Десь загриміло, прокотився над дніпровською далиною удар — раз, вдруге.
Я вийшов на ґанок. На сході жевріла зірниця, вирізнялися темно-сині зубці лісу. Понад селом котилася луна. З північного заходу, від Києва, знову пролунало кілька глухих ударів. Вибухи? Мабуть, маневри.
З-за лісу вигулькнуло кілька літаків, вони блискавично пролетіли над Сміянамн, зникли за дніпровськими кручами. Обриси якісь дивні, незнайомі, та й мотори дзвенять тонко, проникливо, не по-нашому. Невже?..
Серце стугонить несамовито, гупає в груди, як молот. Воно вже, мабуть, знає істину.
Війна!
Всі наші роздуми, міркування, плани — все-все розлітається, мов сухе листя за вітром. Зловісний ворожий меч змахнувся на нашу землю, нищачи людські долі, спопеляючи творчість, насміхаючись над віковими надбаннями кращих умів людських. Як сталося, що люди не зуміли загнуздати агресивні сили? Скільки сил і старань було витрачено нашою країною, щоб мир у світі зберегти.
Думаю про своїх дітей. Рідні мої, безталанні квіти, що буде з вами? Як сказати вам про це? Тепер уже непросто планувати ваші долі: держава збиратиме всі сили для герцю з ворогом. Треба думати самим, радитися з учителями, з районом.
Якщо фашистів зупинять, тоді не страшно.
А якщо…
Боюся навіть думати…
Уже всі знають. Зібрав старшокласників у клас, повідомив, що фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Ворожі армії перейшли кордон, наші міста бомбардовані. Червона Армія героїчно захищає рідну землю.
Грім цих боїв докотився до класу, вогнем пожарищ обпекло всіх. Ніби зупинена мить проявилася у кожного в очах.
— Ох, і дадуть же їм, падлюкам! — стиснувши сухого кулака, посварився Ванько Першоцвіт. — Знатимуть, як потикатися до нас! Це їм не Франція чи Бельгія!
Насупив руді брови Женько Сом, поклав перед собою руки на парту, зосередився. Мовчить. Тільки вуста ворушаться. Може, бачить себе за кулеметом, за штурвалом бойового літака?
Дивиться здивовано, добродушно-жалісно Вітько Гора. «Як же це? — читається на його повновидому обличчі. — Навіщо? Так гарно — виходити в поле, сіяти хліб, гуляти в лісі. Навіщо ж знищувати усе це?»
— А чому наші яструбки допустили фашистів до Києва? — Гриць Діброва блиснув очима. — Чому не збили галів на кордоні? Чи, може, не знали?
Василько і Сергійко Кремені запитливо дивляться на мене:
— А нам можна піти добровольцями? Щоб у розвідку? — Очі іскряться, в них відсутній страх чи тривога.
Толя Вогник відкрив зошита, хутко щось пише олівцем. Брови, мов підняті ножі, тонкі ніздрі роздимаються. Олівець ламається, він бере іншого. Вся душа його десь там, де гримлять вибухи, де стогнуть поранені, де палають пожежі.
Марта Стеблина щулиться, ніби від холоду:
— Не може бути, учителю! Вони ж підписали угоду про ненапад. Чи вони не люди? — Розводить маленькими руками, скрушно похитує головою.
Юлія Буйна задерикувато стріпнула своєю гривою, підняла руку, прохаючи слова.
— Підемо медсестрами. Ми ж усі пройшли курси.
Жалісно тремтять вуста Галі Кревної:
— Іване Йвановичу… Там же діти гинуть, матері… Невже у ворогів нема дітей? Хто ж їх позбавив серця?
Катя Гірка взяла золоту косу в зуби, кусає її, хвилюючись. Мовчки обняла свою сусідку Іванку, притислася до неї.
А Іванка Черпінська вся випросталася, наче ластівка перед польотом. Очі гострі, пронизливі. Дивиться на мене вимогливо й благально:
— Іване Йвановичу, вони що ж, прийдуть і сюди? Скажіть — вони не прийдуть?
— Діти, ви вже не маленькі, — тихо відповідаю їм. — На нас напали сотні потужних дивізій, озброєних всією загарбаною промисловістю Європи. Ви ж чули про це по радіо.
— Ну й що? — майже кричить Іванка. — А за нами — весь світ, всі пролетарі, робітники! У нас он яка армія!
— Все може бути, — сумно відказую, а в самого душа болить. — На деяких ділянках фронту наші війська відступили. Несподіваний удар. Може, доведеться й нам вибиратися звідси.
— Як? — підхопився з місця Толик. — Ви вважаєте, що вони прорвуться до Дніпра?
Я мовчав. Я не міг видавити з себе й слова.
— Чому ви мовчите, учителю? Може, ще скажете, що фашисти спроможні перемогти?
— Ні! — переконую дітей, бо твердо вірю в це. — Перемогти вони не можуть. Бо вони повстали супроти всього прекрасного, що здобуто нами, проти нашої волі, проти майбутнього. Наша країна неосяжна. Ми зуміємо зібрати сили, й тоді — вірте, діти! — тоді фашизм буде розчавлений! Готуймося, діти, до страшнішого. У ворога сотні заводів, кілька мільйонів солдатів, тисячі літаків і танків. Бій буде запеклий і жорстокий, невблаганний. Можливо й ви станете до бою. Але я хотів би одного…
— Чого, учителю? — стривожено запитав Толик.
— Щоб ви з усіх незгод, з усіх пожарищ і кривавиш вийшли людьми. Такими, про яких ви писали мені в своїй новорічній роботі.
Мовчання. В очах — сірих, блакитних, чорних, карих — мерехтять, ніби відблиск далеких заграв, гнівні іскри. Дивляться на мене, крізь мене.
— Діти, де б ми не були, що б з нами не сталося, — не забувайте тих, котрі пройшли перед вами: героїв, мучеників, хліборобів, матерів. Будьте гідні їхньої пам’яті».
ПІСНЯ І СНАРЯД
— Прізвище?
— Микола Горенко.
— Професія?
— Композитор. Працюю в Сміянах директором Будинку культури.
— Знаю, знаю… Був на вашому концерті в районі. — Воєнком підвів змучене обличчя, потер червоні від безсоння очі. — То що ж з вами робити? В тилу подумають, де використати вас… по спеціальності.
— Товаришу майоре, — захвилювався Микола. — Тепер не до пісні. Я прошу послати мене в діючу армію.
Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї, простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки й дівчата. Сколихнулася юнь, ніби єдина душа, без страху, без сумніву.
Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.
— Я розумію вас. Тільки в основному не згоден з вами…
— В чому, товаришу майор? — здивувався Микола.
— Щодо пісні. В найстрашніші дні наш народ беріг пісню. Згадайте історію. Так і тепер. Ви ж пісняр, хай ваша інтуїція підкаже, що в такому страшному поєдинку пісня інколи буде потрібніше від снаряда. Чуєте, Горенко?
— Чую, — виструнчився Микола.
— Що ж робити з вами? Хай буде по-вашому.
— Єсть, — віддав честь майорові Горенко.
Заплакана мати збирала сина в дорогу.
— Сон мені недобрий снився, синку, — говорила, втираючи сльози. — Серце віщує погане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі, так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, якісь ніби неживі, визирають з віконець, заглядають у хату. Коли тут Оленка стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак опустився біля неї. Гульк, якийсь офіцер, німець, вийшов з дверцят, ходить довкола, паличкою торкається вінка, сміється, потім розгнівався й зірвав вінка. А далі — пожежа, вибухи якісь.
— Що сон? — похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись від тяжкої задуми. — Все буде страшніше від будь-яких снів. Не задушили чорта в зародку, тепер він погуляє по світу.
Микола мовчав, старанно застібаючи ґудзики на футлярі своєї кобзи. Оленка стояла поруч, тамувала сльози, не промовивши й слова. Що тепер говорити? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до однієї тривожної миті, до цього траґічного моменту. Здавалося, ніби зупинився рух життя, люди повисли над прірвою долі, у неймовірному напруженні зберігаючи рівновагу.
Дід Василь обняв онука, поцілував у чоло.
— Щасти тобі, синку, — пильно подивився в темно-сірі Миколині очі. — Іди, не оглядайся назад. Ніколи. Не жалій… навіть життя, але й даром його не віддавай. Пам’ятай: смерть долається смертю. І ще не забудь — людина, буває, вмирає й без видимої смерті. Коли в дорозі до самого себе зраджує себе ж. Кожен з нас незглибимий. Добре, що ти не забув навіть у ці страшні дні кобзи. Пісня благословляє і на любов, і на праведний бій. Не забувай цього.
Микола аж задихнувся від зворушення, змахнувши з вій сльозу.
— Прекрасне напуття, — сказав, цілуючи діда. — Тільки не про любов тепер пісні співати. В таку годину душа рветься до бою.
— Саме тепер, — суворо заперечив дід Василь, — Саме зараз, коли ворожа сила котить на нас усю свою злість і ненависть. Чуєш, синку? У найглибшій зневірі, у самому пеклі пам’ятай мій заповіт: ми живемо не для війни, а для великого творення. Прощайся, Марусе, з сином.
Мати благословила Миколу, припала до його грудей, заридала. Ніби віщувало материнське серце, що не побачить вона вже свого єдиного сина. Він не втішав, гладив її сивіюче волосся. Жодне слово зараз непотрібне, банальне. Він з болем дивився в її змучене, помережане життям обличчя, в її вицвілі, та все ж прекрасні очі, й почуття невимовної ніжності підступали клубком до горла.
Нене, мученице моя! Як висловити безмежну любов до тебе й ту гіркоту в душі, що її викликає доля твоя? Завжди мовчазна, завжди в цілоденній праці, завжди в прагненні віддати комусь частку свого бездонного серця, своєї любові. Ти ніколи не думала про себе, не нарікала на долю, не замислюючись, день і ніч віддавала свою силу й снагу в жертву ближнім своїм. Чим віддячу тобі? Коли?..
Оленка провела чоловіка далеко за село. За підводами слалася курява. Спереду вигравала гармонь, та її було ледь чути через лемент жінок і матерів. Немилосердно пекло сонце, а над буйними житами шалено видзвонювали свою пісню жайворонки.
Микола й Оленка затрималися, пропускаючи односельчан уперед. До них підійшов Сергій. Він ударив долонею Миколу по плечу.
— Чого ніс повісив, друже? Розіб’ємо гадів — вернемося назад. Оленонько, бажаю щастя! — подав їй руку на прощання.
Вона обняла його, поцілувала.
— Повертайся з перемогою, Сергію!
Хлопець жартівливо приклав руку до грудей.
— Ну, Миколо, після такого поцілунку і вмирати не страшно!
Побіг наперед, залишаючи їх наодинці.
Оленині очі сповнилися сльозами туги й тривоги. Чи це передчуття біди? Микола взяв у долоні, як найбільшу святиню, її личко, з мукою заглянув у ясні очі.
— Оленко… — промовив глухо. — Образ твій понесу у серці. Назавжди… У бій і на смерть. Чуєш, кохана?
— Чую, Миколко, — пересохлими вустами прошепотіла дружина.
— Пам’ятай клятву вірності.
— Пам’ятатиму, любий.
Останні обійми. Останні важкі сльози. Микола одступив крок, на його блідому схудлому обличчі востаннє спалахнули для неї сірі, затьмарені очі — відблиск душі.
— Бережи дитя, Оленко. То надія наша і любов.
Поправив кобзу на плечі, торбу на спині, рушив. Вона вже не може й слова сказати. Німо, не витираючи сліз, дивиться услід коханому.
Підводи йдуть далі й далі, ховаються за посадкою. Люди вервечкою тягнуться за ними, і вже не відрізниш Миколу, який догнав товаришів.
Оленка ще довго стояла, мов придорожня верба, сповнена тугою, сумом і якоюсь незбагненною, в цей момент зродженою, ледь відчутною вірою.