Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла її в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї сновидінь.
А мати, засвітивши каганець, дивилася на її бліде личко, довгі вії, розтріпану золотисту косу і шепотіла Миколі:
— Королівна. Як намальована. Тільки ж чи звикне вона до села? Мабуть, мазана, городська?
— Ні, мамо, вона хороша. Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово.
— Завзята… Ну, ви ж хоч розписані?
— Ще ні, мамо. Ми втекли…
Мати сплеснула руками, злякано глянула на сина.
— Що ти мелеш? Звідкіля втекли?
— Її батьки не хотіли віддавати за мене. От і втекли.
— Он Миколо, Миколо. Щось як устругнеш, то й пальці знатні Привіз дівчину, а як щось трапиться, та розійдетесь? Тільки зведеш, неславу пустиш.
— Як це можна, мамо? Та я за неї ладен життя віддати! Та вона найкраща в світі!
— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так ото ж не марнуй часу, та завтра ранесенько йдіть до сільради. Хай усе буде по закону, як слід.
— Добре, мамо, — радісно згодився Микола. — Зроблю.
— А жити де будете?
— Тут, у тебе, в Сміянах, якщо не проженеш. І працювати будемо тут. Думаю піти в клуб. Поїду в район, домовлюся. Все буде гаразд.
— Добре діло. Тільки ти ж знаєш, які бувають інколи людці… Діда он виїли з дитбудинку, ще й досі на нього зуба мають. І тобі можуть ногу підставити. От хоч би й теперішній завклубом, Іван Горпинин. Запустив роботу. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають.
— Так він же не має клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу.
— Отож бо. Десь дістав довідку, що хворий, фізичної роботи не можна йому. От і поставили на клуб. А він такий хворий, що коли б посмолити руки, то й чорту роги скрутив би. Зледачів хлопець. Певно, сподобалося хропти цілий день. І від цього ласого місця легко не відступиться. Так що ти обережно.
— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає.
— Дай боже. То може ж хоч ти перекуси, а тоді вже й спати.
— Ой, мамо, завтра від’їмо і за вечерю, й за сніданок.
— Ну, то на ряднину. На сіні тобі буде, як у раю. Он уже й зорі потепліли, скоро й світатиме.
— Добраніч, мамо.
— До ранку, синку.
Микола зайшов до клуні, розгорнув сіно, вимостив собі кубло. З насолодою вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною рипіла стара груша. Знеможено заплющив очі. «Матусе моя… У твоїй господі все приймає мене, як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же цей край буде любим і подрузі моїй Оленці… коханій моїй…»
ВЕСІЛЛЯ
Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішного рудобрового секретаря Тимоша Гавриловича. Він їх щиро поздоровив, підморгуючи Миколі й свідкам.
— І де ти таку тільки викопав, хлопче?
— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.
— З Місяця, знацця? Чи, мо з Венери? Дивися, щоб не вкрали!
— А я не спатиму.
— Та з такою навряд чи й заснеш, — чухав руду чуприну секретар, — не дасть заснути.
Оленка червоніла на ці ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися.
Після дружніх привітань молоді пішли селом до материної хати. Оленка була вбрана по-старовинному. Одежу мати розшукала серед свого скарбу, що лишився після покійної баби Настусі, дружини діда Василя. Оксамитовий корсет сидів на Оленці як улитий, окреслював високі груди, тонку талію, струнку поставу, гордовиту й величну. Барвистий вйтек з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу молодої.
Майже біля кожної хати тріщали тини, паркани. Дівчата ревниво розглядали «чужу», потай відзначаючи її переваги над сільськими красунями.
Лише деякі їдко кидали вслід:
— Хай би попарилась у полі, попокидала гною — де б і поділися чорні брови, біле личко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, вирядилася, як пава.
— Завидки беруть, — похитували головами літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару.
Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця. Недалеко від материної хати їх зустріла висока чорнява дівчина — схвильована й бліда. Опустивши очі долу, швидко промовила:
— Вітаю тебе, Миколо…
— Спасибі, Катю…
— Я рада за тебе. Ти вибрав гарну дружину. Не думай нічого… Я не гніваюся… Хай вам таланить!
Вона заридала й кинулася геть, у садок, що рожевів, струмився повінню яблуневого цвіту. Оленка злякаио-запитливо подивилася на Миколу.
— Що це, Миколо?
Він стояв сумний і стривожений. Потім узяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:
— Не думай нічого поганого, Оленко. Це сусідська дівчина. Ми з нею дружили з дитячих літ. Разом гуляли, вчилися, сиділи за одною партою в школі. Я ставився до неї, як до товариша. А в неї, певно, були інші почуття…
На віях Оленки блиснула сльоза.
— Жаль, що наша радість комусь несе печаль, завдає болю. Це сумно, Миколко.
На подвір’ї молодих зустрів дід Василь з кобзою в руках. Тільки тепер, при світлі сонця, Оленка могла добре розгледіти його. Високе жовтаве чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо світилися сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Майнувши поглядом по дідовій постаті, Оленка здивовано відзначила, що вбрання було у повній дисгармонії з обличчям. Ветха, полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі ялові чоботи, старезна смушкова шапка.
Дід, ще не видобувши й слова, пробіг пальцями по струнах кобзи. І знову Оленка, як і вчора в посадці, відчула вражаючу спорідненість музичних акордів із простором, небом, своїм настроєм, з усім тим, що з ними тепер відбувалося. Кобзар дивився на пломенисте коло сонця, що вставало над лісом, і тихо, урочисто співав приємним глухим баритоном:
Човен золотий в океані див,
Зоряне вітрило напинається.
Воротар життя знов у путь відплив,
До землі закохано всміхається…
Розкриває міх зоряний гінець,
Щедро сипле диво-самоцвітами…
А земля спліта сонячний вінець
Травами, деревами і квітами…
Слався, ясний човен кохання,
Ти пливи, пливи в далину!
Даруй надію, даруй світання,
Даруй вам вічную весну!..
Затих останній акорд. Оленка відчула, як по тілу пробігають тривожні й радісні водночас струмені незримої енерґії. Дід Василь розгладив вуса.
— Діти мої! Я привітав вас сонячною величальною. Хай сонце ясне, оспіване тисячами минулих поколінь, стане свідком вашої радості, вашої любові, вашої вірності. Доки сяє воно над світом, доти хай пломеніє ваше почуття… тобто довіку. Чуєте, діти?
— Чую, — сказав Микола.
— Чуємо, — прошепотіла Оленка, схвильовано переглянувшись з Миколою.
Дід приязно узяв молодих за руки, урочисто сказав:
— Хай незрадлива доля освятить вашу дорогу, любі молодята. Бачу в очах ваших щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке. Але не зважайте на те. Ідіть назустріч негоді, так як учора. Доки іскра у вашім серці не згасне, все зле, навіть смерть, відступатиме перед вами.
Дід почоломкався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку.
— А тепер — ідіть. Там уже чекають гості… і мати.
— А ви куди, діду?
— Я не буду на весіллі, Миколо. Пробачте… Ви знаєте — я не п’ю, а сидіти поторочею серед веселих людей… Ну, ви зрозумієте. Згодом. Отам, під горбом, бачиш димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою.
Дід важко рушив до землянки, ніжно пригортаючи кобзу до грудей. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:
— Чого це ви забарилися? Пора, дітки, до столу.
— Що це з дідом? — пошепки спитав Микола у матері.
Мати розвела руками, у її синіх очах промайнула печаль.
— Як вернувся додому, так і почалося. Одягнув свитину, старий льох переробив на землянку. Там ночує, сам собі варить, грає, співає. Давні товариші приходять до нього, щось там гомонять. А по селу вже шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі… що там, на Камчатці, з ним щось сталося… Та то байки, поговориш з ним сам. А тепер — прошу до світлиці, Оленко, Миколко, гості чекають.
За столом зібралися Миколині родичі й друзі, знайомі. Звідусіль сипалися щирі вітання, кружляли склянки з шипучим хмільним медом. Розв’язувалися язики, чулися дотепи:
— Сто літ вам жити, дюжину дітей народити!
— І всіх музикантів, як батько!
— Та ні, хай і хліборобів та робочих родять, бо, окрім пісні, треба ж нам і хліб, і до хліба!
— А скоро, куме, настане пора, що будуть люди і льотчиками, і піснярами, і хліборобами… і чим завгодно. Недарма ж грамотних тепер — як горобців!
— Еге, куме, як будеш отак, як нині, горілку кружляти, то чорта лисого, а не отаке майбутнє побачиш!
— Горілка — це, браття, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями, важко боротися з нею!
— Завели казна-які балачки! Краще за молодих вип’ємо. За твій талант, Миколо!
— Спасибі!
— Не розгубив по столицях таланту свого, дідівського?
— Хвалитись не буду.
— А ти не хвались… не хвались, а покажи. А ну-бо подайте йому кобзу, Марусе! Хай Микола підтвердить нам, чи не дарма штани там протирав.
Микола притулився щокою до кобзи, ніби прислухався поза потоком дружніх щирих вигуків до чогось таємничого, нечутного. Задзвеніли струни. Всі затихли. Микола проникливо заспівав:
Розкажи мені, дубе, по щирості,
Де захована міцність твоя?
— У глибинах землі материнської
Її дивна пливе течія…
У глибинах землі материнської
Зберігається сила моя…
Де ти, орле, напоєний силою,
Хто викохував крила тобі?
— Міць польоту у горах зродилася,
А надія — в тяжкій боротьбі…
Міць польоту — у горах зродилася,
Зору ясність — в тяжкій боротьбі…
Розкажіть мені, зорі тривожнії,
Де прихована міцність буття?
— Крила всесвіту — в подиху кожному,
У найменшій іскрині життя…
Крила всесвіту — в подиху кожному,
У щоденній хвилині життя…
— Оце по-нашому! — закричали гості. — Справжній кобзар! Не осоромив рідний сміянівський рід! Та й горенківський — теж співаки добрі були!
— А слова які! Молодець, Миколо! Тримайся за землю, не пропадеш. І талант розквітне.
— А що думаєш далі робити?
— У Сміянах хочу зостатися. Народну творчість плекати. Клуб підняти.
— Хороше діло. Хор віднови. Колись який важнецький хор був. Люди знайдуться. А то все частіше чуються по селу якісь дурні витребеньки.
— Правильно. Окрім хліба, людині пісня ой як потрібна. Народ без пісні не може. Ану, сусідонько, затягуй!
Сусідка, тітка Оксана, заспівала приємним контральто:
Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівчиноньки…
Оленка слухала й не слухала. Вона майже не чула слів, лише вловлювала настрій — усім серцем, всім єством. За вікнами шуміли сосни, велично колихався, виблискував на сонці весняний Дніпро, промінці грали на веселих обличчях гостей. Гості виводили слідом за тіткою Оксаною: