— Хайль! — чітко відповів фон Шварц.
Есесівець вдоволено поплескав його по плечу.
— Я знав, що ми знайдемо спільну мову…
Після цього блискавично-несподіваного рішення Генріх цілу ніч не спав. А коли на кілька хвилин склеплювались повіки, снилися йому старовинні знаки зодіаку. Вони зловісно ворушилися, підморгували, і чомусь погляд в кожної зоряної істоти був схожим на гострий вимогливий позирк есесівця, Генріх прокидався, вставав, підходив до вікна, дивився на бліді сузір’я над дахами Франкфурте. І здавалися вони йому блідими, невиразними, далекими. Справді, слушно сказав його співрозмовник. Зорі підождуть! А життя… Готується вражаючий, історичний похід. Не було ще такого в історії. Німеччина виковує новий порядок у світі. Хіба може він залишатись поза цією героїчною місією? А зірки, інші світи? Хіба ж там, на Сході, не лежать недосліджені духовні континенти? Практично там — інша, чужа цивілізація. Аборигени, джунґлі душ. Потрібен науковий підхід. «В СС, в гестапо достатньо костоправів, — так відверто сказав гість. — У них відсутнє розуміння ситуації. Це — м’ясники, виконавці, і вони вельми корисні для рейху, бо в такій великій колонії слід буде вживати різні прийоми, в тому числі й силові. Але аборигени все-таки людиноподібні я, отже, їм не чужий психологізм. Потрібно буде знаходити ключики для контакту. Тонка психолоґічна настройка, науковий підхід…» Так, так, Генріх розуміє це, і стане на шлях пошуку й героїчної дії.
А потім… Що потім?
Дні й ночі в гестапо. Знайомство з роботою. Страшно, солодко-тривожно. Глибини людських душ — ворожих, зневажених, відчайдушних, застраханих. Генріх поринав у свої обов’язки, мов у трясовину, відчуваючи, як зорі все далі й далі відходять у небуття, мов примари дитячих снів…
Нарешті, як знак найвищого довір’я, прийом до «Чорної Ложі». Про неї не знає навіть більшість співробітників гестапо й СС. Лише обрані, лише найдовіреніші. При світлі свічок, у сутінках втаємниченого підвалу Генріх стоїть перед Великим Драконом, обличчя якого надійно прикрите чорним балахоном, і всотує настанови:
— Викиньте всі забобонні казочки про «світлих», «темних», «білих», «вогняних» і тому подібну бридоту. Кольори не мають ніякого значення там, де вирішує сила, мужність і знання мети. Кров червона у негрів і євреїв, у арійців і китайців. Усі жупели ідеологій віддамо ворогам та слабоумним сліпцям, яким належить бути рабами, виробничою силою історії. А що таке історія? Воля сильного! Страх і морок — для мізерних душ, які створили етичні табу й заборола серед нуртуючих сил реальності. Це смішно! Ми кидаємо виклик драглистому світові й, ламаючи так звані етичні, культурні, гуманістичні огорожі, поклоняємося князеві мороку — Великому Невідомому. Там, де для принижених і страхопудів морок сповнений привидів та жаху, там для нас засяють вогнища великих перемог і урочистостей. Юберменш, надлюдина витопче всі застороги так званої цивілізації загнилого світу і витворить ідеали жорстокої сили й всевладності. Що може бути величніше? Чи готовий ти, Циклопе, прийняти нову заповідь? Чи готовий глянути в очі Великому Невідомому?
Генріх хоче запитати, хто він такий — Великий Невідомий, але вчасно стримує себе. Згадує, що тут він не має права запитувати, його право й обов’язок лише відповідати. І він тихо, але твердо видихає:
— Готовий…
— Бачу, — каже Великий Дракон, і його темні очі в прорізах балахона викрешують іскри, — що тобі хотілося б знати ім’я Великого Невідомого. Забудь про це. Навіть фюрер називає його «Той». Умій приймати нові істини просто, без роздумів. Відкинь усе, що дає плебеям зниділий лібералізм. Різець творця — нещадність. Ми — глина грядущого ґенія. Відкинувши страх і вагання, слухай волю його. Стань його воїном і співучасником торжества. Слова — дим. Обіцяй що завгодно, лай кого завгодно — капітал, плутократів, євреїв, комуністів, імперіалістів, — але пам’ятай: сильні — підніжжя творчого поступу Великого Невідомого. Капітал — наше джерело. Лаючи його перед плебеями, ми маємо його старанно оберігати і втаємничувати. Ти збагнув?
І останній спогад. Великий збір усіх членів ложі. Чорні балахони, повна тиша, аж чути коливання вогню свічок у канделябрах. Коротке вступне слово Великого Дракона. Тривожне очікування появи таємничого Великого Невідомого. Гасне світло, і в повному підземному мороці чути кроки. Скрипить поміст біля Великого Дракона. Лунає металевий голос, розсипаючи жах і трепет:
— Воїни мої! Звільняю вас від усього, що зветься людськістю! Ви — мої виконавці, ви — хвилі потоку, ви — снаряди моєї гармати, ви — вістря меча! Хіба меч сумнівається, рубаючи те, на що опускає його владна рука? Він гартується кров’ю. Забудьте слова, вигадані кастратами, про справедливість і закон. Є лише одна правда, одна справедливість — закон моєї волі й моїх прагнень! Є лише один закон — закон сили й жорстокості! М’якість і жаль — почуття виродків, місце яким у перегної на ваших полях. Збагніть нову заповідь! йдіть під стягом фюрера у пекло останнього іспиту. Це — ваш іспит на право БУТИ Й ПОВЕЛІВАТИ!
Професор отямився від видінь, облизав шорстким язиком пересохлі вуста.
— Згадали? — насмішкувато обізвався гість. — Вітаю вас з поверненням до себе, Циклопе!
— Навіщо вам цей маскарад? — втомлено озвався професор.
— Не мені, фон Шварце, не мені! — сухо мовив невідомий. — Всім нам. Не забувайте, що ви військовий злочинець. Для них, — показав рукою на схід. — І підлягаєте трибуналу. Вам пощастило змінити шкіру. Прекрасно. Але ж душу міняти Велика Ложа не дозволить. Битва страшна не позаду — попереду, наші брати не повинні грати з ворогом у піддавки.
— Де я припустився помилки? — здивувався фон Шварц (так, так, тепер він повинен думати про себе в спів’єдності з цим прізвищем). — Чим я завинив?
— Поки що нічим. Крім хіба того, що жадали замести сліди навіть перед своїми братами. Але ближче до справи. Ви днями будете виступати на конґресі в Києві?
— Так, — хрипко сказав фон Шварц.
— Наша переконаність — в унікальності життя в космосі. Як і тисячі літ тому. Бо де винятковість життя, там і максимальне прагнення до влади. Розмазати життя по неосяжному космосу — це прагнення убогих духом, які ідіотський пацифізм і любов до «братів» по розуму хочуть розпросторити по безконечності. Лишіть ці проповіді комуністам і гнилим гуманістам. Не личить синам Великого Невідомого розпускати слину у вирішальному герці. Запам’ятайте, фон Шварце: винятковість життя, культ євгеніки, прагнення до супермена, котрий стане володарем всесвіту. Ось проґрама!
Гість мовчки повернувся, щоб піти геть, навіть не дослухаючись, що там почав бурмотіти професор. Та за кілька кроків від дверей зупинився, ніби щось пригадавши. Витяг з кишені книжку, подав її здивованому фон Шварцеві. Професор глянув на обкладинку, на якій вогнем палав заголовок українською мовою: «Вогонь не спопеляє правди!»
— Що це? — здивувався він.
— Випущено на Україні. Книга про минулу війну. Там е витяги з записів щоденника одного українського вчителя та його учнів. Вони партизанили в придніпровських лісах. Згадується й ваше ім’я. Прочитайте, прочитайте. Досить цікаво. Інколи минуле згадувати корисно. Погляньте на себе очима ворогів. Тим більше, що їх уже нема… завдяки вашим оперативним діям. Ну, ну, справа давня… Солдатська справа… Нам не личать екзистенційні штучки. Хай ними займаються інтелігенти. До побачення, Циклопе!
Гість зник, ніби його й не було. Лише в долонях фон Шварца лежала книжка в чорній обкладинці, і на ній палахкотів напис: «Вогонь не спопеляє правди!»
Гуркочуть мотори авіалайнера. Внизу пливуть величні, як незнані континенти, хмари з примарними долинами й горами. В прогалинах інколи відкривається земля — вона у весняній імлі, й обриси міст і сіл, що ледь-ледь проглядаються внизу, здаються нереальними.
Фон Шварц втомлено дивиться вниз. Сорок років тому він приходив на цю землю як завойовник, відчуваючи себе господарем. Тепер прибуває як гість. З маскою на обличчі й на серці. Що він скаже нащадкам тих, з батьками яких довелося зустрітися віч-на-віч на полі бою? Чи знайде спокій і стриманість, щоб бути коректним і дружнім? Бути в гостях, здавалося, вже поверженого, та так і нескореного ворога, який потім став торжествуючим переможцем. Обговорювати з ним проблеми космічного контакту? Вміло сіяти зерна грядущого космічного реваншу для майбутнього вирішального бою. Визнати поразку — значить зійти зі сцени буття. Розчинитися. Стати примарою. О, ні! Вони гадають, що історія на їхньому боці?! Сліпці! Ми маємо ще тисячі варіантів реваншу. І там, де вони урочисто святкують день примарної перемоги, ми закладаємо міни прийдешньої війни. Вона вам непотрібна? Ви прагнете миру? У цьому бо й ваша поразка! Бо всесвіт — це поле бою. Він викохує вічних воїнів. Пацифісти лише гній еволюцій. А ми понесемо у космос вогонь нових переплавок, бо ми — вічні бійці, невмирущі, як Кощій у вашій казці. Так, так! Йому зрубують одну голову, а в нього виростає десять. Перемагає той, хто збагнув закони войовничої природи, нещадної Калі східних космогонії!.. Ви всюди бачите поле для творчості, а ми на кожному клапті матерії сіємо зуби дракона…
Вирують хмари. Лайнер пронизує туманні гори, виходить з них. Виникають, щезають райдужні ореоли. Боковим зором фон Шварц бачить, що люб’язна стюардеса гостинно схиляється до нього, щось пропонує. Він заперечливо похитує головою, знову одвертається до вікна — до своїх дум і видінь, що розчиняються десь там у зникаючих хмаровищах.
З-за туманної стіни випливає велика постать, ніби зіткана з імлистих ниток. Той самий хлопець! Вогник. А поряд з ним високий солдат у вилинялій зеленкуватій гімнастьорці. Хто це? Чому він з цим хлопцем? Чому при цьому видінні так болісно стислося серце?
Хто ти, привиде? Чому виникаєш з небуття? Навіщо з’являєшся з країни смерті?
«Смерті? — сміється солдат. — Смерть — то лише слово, яким злочинці та боягузи затуляються від реальності. Чом ви затремтіли, фон Шварце? Ви ж тільки що так хвацько міркували про вогонь нових руйнацій, про космічні герці, які жадаєте нав’язати нам?! Чому ж тоді така приреченість у вашому погляді?»
Хто ти, фантоме, як смієш просторікувати про мою приреченість? Ти лише вигадка моєї підсвідомості, каламуть втомленого мозку. Щезни, розвійся.
Солдат усміхається хлопцеві, і надхмарний вітер колише його русяво-золотисте волосся.
«Не так просто, пане професоре! Не так просто. Ми вже не можемо щезнути, бо стали над смертю. І навіть ваші зерна дракона, котрі ви сієте, не викинуть своїх паростків — їм не прорости! Чуєте? Оновлена нами земля вичавить їх із свого святого лона, бо надто рясно полита вона кров’ю героїв. А кров, пролита за свободу, отруйна для хижаків».
«Вогонь, запалений нами, — озвався хлопець, ніби стверджуючи слова солдата, — не погас, пане фон Шварц, змете й спопелить вас, як непотріб. Це вічний вогонь Прометея, й він розсудить нас!»
«Вогонь розсудить нас», — шепоче сірими вустами професор. Звідки ця фраза? Чому вона свердлить мозок, здавлює свідомість нестерпним болем?
«Згадайте, згадайте, — наполягає солдат. — Сорок перший… Дніпро… Переправа…»