі, ніж я сприймав свідомо?..
— Чому? — Запитав я. — Чому їй було так важливо, щоб народився я?
— Можу нагадати лише останні слова, якими вона завершила проходження Лабіринту, обернувшись демоном. «Амбер, — сказала вона, — буде зруйнований». Потім вона зникла.
Тепер мене затрясло. Такі зав'язки настільки вибивали з сідла, що я хотів заплакати, заснути або напитися. Все що завгодно — аби отримати перепочинок хоч на мить.
— Думаєш, моє існування може бути частиною довгострокового плану по знищенню Амбера? — Запитав я.
— Може бути, — сказав він. — Але я можу помилятися, малюк. Я можу дуже сильно помилятися, і в такому випадку приношу свої вибачення за те, що так дістав тебе. З іншого боку, я міг помилятися і в тому, що дав тобі знати про можливі пояснення.
Я масував собі віскі, лоб, очі.
— Що мені робити? — Сказав я потім. — Я не хочу допомагати руйнуванню Амбера.
Він притиснув мене до себе і сказав:
— Неважливо, що ти таке, і неважливо, що з тобою зробили, рано чи пізно перед тобою буде якийсь вибір. Ти щось більше, ніж сума своїх частин, Мерлін. Неважливо, що привело до твого народження, а твоє життя — до того, що зараз. У тебе є очі і мізки і шкала цінностей. Не дозволяй нікому вішати тобі локшину на вуха, навіть якщо це буду я. І коли прийде час — якщо він прийде — зроби цей вибір сам, диявол тебе задери. Тоді все, що відбулося раніше, не буде важливим.