Вранці, коли Приблуда з товаришами ішов на роботу у Військову Скарбницю, його покликав Оникій, котрий, мабуть, і ночував під дубом:
— Саво, Карпів сину, підійди-но.
Луною відгукнувся на голос свого господаря крук у верховітті. Сава внутрішньо стисся, приготувавшись побачити знову лиховісну сутність в очах Оникія, та натомість відчув на собі доброзичливий погляд.
— Жива вона, синку, жива, — мовив характерник. — Велике лихо йде слідом за нею, але поки не наближається. Там вона, — показав рукою кудись на південь.
— Хай Бог милує тебе, Оникію, — сказав Сава.
Кругле, вже трохи обросле щетиною обличчя характерника заясніло поблажливою усмішкою. Мовляв, “нехай собі милує…”.
За кілька днів прибув загін козаків з Приорілля, і Сава довідався, що татари обійшли їхній край стороною. Він підійшов до Оникія, щоб подякувати за правдиві слова.
— Немає за віщо, — сказав характерник. — Мені неважко побачити знайому людину. А Карпо, батько твій, не просто знайомий… Коли по мене прийшли пси господні, він був першим, хто нагадав про звичай, якого доти тут ніхто не порушував, — не видавати навіть убивць. Сам отаман тоді спасував, адже ті привезли грамоту від головного інквізитора Речі Посполитої, слово якого було законом навіть для короля. На мене очікували жахливі тортури й вогнище. А батько твій сказав десь так: запитайте, якщо він вашої — католицької — віри, забирайте його під три чорти. Якщо ж із православних, то тут вашої влади над ним немає. Ті, з поголеними маківками і стилетами під плащами, стали погрожувати, що приведуть ціле королівське військо, якщо не отримають те, за чим приїхали. І тоді їх просто повкидали в річку, і вони плавом добиралися до протилежного берега.
— Оникію, а що ти накоїв такого, що по тебе аж з таким високим наказом прибули?
— Нічого лихого, синку. Тільки й того, що навіщував смерть Стефану Баторію. Назвав день і час.
— Ти що, вгадав?
— Ні. Я ніколи не вгадую. Я знаю. — Але ж як можна довідатись про те, чого немає?
— Те, що вже було, є і буде, — воно є, — загадково мовив Оникій. — Його треба тільки вміти побачити… Отож десь за тиждень перед смертю короля я сказав ксьондзеві, що Стефан помре. Ксьондз тільки посміявся, а вже як стало відомо, коли помер король, оповів про моє пророцтво інквізиції. Треба сказати, вони косували на мене ще й до того. Але мої батьки були ревними католиками, і пси господні не займали їх. А вже коли пророцтво збулося… Коротше, я накивав з рідного міста Сокаля до Львова і переховувався якийсь час у православних родичів. Та інквізиція всюди має очі й вуха. — Оникій на мить затнувся, пошукав поглядом крука, а тоді вів далі: — Ага, то вони мене там схопили й потягли в підземелля замку. Там людину приковують до стіни і вже тоді роблять з нею все, що хочуть. Катування починають опівночі, а мене схопили під вечір. Побили люто. Ось, бач, — характерник нахилив голову, показуючи довгий білий шрам на тімені. — Заюшений весь був; кинули на холодний камінь. І тоді скоїлося те, від чого я став зовсім іншою людиною. Ні, іншою істотою. Та ти не бійся, синку… Отож слухай. Після неймовірних страждань, а то мав бути тільки початок, щось перевернулося в мені: душа покинула тіло. Вона, немов людина, вибігла з хати, яку валяли. Ось тоді я й набув здатності бачитивсе, про що подумаю. Але спершу я побачивпонівечене власне тіло, двох мордувальників у шкіряних фартухах, горно чи то комин, у якому попеліли головешки з попередньої ночі, чотири браслети на ланцюгах, вмурованих у стіну, до яких мене мали прив’язати за руки й за ноги, і смолоскип, що горів, потріскуючи. Один з мучителів копнув ногою моє тіло, а тоді нагнувся і, вхопивши за волосся, подивився на свою роботу. “Все, Мареку. Він уже в пеклі, — сказав колезі. — Гукай, нехай вивозять…” І моє тіло, прикрите рогожею, повезли на гарбі за місто, де був глибокий яр. Холоди вже настали, осінь кінчалась. Опівночі я очуняв. Вистачило сили, аби вибратися з яру, куди скидали всіляке падло… Вони чого мене розшукували? Бо коли прийшли вранці гробарі, щоб прикидати землею, то мого тіла не виявили. Як я вижив, одному Богові відомо.
— Оникію, щойно ти Бога згадав. А ти віруєш?
— Синку, я не вірую — я знаю, що це таке.
Саві весь час здавалося, що він спілкувався з двома людьми. Поки один оповідав, другий, невидимий, намагався проникнути в його свідомість. Несподівано характерник вигукнув:
— Я бачу її! Ну, твою… Досі вона була схована від мене чорним туманом страждань. А тепер бачу. — Він підвів очі, з яких спочатку бризнув безум, а потім вони взялися більмами; та по миті полуда розтанула, відкривши безодню не знаного доти світу. Але тільки на мить зазирнув Сава в провалля Оникієвої душі. Йому стало страшно, бо він підгледів таке, чого не повинна знати людина. Почуття гріховності, вже один раз звідане при спілкуванні з цим чоловіком, ніби вибухнуло в ньому.
— Не переживай, синку. — Характерник так само несподівано змінився з лиця — воно стало лагідним. — Я не дідько і не його посланець. Я людина, котру Бог покарав за чиїсь гріхи, давши надто багато, — і таке буває. Думаю, нагрішили пращури. Жорстокі, кажуть, були…
— Оникію, де вона?
— О-о… Де-де? В чужому місті, на пагорбі. Стіни фортечні, море… Все!
Над головою Сава відчув якийсь рух: то знявся з гілки крук. Описавши довкіл них з Оникієм чорну петлю, він сів біля купки кісток.
— Що, мій горобчику, їстоньки захотів? — ніжно мовив характерник.
Це вже був знову нормальний чоловік. Підвівши на Саву ясні очі, він сказав:
— Синку, людина не тільки те, що ти бачиш. Це набагато більше…
МАПА НА СТАРОМУ ПЕРГАМЕНТІ
То була мапа на пергаменті, виготовлена щонайменше двісті років тому, на всю величину телячої шкури. В рамці з плюща й винограду, мальованій стійкою коричневою фарбою, було накреслено контури Трапезундської імперії, що на південному сході межувала з Грузією, на заході з Османським царством, а на півночі її омивали води Понту Евксинського. До володінь імперії належала і частина південного узбережжя Криму. Класичний грецький орнамент по краях свідчив, що виготовив її еллінський картограф для володаря-елліна, мабуть, когось із династії Комнінів.
Богдан Микошинський уважно розглядав обриси країни, яка вже сто тридцять років як перестала існувати і тепер входила до складу Туреччини. Центральне місто її тепер називалося Трапзон. Як сповіщали втікачі з трапезундської неволі, греки, що там мешкали, пам’ятали ще свою державність.
— Так, це воно, — мовив гетьман замислено.
— Про що ти, Богдане? — озвався писар.
— Про Трапезунд. Він підвівся і підійшов до столу гетьмана.
— Немалий світ, — сказав. — Поки звістка про напад дійде до Стамбула і султан направить флот, щоб з нами поквитатись, ми вже будемо далеко. А небезпека — море. Осінньої пори воно штормить. Скількох братчиків недораховувалися після таких походів? А чого не Очаків? Не вдалося торік — пощастить тепер.
— Ні, там нас виглядають. А в Трапезунді сприятимуть корінні мешканці — греки.
Обличчя писаря спохмурніло. А потім він втратив цікавість до мапи. Взявся знову за перо і став ретельно виводити в січовому журналі, скільки й за що заплачено і що продано. Минуло чимало часу, коли він знову озвався:
— Ми прийдемо й підемо, а грекам яничари криваву різанину влаштують. До того ж якщо там переважають греки, то в кого здобич брати? Це ж православні!
Після писаревих слів невдоволення на обличчі гетьмана змінилося на заклопотаність.
— Зробимо так, — сказав він. — Подивись у реєстрі… — не в королівському, а в нашому, внутрішньому, — хто побував у тих краях. Послухаємо, що вони скажуть.
Чоловік, котрого джура привів у резиденцію гетьмана, був уже в літах. Тирса, яка пристала до його могутніх грудей, свідчила, що руки його щойно тримали теслярський інструмент.
— Михайле, — звернувся до нього гетьман, — ти, кажуть, побував у трапезундській неволі?
— Трапзон… — поправив чоловік. — Місто як місто.
— А господар у тебе хто був?
— Грек.
— Православний?
— Авжеж.
— А як ти втік? — Та мене визволили братчики отамана Кулаги.
— Щось не пригадую, щоб Кулага ходив на Анатолійське узбережжя, — зауважив гетьман.
— В Азові те було. Ми привезли на суденці мого господаря цитрини і під стінами фортеці на базарі торгували. Тоді ж Бог і привів наших, — чоловік перехрестився. — Їх було близько тисячі на чайках. Налетіли зненацька; турки ледь устигли замкнути браму.
— І Кулага з ними був? — поцікавився обережно господар.
— Та ні ж бо. Кулага загинув, кажуть, напередодні, у Гезлеві. Флотилія ж його після Гезлева пішла на Очаків, а тоді вже повернула на Азов. Саму фортецю не здобули, але гарматним димом її сильно обкурили.
— А з господарем твоїм що сталося?
— Та нічого. Я попрохав хлопців, аби не займали. Він-бо мене в церкву брав з собою. Але добро вигребли геть усе чисто…
— Матимеш нагоду з ним знову зустрітись, — сказав гетьман.
На повному обличчі чоловіка з’явилися однаково подив і прикрість.
— Похід на Трапезунд готую. Як ти на таке?
— Далеко дуже, пане Богдане, — сказав колишній невільник. — І небезпечно.
— Чому? Там що, галери військові?
— Та ні, суденця, в основному купецькі. Під час плавання тримаються неподалік від берега.
— Михайле, а як ти в полоні опинився? — поцікавився гетьман.
— На Волині те було. Татари наскочили, саме на Покрову. Боже, скільки люду забрали! Погнали сперше у Волощину, а тоді поділили бранців і кого куди… Мене — в Кафу, там і продали грекові з Трапзона.
— Кажуть, під час того наскоку сто тисяч наших полонили, — мовив гетьман. — Їм за це Ружний з козаками геть весь Перекоп винищив, але кримці шкоди більшої заподіяли. Поляки виправдовуються: безкоролів’я, мовляв, безкоролів’я було. Що то за держава, коли якийсь набрід кочівників може таку силу люду в полон захопити? — Кошовий хоч і говорив спокійно, але в голосі його вчувалися біль і образа.
Раптом він замовк, а тоді поцікавився:
— А ти, Михайле, якого роду?
— Селянського, — відказав той, опускаючи понуро очі.
— Ну, селянського, то й селянського, — поблажливо мовив козацький зверхник. — А глянь-но, — показав на мапу. — Знаєш, що це таке?
— Мапа.
— Атож, мапа, — підтвердив Микошинський. — Читати її вмієш? Отже, не вмієш… Тоді дивись: ось це — Чорне море, це його берег південний, а на ньому місто Трапезунд… Бач, по-грецькому написано. Тоді, коли мапу малювали, воно було столицею Трапезундського царства, яке на південному сході межувало з Грузією, а на заході з Туреччиною… — У Трапзоні живе чимало грузинів, — озвався чоловік.
— Авжеж. Колись їхні царі сприяли заснуванню цієї держави. Але мова не про те. Якщо ми висадимося в Трапезунді, чи підтримають нас люди? Ну, греки, грузини? Обличчя з вузенькими вусами на мить стало заклопотаним.
— Ні, не підтримають, — по миті вагань сказав колишній невільник. — Вони хоч і не люблять яничарів, але живуть так само, як і турки. Навіть одягаються по-турецькому. Тільки й того, що османи носять білі чалми, а греки — зелені, мусульмани ходять до мечеті, греки та грузини — до церкви. Втім, багато з них потурчились.