— Шануйтеся, дітки… Вам-бо на ньому й плавати. Хто який дуб зробить, той на ньому і в похід піде.
Потурнак з Микошинським і писарем сиділи під вербою, спостерігаючи, як на галері й каравелі піднімали й спускали вітрила. Їх, здавалося, нічого, крім вишколу команди моряків, не цікавило.
— Петре, — озвався гетьман, — ти довго був у Сінопі. Що воно за місто?
— Забудь про нього й думати, Богдане, — відказав Потурнак. — Тільки занапастиш людей.
— Ну, ти стратег… Таке вже воно й неприступне…
— Атож. Неприступне. — Потурнак вибив об корінь верби люльку, сховав у кишеню.
— У чому ж його неприступність? Високі кріпосні мури, чи що?
— Дуже високі. І здіймаються просто з води. День і ніч варта на них зірко стежить за кожним суденцем, за кожною фелюгою, яка з’являється в морі. Не менш пильно стежать також за пустелею з протилежного боку міста. Охороняє його великий загін яничарів.
— Петре, — подав голос писар, — а чого така увага султана саме до цього міста?
— Ну, так склалося. Постійні гості міста — найбагатші негоціанти і найвизначніші вельможі світу, які відвідують його, щоб купити або продати якусь коштовніть. Квадратний сажень кам’янистої землі в Сінопі коштує вдвічі дорожче, ніж у Стамбулі.
На сухорлявому лиці писаря з’явилося розчарування.
— Шкода, — сказав він, перебираючи пальцями сивий вус.
— Що шкода? — не зрозумів Потурнак.
— Що фортеця така неприступна.
Козак довго не озивався. Він ляснув по кишені, де лежали кисет і люлька, але не витяг їх.
— У місто можна проникнути тільки через браму, — нарешті подав він голос. — Її ж відмикають зі сходом і замикають із заходом сонця. Якщо якесь судно прибуде після заходу сонця, навіть коли ще не настане ніч, то ворота команді не відчинять. Неподалік від берега завжди стоять дві-три великі військові каторги. А на березі, біля самої води, — верф, де постійно щось споруджують: чи-то галеру, чи сандал. — Петро кивнув на плесо, звідки долинали команди. — Ось такі. Ага, ще: судна не всіх держав мають право заходити в Сінопську гавань. Наприклад, корабель під французьким прапором не впустять… Тепер з боку, протилежного від моря… Там місцевість хоч і безлюдна, але караванні шляхи не пустують. Десь із десяток їх зливаються неподалік від Сінопа в дві дороги, одна з яких веде в гавань, друга — до південної брами, яка так само відмикається зі сходом і замикається з заходом сонця. Варта помітить не те, що караван, а й шакала за версту. До речі, ночі там ясні…
— А скільки в місті яничарів? — поцікавився Микошинський.
— Ну, я не знаю… Гадаю, десь зо дві сотні. Додай ще стільки ж військових на суднах.
— Чи можуть сподіватися обложені на допомогу ззовні і як скоро? — знову гетьман.
— Богдане, я втік не з дивана губернатора Сінопа, а по суті з неволі. Хоч і був вільно-відпущеним.
— Петре, ти, й справді, ото потурчився? — озвався писар.
— Я живу в Базавлуці, а не в Сінопі, — відповів ухильно козак. По хвилі додав: — Що б я тобі, пане писарю, не відповів, ти все одно не зрозумієш, доки сам не пройдеш всіма колами пекла, якими довелося пройти мені.
Вони з писарем були чимось схожі, ніби старший і молодший брати: худорлявими обличчями, великими чорними очима, тонкими з горбинкою носами; навіть вусами, тільки в писаря вони були майже зовсім сиві, а в Потурнака ледь взялися сивиною.
Микошинський запитав:
— А як там люди ставляться до нас взагалі? Ну, до козаків?
— О-о, з великою пошаною, — відказав Потурнак. — Дітей нами лякають.
Микошинський хоч і не виказував настрою, проте дві глибокі зморшки, що залягли над переніссям, свідчили, що розмова його пригнітила.
— Богдане, ти й справді хочеш взяти в похід оті трофеї? — поцікавився Потурнак, кивнувши на кораблі. — Вони ж у бою неповороткі.
— Там видно буде, — відказав гетьман, підводячись. — А ти, Петре, подумай добре, чи є хоч найменша слабина у тій фортеці. Сіноп — це саме те, що треба, з усіх міркувань.
— Атож, з усіх, — підтвердив писар.
ОТРУЄНА СТРІЛА
Замах на характерника стався на Спаса. Стріла, пущена з заростей, вп’ялася в дуб на палець вище від Оникієвої голови. Наконечник її був змащений невідомою отрутою. Курка, до тіла якої доторкнулися тим вістрям, одразу здохла. Але це було пізніше, а тоді зловмисник, не влучивши в ціль, у фанатичному пориванні вискочив з-за дерев і кинувся до Оникія. Якби не крик наполоханого крука, залишився б характерник лежати до ранку з перерізаним горлом. Злякане “ка-р-р” насторожило чоловіка, і він помітив, як у сутінках до нього швидко наближалася якась висока постать. Скочивши на рівні, Оникій кинувся до церкви, де на майдані гуляли козаки. Біг і кричав, а над головою, немов згусток його темної душі, летів птах. Коли напасник був уже за кілька кроків від утікача, крук люто кинувся на нього, вискубуючи чуба. Бандит відмахувався, уповільнював біг, і це допомогло коротконогому гладкому Оникієві врятуватись. Той, хто переслідував, збагнув нарешті, що біжить на неминучу погибель; він спинився, а тоді кинувся назад у гущавину.
Гомін, сміх і бренькання кобзи заглушували волання характерника, і з’ява його в гурті була несподівана. Враз гомін ущух. Козаки, в кожного з яких у будень знаходилося привітне слово для чоловіка під дубом, цього разу дивилися на нього відчужено.
— Ти чого, Оникію, в Боже свято з’явився біля церкви? — запитав хтось із натовпу не дуже привітно.
Характерник якийсь час відсапувався, а тоді відказав:
— Ото я вам уже так у печінках, що ви вирішили мене вбити? І саме в Боже свято…
— Що ти верзеш, чолов’яго… Хто тебе хотів убити? — запитав Потурнак, виступаючи з гурту. За ним вийшли Приблуда і В’юн. — Ми тут усі напідпитку. Але ж не настільки.
Коли юрба зі смолоскипами наблизилась до Оникієвого дуба, то гомін її враз ущух. Над жмутком трави — сідалом характерника — стирчала стріла.
— Стій, не займай! — верескнув Оникій до Потурнака. — Вона отруєна.
— Звідки ти знаєш, Оникію? — запитав хтось із козаків.
— Знаю. Тепер знаю. — Характерник уже опанував себе; в голосі його з’явилась колишня самовпевненість.
Зірвавши шматок дубового листя і обмотавши стрілу, він не без зусиль висмикнув її з дерева. В яскравому світлі смолоскипів було видно, що наконечник і частина древка були вимащені зеленою рідиною.
— Пробачте, братчики, за підозру, — винувато промовив Оникій. — Це рука інквізиції.
— Атож, інквізиції, — мовив гетьман сам до себе, розглядаючи наступного дня вже вимиту стрілу.
— З чого ти взяв, Богдане? — поцікавився осавул Нетудихата. — Це міг бути звичайний релігійний фанатик, який побачив у тому нещасному всі біди, що, бува, на нас валяться.
— Ні, пане осавуле, фанатик православної віри не стрілятиме такою стрілою. Наконечники зі срібла відливають у таємних ливарнях інквізиції, і вони призначені для вбивства тільки вурдалаків, упирів, відьом і всілякої нечистої сили. Бо тільки срібна стріла і срібна куля мають силу, аби вкоротити віку такій істоті. Отож поміж чесного воїнства завівся чужинець.
Писар, котрий безмовно сидів за своїм столом, подав голос:
— У цій пригоді, панове, є також добрий знак. Якщо нашого Оникія не взяла срібна стріла, — а той, хто випустив її, напевне, був майстром своєї справи, то він — характерник — не є нечистою людиною… Ну, якщо вірити інквізиції щодо властивостей срібної стріли.
— А й справді, — мовив Микошинський. — Виходить, Оникій Колодуба не товариш сатані.Обличчя гетьмана просвітліло; вочевидь, особа характерника його, як вірного церкви, теж бентежила. Та враз воно знову стало заклопотаним.
— Ще один момент, — сказав він. — Той, хто мав наказ убити чаклуна, знає про наш намір здійснити морський похід. Йому невідомо, правда, куди саме. Втім, нам — також… — усміхнувся гетьман. — Якщо він утече, то про все довідаються єзуїти. А там одразу збагнуть, чим це пахне для Речі Посполитої, яка перебуває у вогні повстань. Отож у гирлі Дніпра на нас чатуватиме турецький флот.
— Ти думаєш, пане гетьмане, що поляки насміляться протиставити себе всій Європі, яка піднялась на турка? — озвався осавул.
— Авжеж, ні. Вони знайдуть спосіб передати звістку султанові через турецьких вивідників у Варшаві; вони її ненароком вибовкають.
— Справді, — сказав писар, — ієзуїта треба зловити будь-що. І я, здається, знаю, поміж кого його слід шукати… До того, як вони — новоприбулі — з’явились, було спокійно. Колись давно, правда, по Оникія приходила ціла група “псів господніх”, але їх повкидали в Дніпро, і вони мало не потопились. Ти, Богдане, був тоді на Дінці.
— Не схожі новаки на зловмисників, — озвався осавул. — Всі порубані, хворі…
— Мова йде про одного з них. До того ж минуло два тижні, і більшість з них одужує.
— Якщо твої підозри, писарю, слушні, то інквізиції стане відомо і про посланця Рудольфа Другого, якого вони привели з собою. А це вже зовсім кепсько.
Настав другий день Спаса. Козаки хоч і були ошатно вбрані, але на лицях їхніх бракувало святкової безтурботності. Всіх стривожив замах на характерника. Відчували себе ніяково і новоприбулі, які дедалі частіше ловили на собі підозріливі погляди господарів. Більшість з них одужала, але свіжі шрами потворили кому лице, кому плече, кому груди. Це справді була частина лазарету, якій пощастило вижити. Служба осавула доповіла, що ніхто з сорока семи прибульців не зник.
А тим часом Оникій сидів собі під дубом, ніби нічого й не сталося; біля нього стояли святкові страви, принесені з куренів. Щоправда, від хмільного характерник відмовився.
— Забери оте, Саво, — сказав він Приблуді, показуючи на глек з медовухою. — Нехай хлопці самі вип’ють, а мені принеси узвару… А постривай-но, посидь ще трохи коло мене.
— Оникію, — сказав Сава, — я розумію, чого по тебе приходили пси господні, ти-бо напророчив смерть Стефанові Баторію. Але дотепер ти мешкаєш поміж козаків і ніякої загрози для інквізиції не являєш. Чого вони намагаються тебе зі світу звести?
— Саво, Карпів сину, нехай тобі буде відомо, що смерть короля — то тільки перше моє віщування, яке збулося. За тим багато чого справдилося. І кожного разу пси господні заглядали до книги, в якій занотоване все сказане мною і такими людьми, як я, і повідане їм їхніми вивідниками. На жаль, все воно збувається і надалі збуватиметься. А ті, — Оникій показав кудись рукою, — думають, що я його насилаю… Хочеш запитати, які напасті вже впали? — випередив характерник Савине запитання. — Ну, татари торік спалили Галич, Снятин, Жуків, Тлумач, Тисменицю. А я застерігав про це ще до смерті Баторія. А ось тепер у Львові й Перемишлі мор великий почався. От інквізиція й шукає, на кого б списати ту кару Божу.
— Оникію, а вчорашній замах ти передбачив? — раптом запитав Приблуда.
Характерник подивився пильно. Але на лиці юнака не було знати іронії. Поміркувавши, він відказав похмуро:
— Ні. Учорашній напасник — істота особлива. Вона має властивість бути невидимою для третього ока таких людей, як я… Напевне не знаю, але думаю, що то слуги сатани. Інквізиції про них відомо, і вона їх використовує.