— Значить, не перевезуть?
— Ці навряд. Треба ждати когось іншого.
Червона куля сонця впала за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер.
Оленка сіла на траву, винувато поскаржилась:
— Я трохи втомилася. І їсти хочу. І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його. Докірливо похитав головою:
— Чому ж ти одразу не сказала? Візьми.
Він добув з торби плаща, закутав Оленку, дав їй пиріжка, купленого у Києві.
— Їж і спочивай. А я пройдусь понад берегом. Може, десь знайду човна.
ВИПРОБУВАННЯ
За півкілометра від шляху, біля куща терну натрапив на дві плоскодонки. Одна — маленька, вутла, з породи тих, що їх називають душогубками. Друга — велика, але стара, аж мохом обросла.
«Мабуть, їй років сто», — подумав Микола, обмацавши ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були припнуті до товстої вільхи. Замки такі, що й ломом не одіб’єш. Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певно, вони поїхали на базар чи ще куди-небудь, і згодом мають вертатись. А втім, хтозна, скільки доведеться чекати. Так ґиґнеш отут серед посадки. Микола пройшов ще трохи. Надибав товстий вербовий корч, який принесло водою до берега. Скочив на нього.
Недалеко від корчаки плавала палиця. Микола вловив її, відштовхнувся від берега. «Пліт» тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребонув назад, вискочив на берег.
Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, й Оленку. Ні, слід шукати надійнішого перевозу.
Повернув до Оленки, захопивши палицю.
— Знайшов, Миколо?
Хлопець розвів руками:
— Дві плоскодонки є. Та вони припнуті.
— Що ж робити?
— Не знаю. Назад повертати далеко — аж у сусіднє село. Звідти можна було б додзвонитися до Сміянів. Махи б виїхала. Але тепер пізно вже.
Вітер посилювався. Між деревами котилися хвилі. Згори мрячив дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.
— Знаєш що? Давай одіб’ємо одну плоскодонку.
— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.
— А що ж — замерзати? І потім, ми ж нікуди не подінемо її. Ходімо. Нічого гаяти часу.
Вони захопили чемодан, торбу, кобзу і попрямували понад берегом. Морок скрав виднокрай, сутінки насувалися звідусіль, ховали дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розгледів у пітьмі човни, підвів до них Оленку, забряжчав ланцюгом.
— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить.
— Ой Миколо, може, не треба. Це ж погано…
— Е, що буде! Візьму гріх на душу.
Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге. Дерево піддалося. Ланцюг з глухим дзенькотом упав на пісок, Микола перевернув плоскодонку, з натугою зіштовхнув її у воду.
— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимося.
Човен заколихався на хвилі. Микола пригледівся. В щілини прудко дзюркотіла вода.
— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо з палицею, а ти, Оленонько, посередині. У мене в торбі є кухоль. Візьми. Будеш ним вихлюпувати воду… і потроху підгрібати.
— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина.
Хлопець одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка: якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає це перше випробування, значить, разом ітимуть до кінця життя.
— Ось тобі «весло», — подав Оленці гілляку. — Сідай. Ти не дивись, що темно. Я напрямок знаю, не заблудимось!
— А я з тобою, Миколо, нічого не боюся, — пролунало з темряви.
«О пташино моя, мабуть, тремтиш від страху, тільки не хочеш показувати його…»
Речі припасували на передній лавці. Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, спрямував плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човна то в один бік, то в другий.
— Греби з правого боку, з правого — командував Микола. — А тепер — з лівого, з лівого! Так, добре! Куди ти, куди? Перекидай весло на інший бік!
Він, одштовхуючись од вільх, між якими вони пливли, поволі вивів човна на чисту воду. Загоготів вітер, зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, сягаючи в човні вже до кісточок. У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалася! Хоч би витримала!
Оленка скулилася на лавці, затерплими руками вихлюпувала воду. Потім кидала кухля, допомагала Миколі гребти. Хлопець оглянувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно, хоч в око стрель. Посуваються вони вперед чи назад — не добереш! Може, просто крутяться на місці?
Та ось палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був поблизу від села. Хлопець полегшено зітхнув.
— Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли. Об’їдемо оцей острів… і, вважай, вдома!
Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникало дивне відчуття, яке суперечило тілесній знемозі. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, безжальний вітер! Вона зараз жила таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил. І поруч — він, товариш і коханий навіки.
В імлі заблимав слабенький вогник. Микола радісно гукнув:
— Бачиш — світиться? То лісництво.
— Бачу, Миколо.
— Бідненька моя! Ти, напевне, замерзла?
— Не турбуйся, Миколо… Я ще й десять кілометрів пропливу…
На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів якийсь зустрічний човен, почувся приглушений голос:
— То ти, Миколо?
— Хто це? — скрикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталася, черпнула воду. — Діду Василю! Це ви?
— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевернеш!.. Поцілуватися встигнемо.
— Дід повернувся? — шепнула Оленка.
— Він самий, — щасливо відповів Микола.
— Хто з тобою? — запитав дід.
— Наречена, діду… Оленка.
— Хм… Прудкий. А гарна?
— Найкраща в світі!
— Та відчуваю. Раз поїхала в таку халепу з тобою в оцій-го труні, значить, правильна дівка. А ну греби сюди, ближче.
У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий. Не злякалася Оленка першої бурі. Так мусить бути завжди.
Дід привеслував до борту їхньої плоскодонки, скомандував:
— Перелазьте в мій човен. Живенько. А то ви, бачу, задубіли. Ого — повно води. Обережно, Оленко, щоб не перевернулись! Сідай сюди. На, замотай ноги, зігрівайся… Давай і ти, козарлюго. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Де ти взяв її?
— Одбив. Там, у посадці. Якось негарно, та тільки що ж було робити? — виправдовувався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?
— Що, гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися.
— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — спантеличено озвався Микола. — Ви жартуєте?
— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись, коли й як… Скажімо, під час війни, у ворогів…
— Тоді і вбити теж?
— Та що це тебе на філософію потягло, — спохмурнів дід. — Я так гадаю, що тепер гарячого слід випити, а не філософствувати. А щодо човна, не турбуйся. Переправимо цю труну назад, ніхто й не помітить.
Микола сів на весла, гріб щосили. Човен упевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу. Оленка, загорнувшись у плащ, щасливо всміхалася. Її заколисував приглушений голос цього незнайомого діда. Намагалася в пітьмі розгледіти обличчя, але вловлювала тільки жилаву, гнучку постать, що ритмічно розхитувалася на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів.
В’їхали у якесь гирло річечки, під прихисток древнього лісу. Тут вітер затихав, розвіявши свою силу на широкому просторі розкутої ріки. Човен тицьнувся в берег.
— Де ми? — сонно прошепотіла Оленка.
Дід допоміг їй встати, вивів з човна.
— Бідна горличка. Задрімала. Нічого, вже недалечко. Ходіть за мною. Я тут знаю стежечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить.
Йшли зачарованим лісом, мов у казку потрапили: в кущах гралися мавки, русалки, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттями пролітали повітрулі, розхитуючи віття сосон та дубів. Оленка прислухалася й не прислухалася до голосів стихії, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда й Миколи:
— Ви давно повернулися, діду?
— Завтра вже тиждень.
— Тяжко там було працювати?
— Робота знайома. Море я люблю. Та потягнуло до рідного краю. Туга страшна, мов магніт. І за вами скучив.
— Знову будете працювати в дитбудинку?
— Хотілося б. Ходив до Громограя… Він з відкритою душею, а ті, що виїли мене, вперлися, хоч кіл на голові теши. Ненадійний, кажуть. «Містичне мислення», «завихрення всякі», «відхід від проґрами»… Ну та ти знаєш — все те ж, що й було. Громограй каже, що поїде в Київ, там буде клопотатися. А як треба, то й до Москви добереться. Я люблю дітлашню. Для них треба робити все, щоб вони випередили нас.
— Оленка моя — вчителька, діду. Може, ви її познайомите з Громограєм? Добре було б їй у дитбудинку вчити дітей.
— Гарне діло, — схвально озвався голос діда. — Поговоримо. Та й самі погомоните, з ким треба, б районі. Часу доста, встигнете. Ну, ми з тобою заговорилися, а он уже й хата недалечко. Голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідолашне. Веди її.
— Діду, я забув спитати: як ви взнали, що ми приїхали? Що ми пливемо?
— Дуб нашептав, — засміявся дід.
— Жартуєте?
— Чого ж… Природа багато чого підказує нам. Хіба ти забув, як я тебе вчив розмовляти з деревами й травами. Ще в дитинстві?
— Не забув, діду. Пам’ятаю. Тільки ж я не думав…
— Всяка гра переростає в щось велике й важливе, — загадково відповів дід. — Спочатку дитя ліпить пасочки на березі ріки… а потім — палаци.
Оленка прислухається до химерної розмови, дивується. Невже це не сниться? Чи вона потрапила до краю добрих гномів і фей?
— Марусю! Марусю! — загукав дід. — Зустрічай гостей, чуєш?
З-поміж дерев виникла хатка, оточена високими деревами. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать літньої жінки.
МАТИ
— Хто там?
— Добривечір, мамо.
— Синку, Миколко!
Навіть у темряві сяють очі матері, щастям опромінюється добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.
— Це, мамо, наречена моя, — пояснює Микола. — З Києва.
Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку. Його матір. Від неї пахне квітами й землею.
— Як звати тебе, невісточко?
— Оленкою.
— Та ти зовсім зморилася. Прошу до хати.
— Стели їй, Марусю, на ліжку, — тихо озвався дід. — А Микола ляже в клуні, на сіні.
— А ви ж куди? — занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повертається назад. — Може б, повечеряли.
— Потурбуйся краще про Оленку, — почулося з сутінків. — А я одправлю вашого корабля.