— То із скубеїв, кажеш? — пом’якшав гетьман. — Нам потрібні освічені люди. Допомагатимеш дякові в школі, бо той пройдисвіт якщо не пиячить, то зникає невідь-куди.
— Дозволь, пане-отамане, взяти його до нашого куреня, — сказав Потурнак.
— Беріть, та навчіть шаблю тримати.
— Та він такий, що й сам цьому ремеслу може навчити, — усміхнувся Петро.
— Он воно як… — схвально мовив гетьман. І звернувся до новака: — Під яким ім’ям житимеш? Сава подивився на зверхника здивовано.
— Приблудою його нарекли, — мовив за нього Потурнак. — Він приблудився до нас.
— Приблуда — то й Приблуда, — сказав гетьман.
— …Чи ти й справді із спудеїв-курохватів чи, може, з ляхів чи злодіїв, тут нікого це не обходить, — сказав Петро, коли вони перетинали майдан, прямуючи до свого куреня. — Аби ти поважав наші звичаї, розмовляв нашою мовою та старшину шанував. І не дай Боже товариша зрадити. Бо тут у нас вважається за гріх зрадити навіть дідька, якщо він потрапив козакові в приятелі.
ТАЄМНИЙ ПОСЛАНЕЦЬ
Чорнобородий візник, переступивши поріг, на мить зупинився в нерішучості, причиною якої була невідповідність більш ніж скромного зовнішнього вигляду отаманського куреня його внутрішній розкоші. На барвистих персидських килимах у піхвах, інкрустованих дорогоцінними каменями, висіли дамаські шаблі, стилети з золотими та срібними руків’ями, пістолі й рушниці, змайстровані кращими зброярами Сходу. В глибині приміщення, у кріслі, що нагадувало трон, сидів кремезної статури чоловік. Довгообразе обличчя з м’яким виразом і великі сірі очі виказували помірковану і водночас вольову вдачу. По праву руку від нього щось писав за столом худорлявий, значно старший за віком козак з сивим оселедцем і такими ж сивими вусами. Господар, завваживши нерішучість гостя, всміхнувся.
— Заходь, Телемаху, — озвався він грецькою мовою, підводячись назустріч. — Давно очікую на тебе.
— Шлях був довгий і важкий, — відказав бородань також грецькою.
— Всюди нишпорять люди Вишневецького, виловлюють повстанців.
Гість розгорнув замотаний у полотно згорток, який приніс із собою. То виявилась Біблія в брунатному шкіряномі окладі з бронзовими защіпками.
— Подарунок від князя Костянтина, — сказав чорнобородий, кладучи книгу на стіл.
Чоловіки щиросердо обнялись. Гість був трохи старший і на півголови нижчий. Сіра міщанська свита і бриль укупі з чорною бородою і блискучими, також чорними очима робили його схожим на розбійника.
— Один раз уже думав — кінець нам. Не допомогла й грамота князя Острозького про те, що я грецький купець і торгую сіллю. Якби не підскочив родич Вишневецького з ватагою, убили б і мене, й моїх людей. Подарував йому за те куль солі. Як згадаю, що такий самий шлях треба буде назад долати…
— Можеш тут осісти, Телемаху, — запропонував гетьман.
— Ні. Його милість князь очікуватиме… Не так на мене, як на звістку від тебе.
— А що я можу йому переказати, крім подяки та грошей за селітру?
— Грошей не треба. Селітра — подарунок. З неї багато можна пороху наробити. І якщо те, про що я оповім, тебе зацікавить, то невдовзі порох стане в пригоді.
— Постривай, Телемаху. Тебе і твоїх людей нагодували?
— Нагодували, — відказав гість вдоволено. — Ще й чарку налили. І, знаєш, ніхто ні про що не розпитував. Показали, де розвантажити, потім повели до якогось куреня, за¬просили до столу… Смачно у вас годують, краще, ніж на княжому дворі… Але про справи. Як стало відомо його милості князю Костянтину, над православною церквою біда нависла. Така велика, що загрожує самому її існуванню. Знайшлися єпископи, які мають намір укласти унію з Римом і визнати зверхність папи.
— Це що, покатоличення? — запитав господар, знову сідаючи і показуючи гостеві на крісло поряд.
— Виходить, що так. При тому, кажуть, зберігаються православні обряди та літургія, а також право священиків брати шлюб.
Гетьман якийсь час не озивався. По його довговидому обличчі не можна було вгадати настрою.
— І хто ж вони — ті відступники? — поцікавився, не підводячи очей.
— Перший все це розпочав Балабан — єпископ львівський. Свій намір він виношує ще від дня перебування у Львові антіохійського патріарха Йоакима, який дуже круто тоді повівся з чільними людьми православної церкви.
...
“ Після 16 січня 1586 року антіохійський патріарх Йоаким видав привілей, писаний по-арабськи. У ньому говориться, що, прибувши до Львова, патріарх довідався про священиків, які мають наложниць або жонаті вдруге після овдовіння. В неділю 16 січня він в присутності єпископа Гедеона, “архонтів” (старшин) і всього народу проповідував про відлучення від церкви усіх таких священиків, а також єпископів, які дозволятимуть їм залишатися при своєму сані, і мирян, які користуватимуться послугами таких двоєженців ”.*
— Авжеж, круто, — зауважив господар. — Бо де то бачено на Русі, щоб священик не мав права одружитись? Але навіщо їм Рим?
— Гедеон Балабан каже, що, визнавши зверхність папи, наші люди зрівняються в правах з поляками. Ти ж знаєш — почалися утиски православних. Польща прагне приєднати до своєї корони не тільки землі та людей, а й душі їхні… Яка наївність! Не стане релігійної відмінності, вигадають іншу. Поневолений мусить бути або знищений, або виселений, або асимільований. На жаль, цього не розуміє навіть знать. Покатоличились деякі княжі роди з родоводами довшими і знатнішими, ніж у короля польського.
— А хто ще, крім Балабана? — поцікавився гетьман.
— Чи не найактивніший з них Іпатій Потій з Володимира, до речі, колишній кальвініст. Ну, ще Кирило Терлецький з Луцька, Дионисій Збируйський з Холма та Леонтій Пелчицький з Турового.
— А що, православній громаді бракує засобів, аби протидіяти зрадникам?
— Якщо знищити віровідступників, то не стане наслідку. Причина ж залишиться. Мудрість у тому, щоб змусити польську верхівку відмовитись від своїх зазіхань. Але всередині Речі Посполитої такої сили вже немає. А князь Костянтин і ті, хто його підтримують, в меншості. Отож треба створити такі обставини, аби Польща відмовилася від своїх намірів або ж щоб їй стало не до того.
Кошовий нарешті підвів очі й подивився на гостя очікувально. І оскільки той не озивався, то мовив:
— Вочевидь, йдеться про зовнішні обставини?
— Саме так, — відказав грек. — Найсильніший противник, якого Польща остерігається, — це Порта.
Козацький зверхник нарешті звернувся до чоловіка за столом, котрий, відклавши перо, вслухався в незрозумілу мову.
— Пиши, писарю, — сказав українською. — Був посланець від його милості князя Острозького — грек Телемах; селітру привіз, Біблію, в Острозі надруковану, подарував, про унію оповідав. Під шкряботіння гусячого пера об пергамент господар поцікавився знову грецькою:
— Академія працює?
— Авжеж. Було вже сім випусків після твого.
— І куди вони йдуть — ті люди?
— Та в православні парафії… В риториці та діалектиці не мають собі рівних. До речі, вони добре знають грецьку, латину та давньоєврейську. Найобдарованіші з них уже змінили декого з моїх земляків, які повернулися до себе на батьківщину. Його милість князь Острозький заснував школи в Туровому й Володимирі, і там також викладають випускники Острозької академії.
Кошовий клацнув двома бронзовими защіпками і відкрив Біблію. Погортав; його ніздрі ворухнулись, вловлюючи запах пергаменту. Тоді закрив і, поклавши руку на книгу, сказав:
— Зроблю все, що зможу. — Мить повагавшись, додав: — І навіть те, чого не зможу.
Він підвівся і підійшов до великої кованої скрині в кутку, де стояли прапор, корогва та бунчук, підняв віко і витяг хреста з чорного дерева на масивному золотому ланцюгу.
— Це тобі, Телемаху, на згадку про наші молоді літа і про науку, якої ми один в одного навчались.
— Хай Бог тебе береже, Богдане!
— А це, — гетьман зняв пістоль, що висів на килимі, — передай його милості князю Костянтину.
Грек нерішуче взяв зброю і, мружачись, став роздивлятись арабську в’язь, висічену на дулі.
— “Аллах, борони падишаха”, — переклав він. — З такою річчю небезпечно їхати. Руків’я виготовлене з електра. — Помітивши на обличчі гетьмана збентеження, пояснив: — Ну, зі сплаву золота й срібла. А цим двом великим смарагдам і ціни немає.
— Отож будь обережніший у дорозі, — всміхнувся господар. — Знаєш-бо, яку коштовність везеш.
Коли грек вийшов, гетьман сказав:
— Запиши, писарю: пістоль з двома смарагдами на руків’ї подаровано його милості князю Костянтину Острозькому через посланця княжого грека Телемаха. Самому ж Телемахові подаровано хреста чорного дерева з золотим ланцюжком до нього….
Сутеніло. Вогник лампади під образом Богородиці коливався від рівного дихання гетьмана.
“Пресвятая Діво Маріє, напоум мене, раба твого, чому нарід мій росте немов трава, не маючи ні своїх володарів духу, ні державців? Чи жорстокістю він нагрішив, чи язицтвом у минулому? І скільки ще поколінь бути йому пасовиськом для чужинців? То орда забреде, все витолочить, десятки тисяч у неволю погонить, то магнати польські з нього соки чавлять, а тепер уже й на душу напосіли. Доки над нами буде бусурманський за¬шморг витись і хижий білий орел кружляти? Чому так важко на ноги спинатись? Часу ж бо, часу скільки минуло після монгольського нашестя! Пресвятая Богоридице, давши нам бунтівний дух непокори і волелюбства, ти позбавила нас єдності й жертовності; ти не дала князям нашим руським гонору і прагнення власного державотворення, а відтак прирекла на безвладдя і безкордоння. Пробач, мені грішному, Мати Божа, що не бачу я відмінності між грецькою і римською вірами, а бачу тільки двох намісників Бога на землі: антіохій¬ського й римського. Чи такий це вже гріх перейти від одного Божого пастиря до іншого? Побратим мій і вчитель Телемах — провідник грецької церкви — помітив у цьому відступництво. Відступництво від чого: від Бога чи від віри? Та ні ж бо. Зрада була колись, дуже давно, коли зрадили наших слав’янських ідолів — Ярила, Перуна, Дажбога, Сварога… Хай Господь милує! Що це я таке думаю!? Найбільшою зрадою, найбільшим відступництвом, яке тільки може бути, — це зрада свого племені, відступництво від роду свого. — гетьман став на коліна, перехрестився і, підвівши очі до образа, прошепотів: — Не дай мені схибити, Мати Божа!”
У вікно заповзав присмерк, а за ним гомін військового стану; десь голосно балакали, з протилежного боку майдану долинали тихе бренькання кобзи і спів. Двері заступила невисока постать.
— Пане, вечеряти кличуть, — почувся голос джури. Гетьман ще раз перехрестився, підвівся з колін.
— Скажи, синку, нехай без мене… Я — пізніше.
“Ти утримала мене, Мати Божа, від хибного кроку, коли торік прибули сюди посли германського імператора Рудольфа Другого, папи Григорія Тринадцятого та московського князя Федора Івановича. Я не став проливати козацьку кров за чужинців, хоч мені і підкуп великий давали. Сказав, що коней мало. Татари справді перед тим Томаківське укріплення зруйнували, більш як дві тисячі коней захопили. А на турка в Молдавію тільки кінним можна йти. Посли наполягали. Кому дороге чуже життя? Еріх фон Лясота навіть прапор Рудольфів подарував і прохав виступити під ним. А дон Олександр Капулео — папський посланець — прохав, аби козаки з’єдналися з військом господаря Молдавії, який буцімто погодився виступити з ними вкупі на турка. Вже тоді Капулео казав про симпатії українців до римської церкви… Якби я піддався на умовляння послів, не було б тепер укріплення в Базавлуці — нікому його було б звести. Тоді це був загублений у плавнях острів, тепер фортеця, споруджена за всіма правилами фортифікації; тоді послів поселили в очеретяні курені, криті кінськими шкурами; тепер тут зведені будинки, школа, церква. Та найголовнішим є військова скарбниця, де виготовляють порох, відливають кулі, лагодять вогнепальну зброю, будують козацькі судна. Дозірні, виставлені на відстані денного переходу, негайно сповістять про наближення неприятеля”.