Він, Богдан Микошинський, молодий офіцер короля польського, колись давно, прибувши на Запороги, мав завдання згуртувати тутешній люд на оборону кордонів Речі Посполитої. Але тямущі люди скоро помітили, що військовий посланець гуртує не слухняне знаряддя короля, а лицарський орден. Він, руський шляхтич православної віри, родовід якого простежувався аж до чотирнадцятого коліна і коріння якого галузилося не тільки по Київщині та Поділлі, а й до Литви проросло, вважав владу польського короля тимчасовим непорозумінням, а справжнім законним монархом України ви¬знавав династію князів Острозьких. Якби король довідався про зв’язки князя Костянтина з низовим козацтвом, це мало б важкі наслідки для княжої родини. Адже Запоріжжя допомагало повстанцям Косинського й Наливайка, які громили маєтки польської і пропольської шляхти.
Отож про приїзд посланця від князя знали тільки він, писар та осавул. Про справжню ж мету приїзду було відомо лише йому. На Січі мав бути королівський вивідник, і через це Телемахові було приділено не більше уваги, ніж звичайному гендляреві.
Наступного дня грек з його двома охоронцями відбув, не відвідавши на прощання куреня козацького зверхника. Але їм услід Микошинський вислав сотню добре озброєних, з харчами на два тижні козаків. Сотникові наказав рухатись за посланцем князя назирці аж до Чигирина. А там, переконавшись, що грекові вже ніщо не загрожує, розділитись по п’ятеро та майнути по хуторах і зимівниках, де мешкали сімейні воїни-запорожці, і переказати наказ гетьмана прибути разом з помічниками — колишніми соратниками, на Базавлук в останню декаду вересня. Це були люди при вогнепальній зброї, мали добрих коней, а головне — вишкіл військовиків-професіоналів. На деяких хуторах їх налічувалося по півсотні.
ВІЩУН-ХАРАКТЕРНИК
...
“ Південно-західніше від Базавлука русло Дніпра різко розширялося. В цьому місці було безліч великих і малих островів. Останні здебільшого вкриті густими заростями очерету. Численні звивисті проходи між ними являли собою справжній лабіринт, небезпечний для будь-якого неприятеля. Тут, у потаємних місцях, ворога підстерігали гармати, тут же сновигали на човнах козацькі дозори. Весь цей комплекс островів разом із зведеними на них укріпленнями називався Військовою Скарбницею ”.*
Неподалік від берега погойдувалися на хвилях з десятка два чайок; на глибоководді стояли галера на дванадцять пар весел, три турецькі сандали і каравела, на якій вчилася управляти вітрилами команда козаків. Людно й гомінко було на березі; мигтіла блискавкою пилка: двоє оголених по пас дужанів розпилювали вздовж стовбур велетенської липи, а ще двоє, один з яких був Гарбуз, потягували люльки, очікуючи своєї черги пиляти. Неподалік від півстовбура липи з видовбаною серцевиною підбивали з обох боків зігнуті дубові дошки.
Сава з В’юном і Потурнаком конопатили вже готовий човен, який стояв біля самої води на стапелі. Пахло свіжою деревиною і конопляним луб’ям.
— А що, Приблудо, човен конопатити легше, ніж латину зубрити? — озвався В’юн з усміхом.
Сава не відповів. Перегодом сказав, звертаючись до Петра:
— Великий морський похід готується. Інакше нащо така кількіть чайок?
— Авжеж, — відказав Петро. — А от тільки куди: на Очаків, у Крим? Гетьман намірами не ділиться. Все підготує, а тоді вже коло скликає… Немало люду в похід вирушить — тисячі зо дві-три.
— З чого ти взяв, що аж стільки? — поцікавився В’юн.
— Прикинь: в один дуб сідає шістдесят-сімдесят чоловік. Богдан наказав виготовити сорок дубів…
Сонце вже пекло нещадно, коли тричі бемкнув дзвін, сповіщаючи про початок обід¬ньої пори. Враз стихло дзижчання пилки, постукування молотків, урвалися команди, що долинали з каравели. В затінку під деревами кухарі наливали страви в невеликі коритця на п’ятеро-шестеро людей.
По обіді Сава лежав під вербою; запах береговини був такий самий, як і на батьківському хуторі. Він пригадав хату, що стояла на березі, неподалік від того місця, де мальовнича Оріль впадає в Дніпро. З вікон виднілися очерети й верболози. То край, де селилися колишні січовики для тихого життя. Було поміж них чимало старих воїнів, котрі, втративши силу й спритність, доживали віку серед жаб’ячого кумкання, шепотіння осокорів та споминів. З дитинства наслухався Сава про козацькі подвиги, важку турецьку неволю, і линула його дитяча душа на Запороги, в товариство, де в пошані були відвага й любов до свободи. Кілька разів тікав він з батьківського дому, та щораз його ловили. Батько тільки всміхався в пишні чорні вуса, коли мати бідкалася навколо замурзаного, покусаного комашвою хлопчика.
— З нього вийде путній козарлюга, — казали батькові друзі, спостерігаючи, як вправно плавав і пірнав Сава.
— Коли не втопиться або не скрутить собі в’язи, — додавав батько.
Минали роки, і батько, замість того, щоб відіслати сина на Запороги, спровадив до свого брата в Київ. Вісім років бородаті дидаскали набивали Савину голову різними премудрощами. Був він добрячим тімахою-спудеєм, аж поки одного разу, приїхавши до батька на вакації, не зустрів Меланію. Спочатку не помічав у стрункій юнці, яка нарівні з ним полювала качок у плавнях та гасала на конях, особи іншої статі. І тільки в Києві, сидячи довгими зимовими вечорами над книжками, раз по раз згадував чорні хвилі її волосся, лукаво примружені очі. А потім уже не міг діждатися літа, щоб хутчіше податись додому.
Доля… На стежці до щастя вона зустріла його путами неволі.
На мить Сава відчув, що його спогадам ніби щось заважає. Він підвів голову і побачив прямо перед собою чорні очі Потурнака.
— Тебе, Приблудо, наче як зурочено, — мовив Петро. — Час би вже й оговтатись. Оті всі, — він обвів поглядом довкіл, — побували якщо не в дідька в зубах, то десь дуже близько. А, бач, радіють життю. В голосі Потурнака було щось добре, і від того Саві ще більше замлоїло на душі.
— Тра показатись характерникові. Хай зніме вроки, — вів своєї Петро.
— Не допоможе, — відказав Сава. — Та й гріх звертатися до чаклуна.
— Може, й гріх, але невеликий, — усміхнувся поблажливо Потурнак.
— До того ж не вірю я в це.
— Даремно. Оникій-характерник ще жодного разу не помилився. Якби були прислухалися до нього, менше лиха скуштували б.
— То він що, не тільки вроки знімає, а й віщує?
— Авжеж. Кулага-отаман, не послухавши його, сам згинув і з собою на той світ сорок братчиків прихопив. Правда, переполоху великого накоїв у Невір-царстві.
— Це могла бути випадковість, — зауважив Сава. — У військовому поході хтось обов’язково гине.
— Хтось — так. Але коли заздалегідь відомо, хто саме і о якій порі… Вони на чайках підпливли вночі до Гезлева… Невільників позвільняли, товари, які були кращі в крамницях, позабирали, в полон чимало турок-негоціантів захопили. Та вже в гавані зіткнулися з калгою Фети-Гераєм. Там і віддав Богові душу отаман Кулага. Сталося це вдосвіта, як і віщував Оникій.
Оникій-характерник сидів під дубом. Сава, котрий сподівався побачити старезного діда, вельми здивувався. Був то чоловік такого ж віку, як і Потурнак. Вже за півсоті кроків від нього Саві стало якось незатишно, та коли вони привітались, невидимий опір раптом зник. На нього дивилися очі, в глибині яких причаїлося співчуття.
— Не наврочено, не наврочено, — сказав Оникій, ніби продовжував щойно перервану розмову. — Журба тебе обсіла. Та ти не побивайся так, синку. Батьки твої живі-здорові, а от з іншого боку погано. Не знаю чому, але погано.
Оникій сидів на траві, підібгавши по-східному ноги. На ньому були тільки полотняні шаровари. Обличчя й голова поблискували від недавнього гоління. Пелехаті брови — єдина рослинність на лиці — стирчали двома кущами колючок. На мить Саві здалося, що цього чоловіка він уже десь бачив, до того ж зовсім недавно.
— Не бачив ти мене, синку. То з батьком твоїм ми зналися. Адже ти син Карпа?
Хвиля страху накотилася на Саву. Але якби він кинувся втікати, то ноги не понесли б, бо здерев’яніли. Із заціпеніння вивело голосне “крря-я!” десь у верховітті.
Помітивши, як здригнувся молодий чоловік, Оникій сказав:
— Не бійся. То мудрий птах, хоч і зажив лихої слави. — Він підніс руку, покликав: — Ходи-но до мене, мій метелику.
З крони дуба впало щось велике, чорне. Сава відчув омах крил і побачив, як у руку Оникія вчепилися кігті крука. Птах потупцював по витягнутій руці, немов по гілці, і вмостився на плечі. Тоді повів жовтим оком на Потурнака, потім на Саву. Його увагу привернув срібний хрестик на шиї.
— Сховай, синку, хрестика, бо Стефан змалку полюбляє всілякі блискучі предмети, в того злотого поцупить, в того гудзика…
У Сави з’явилося відчуття гріховності, ніби він дуже завинив перед Богом.
— Не чортівня це, — посміхнувся Оникій, чим ще більше здивував Саву, бо саме так той і подумав. — Я підібрав Стефана пташеням. Ми з ним і від інквізиції разом утікали, і прокльони православної братії зносимо. Га, Стефане? — звернувся до птаха, та раптом змінився в обличчі й ніби аж посірів. — Не знаю, не знаю, де вона! — закричав. — Не бачу! Слід чорний — горе її бачу, самої ж не бачу!
— Оникію. — озвався несміливо Потурнак, — зроби, щоб він уві сні не кричав.
— Ідіть геть! — гарикнув характерник раптом зчужілим голосом.
Щось лихе визирнуло з-під колючок-брів. Здавалося, ворожа людській природі сутність непомітно заволоділа плоттю доброго чоловіка.
Сава відчув, як Потурнак узяв його за руку, і вони позадкували від Оникія і чорного птаха, що, здавалося, був частиною його грішної душі.
— То вже не Оникій, — чомусь пошепки сказав Потурнак. — Можна й інквізицію зрозуміти, котра за ним полює по всій Україні. — Коли вже відійшли подалі, він знову озвався: — За місяць до того, як Орда Томаківську Січ зруйнувала, бекетові, котрі з дозору повернулися, клялися всіма святими, що бачили в степу віддалік їхньої фігури Оникія. Він прошкував до них зі своїм Стефаном на плечі; довго й повільно йшов. І коли хлопці, не витримавши, пішли йому назустріч, він зник — разом з птахом. У траві, де він ступав, слідів не бачили. А того дня, як з’ясувалося, характерник сидів під таким самим дубом і птах був при ньому. До речі, цей дивний чоловік ні під яке інше дерево не сяде. Це тоді Оникій радив гетьману не йти на Київ. Але те, що вирішується на колі, вже не відміняється. І більша частина війська вирушила, аби поквитатися з київським воєводою.
— Я пам’ятаю ту облогу Києва, — зауважив Сава. — Був у місті.
— От-от… Коли вони оточили Київ, татари й напали на Січ. Правда, з настанням темряви ті, що залишилися там, на Січі, встигли втекти на човнах і врятувалися. А от сам городок було вщент зруйновано. Багато худоби, коней захопили кримці. До того випадку до Оникія ставилися в кращому випадку терпимо, а хто й вороже. А вже потому він став поважний козак. Рани йому довіряють, вроки знімати, зуби замовляти.
Тієї ночі Сава вперше не схоплювався і не кричав уві сні. Йому здавалося, що він спить не на грубо збитому ліжку, а на павутинні, яке дрібно-дрібно коливається. Картини полону, котрі переслідували його щоночі, не минали, але тепер він роздвоївся на того, хто втікав, і того, хто спостерігав збоку. Сава бачив себе на дні річки з очеретиною в роті, спостерігав, як гасали берегом вершники, шукаючи втікача; чув, як кримці окриками й лайками піднімали зі сну і в’язали по кільканадцятеро бранців; бачив, як у передсвітанковій імлі віддалявся великий натовп, оточений людьми на низьких гривастих конях. Він уже був більше спостерігачем, аніж учасником подій.