Оникій устромив руку в кишеню шароварів і довго там порпався. Та нарешті витяг і показав Приблуді щось схоже на клаптик луб’я.
— Та чорна душа має, проте, білу чуприну, — сказав характерник. — Оце я зняв сьогодні з лапи мого Стефана. Воно присохло до пазура разом з кров’ю бандюги.
Покидаючи Оникія, Сава завважив подумки, що той після замаху немовби втратив здатність проникати в чужі думки. Та нараз почув услід:
— Не втратив, не втратив…
Загін з п’яти вершників, перебрівши заводі, вибрався на суходіл. Це був острів, порослий березняком. Якби поміж козаків не було того, хто вже тут побував, вони не помітили б хатини під вербами. І дах, і колоди, з яких її було збито, майже суціль вкривала пухнаста латка моху. За кілька кроків плескалися хвилі великої водойми, а на березі ґелготала зграя диких гусей; не ляканих, бо на людей, котрі спішились зовсім поряд, вони не звертали уваги. Проте самі козаки тримали руки хто на ефесі шаблі, хто на пістолі.
— Гей, хто в хаті, зустрічай гостей! — гукнув один з прибулих.
Минуло чимало часу, поки рипнуло і на світ з’явилося щось схоже на лісовика — обросле бородою, з кучмою чорного волосся на голові.
— Кого чорти принесли?! — проревіло з дверей.
— Здичавів, Мисюго… — озвався один з п’ятірки. — Темний став, як вугілля, що тут куриш. Хіба так гостей зустрічають?
— Це ти, Нетудихато? — уже м’якшим голосом запитав господар. — Що тебе привело сюди на другий день Спаса? Та ще й при бойовому почті.
— Приїхали довідатись, коли купу розкидатимете. Потрібне деревне вугілля.
— Коли треба буде, тоді й розгорнемо. Не раніше, не пізніше.
Нетудихата відстебнув від сідла карафу й подав вугляреві.
— На ось, братику, скуштуй на честь свята… Ху-у, — прибулий повів носом, — та ти вже накуштувався. Тхне від тебе, як з винної діжі.
— Свято Боже, — проревіло добродушно.
— Атож, — сказав Нетудихата, озираючись довкіл, — здичавів тут сам-один…
— Я не один, — відказав Мисюга, зробивши довгий-довгий ковток і віддаючи порожню баклагу її власникові, — Кубусь зо мною… Пішов на лови. Вепрятини захтілось.
— Сміливий, мабуть, чоловік, — зауважив один з прибулих. — Сам на вепра…
— Та він стріляє знаєш як!
— Щось не чутно було пострілів, — зауважив той самий чоловік.
— У нього арбалет.
— І давно ти один тут? — поцікавився Нетудихата.
— Та з ранку. Заходьте, хлопці, — запросив Мисюга.
Нетудихата показав поглядом одному з п’ятірки йти слідом; троє інших залишилися біля коней.
У хатині з двома маленькими вікнами пахло смаженою птицею і вільгістю. На струганому столі лежали коржі, апетитно зарум’янені на вогні шматки гусятини, стояв чималий глек з вузеньким горлом і два вирізьблені з берези ківшики.
— А тепер скуштуйте моєї, — сказав господар, наливаючи з глека.
Запах і темно-синій колір рідини свідчили, що це торішня тернівка.
Нетудихата випередив чоловіка, котрий з ним приїхав, і, взявши обидва ківша, один подав господареві.
— Ну, давай, братику, щоб удома не журилися, — сказав, проте сам не поспішав пити.
І не торкався губами посудини доти, доки не спорожнив свою вугляр. Мить повагавшись, він і собі перехилив.
— А тепер слухай, Мисюго, що я тобі скажу. Твій напарник Кубусь — інквізиторський найманий убивця. Він проник на Низ з метою занапастити Оникія-характерника. Але, гадаю, не тільки для цього.
— Та ти знаєш, скільки він уже тут живе?.. І я нічого такого за ним не помічав.
— Не було сприятливої нагоди.
— Ну, а зараз яка нагода? Що змінилось?
— Поранені наливайківці приблудились до нас — сорок сім душ. І жодного з них ніхто не знає. До того ж поміж них є пики досить-таки непевні. Отож він і вирішив виконати наказ саме тепер, коли стало кого запідозрити. А тільки Божа рука відвела смерть від характерника.
— Не віриться мені, братику. Ми з ним тут — усе по-людському. Неробою його не назвеш. Оті купи, що чадять… Треба ж було понаспилювати стільки дерев, нарубати силу дрів. А землі там скільки зверху!
— Ти його вранці бачив?
— Ну. Ми поснідали, причастились. — Мисюга кивнув на глек. — А тоді він подався…
— А вчора увечері, де він був?
— У вас, у городку. Прийшов пізно, я вже вклався спати.
— А ти сьогодні нічого такого за ним не помітив?
— Та нічого. Втім, голова в нього була подряпана. Видно, напідпитку продирався крізь хащі. Ну, в нього такий пишний русявий оселедець, а довкіл голова поголена. Так отам і були подряпини, досить глибокі.
— А що він узяв у дорогу?
— Карафу з тернівкою. В лопух загорнув смажену гуску і кілька коржів.
Нетудихата окинув поглядом вбогу оселю, запитав:
— А де його речі?
Господар показав на грубо збите ліжко, під яким стояла скриня. Козак, який зайшов з Нетудихатою, висунув її на середину хати, підняв віко. Там лежав акуратно складений зимовий одяг: жупан, вовча шапка, чоботи з телячої шкіри, рукавиці, білизна, дві льняні сорочки.
Мисюга спостерігав, як козак перекладає речі Кубуся зі скрині на ліжко, і коли вже стало видно дно, він сказав:
— Талерів бракує. В нього лежало тут чимало золотих талерів. Він показував.
У чорних, блискучих як жарини, очах вугляра з’явився сумнів. А тоді він підійшов до образа Матері Божої і, перехрестившись, став молитись. Від його дихання язичок полум’я лампадки мало не гас. По хаті розійшовся запах паленого лою.
Тим часом Нетудихата встромив руку в кишеню жупана. На обличчі в нього з’явилося щось схоже на допитливість, коли він витяг кисетик з м’якої тонкої шкіри. В ньому виявилися зелені кристалики.
— Ти знаєш, що це таке, Мисюго? — запитав у господаря, який скінчив молитись.
Той стенув плечима, мовляв, ні.
— Це отрута, якої досить, аби занапастити все базавлуцьке поселення разом з дозірними, бекетовими, хутірними й бурдюжними людьми… Якщо твій побратим повернеться, май це на увазі. Про всяк випадок двоє моїх людей чатуватимуть у заростях.
Вже коли посідали на коней, Нетудихата запитав у вугляра:
— Він надовго зникав? Ну, коли ходив на полювання?
— Кілька місяців тому, навесні, його не було десь зо три тижні. Я вже думав, що він загинув. Ну, ти ж знаєш: вепр — звір, лютіший за вовка. А він саме на нього ходив… Ага, то Кубусь казав, що заблукав у плавнях. Довго дякував Матері Божій, що допомогла йому вибратись. Але мені тоді впало в око, що він не був схожий на людину, котра поневірялась цілих три тижні. Ну, я маю на увазі його обличчя. Він не здавався виснаженим. До того ж Кубусь орієнтується по зірках краще від наших хлопців-мореходів.
— Куди він пішов? — запитав один з козаків.
Вугляр показав на ліс, де поміж деревами над кількома чорними горбами коливалося повітря і вгадувався димок.
— Туди, за вирубку, — сказав. — До речі, навесні, коли він заблукав, також туди ходив і звідти ж прийшов. Я сам бачив. Він знає ліс, бо родом з Белза. А в тому краї суцільні ліси.
Вершники минули вугільні купи, де тліло під шаром землі деревне вугілля, попетляли поміж пнів, а тоді зупинились перед хащею. Четверо мовчки дивились на зверхника.
— Зробимо так, — озвався Нетудихата. — Ми з Яремою та Назаром подамося на лови, а ви двоє беріть наших коней і пантруйте побіля хижі вугляра. Кубусь — неабиякий зух.
Коли вони троє зайшли в ліс, сонце тільки-но з’явилося з-над верхівок дерев, а коли, минувши зарості, вийшли в плавні, воно вже було в зеніті. На межі лісу й плавнів Нетудихата наказав двом своїм супутникам піти вздовж галявини в різні боки і видивлятися сліди в отаві.
Скоро почувся посвист Назара.
Смуга пом’ятої трави, яка вела від лісу в глиб плавнів, свідчила, що то йшла людина; далі вгадувалися сліди великих ніг.
Скінчився суходіл. Нетудихата прошкував стежкою, зробленою кимось в очереті. Він ретельно проціджував звуки, намагаючись уловити не схоже на кумкання, галас чайок і шулькотіння під ногами. Так вони брели з півверсти, а тоді з-над зелених заростей блиснуло на сонці плесо. Протилежного краю його не було видно, але Нетудихата знав, що на тому березі починалася татарська сторона. Раптом йому здалося, що десь попереду зашелестіло, немовби вітер подув. Але мітелки комишу ледь похитувались. За хвилю шурхіт повторився. Нетудихата порухом руки наказав супутникам відстати і йти назирці, а сам, нахилившись, став скрадатися на підозрілі звуки. Скоро він помітив витолочений і вирубаний очерет і чоловіка, який волочив до водойми пліт з кількох зв’язаних докупи снопів. Чоловік був одягнений у козацький однострій, при боці в нього висіла шабля, за спиною заряджений арбалет і повен сагайдак стріл. На очеретяному плоту лежала чимала торбина. Чоловік був високий і дужий, на вигляд йому було років з тридцять. Нетудихата знав його, але оскільки той рідко бував в укріпленні, то про нього ніхто й не згадував. Він же, як людина, котра готувала один з компонентів пороху — деревне вугілля, відав не тільки про те, що діялося на Січі, а й знав наміри козацької старшини на майбутнє.
Утікач мав звіряче чуття. Вже біля самої води він несподівано вихопив арбалет і, не цілячись, випустив стрілу в те місце, де заліг Нетудихата. Якби козак стояв або навіть сидів, він уже був би покійником. “Це ж треба! Я й не ворухнувся! — подумав він вражено. — Стріляв на мій погляд”. Нетудихата не дав Кубусеві витягти з сагайдака другу стрілу; він вискочив з заростей і навів на нього пістоль.
— Не роби більше жодного руху, — наказав спокійно.
Той на мить заціпенів. По хвилі озвався:
— Я тебе знаю. Ти Нетудихата — навчитель у стрільбі з вогнепальної зброї.
— Якщо в тебе така вже добра пам’ять, то мусиш знати, що я ще жодного разу не схибив. Кинь арбалет!
Кубусеві було відомо, що куля, випущена з такого пістоля, яким цілився в нього козацький старшина, якщо влучала в голову, то на життя не залишалося жодного шансу, якщо ж потрапляла в інше місце, то виривала цілий шмат плоті. Рідко хто виживав з таким пораненням. Він розімкнув пальці, і арбалет упав на пісок. Тим часом почувся шурхіт і на витоптане місце вийшов Ярема.
— Шаблю! — гарикнув він, теж тримаючи втікача на прицілі.
Кубусь слухняно відчепив її і теж кинув домаху.
— Ось тепер можна й побалакати, — сказав Ярема, опускаючи пістоля.
Опустив зброю й Нетудихата. Миттєвою втратою пильності і скористався Кубусь. Він шубовснув у воду й довго не з’являвся на поверхні…
А коли його голова з русявим оселедцем випірнула кроків за п’ятдесят від берега, то неподалік у неї цілився Нетудихата, який сидів на плоту.
— Гайда до берега, — мовив він. — Змирись. Коли мокрого вивідника вже в’язали, знову озвався осавул:
— Не обіцяю я тобі, Кубусю, вишуканих єзуїтських тортур, але клянусь пам’яттю моєї покійної матусі, яку звела зі світу уманська шляхта, — ти зазнаєш великих прикростей.
На столі гетьмана лежала чимала купка талерів, бронзовий хрестик, кисет з м’якої шкіри, на третину заповнений зеленими кристаликами, і шабля, висунута з піхов; її вістря було зеленим, ніби його вкрила патина.
Обличчя чоловіка, котрий сидів навпроти, залишалося спокійне. Не виказували почуттів і великі блакитні очі. Він тримався так, ніби перебував не в резиденції гетьмана, а поміж братчиків у курені. Пута, якими його було прив’язано до крісла, також чоловіка не бентежили.