(З щоденника Громограя)
«…їздили з завучем у район. Розпитували в райвно, що робити з дітьми. Ніхто нічого не знає. Вісті з фронтів тривожні, наші війська відступають. Сильні танкові клини заглиблюються в Білорусію, Україну. Над нами часто пролітають «месершміти», стріляють по людях, гуртах худоби. На околиці Сміянів загорілася хата баби Векли. Доки люди встигли добігти, вона перетворилася в гігантську свічку — полум’я жухнуло аж до неба. Баба стояла оддалік, сплескувала руками, кляла фашистів — щоб їм ні дна, ні покришки!
Ми взяли бабу Веклу до дитбудинку, тим більше, що родичів у неї нема. В селі орґанізували кілька протипожежних пунктів: цистерни з водою, насоси, наспіх одремонтовані колгоспними ковалями. Встановили чергування. Герасим Степанович виділив коней для термінових виїздів на пожежу.
Дівчатка-старшокласниці прийняли замовлення від військової частини шити бійцям Червоної Армії білизну, сумки для протигазів, теплі рукавиці. Хлопці проходили військову та спортивну підготовку, старанно вивчали гвинтівку, кулемет. Ночами разом зі старшими сільськими парубками ходили поза селом, чергували, чи не скинуть, бува, десь німці розвідників або диверсантів?
Тривога, тривога. Повзуть непевні чутки. Дехто панікує. Люди хапають сіль, сірники, цукор, мило, гас.
Що буде? В діючу армію мене не беруть, і вік, і здоров’я не те. Я, правду кажучи, трохи розгубився. Треба заспокоїтися, не піддаватися настрою моменту.
Знову був у районі. Що робити з дитбудинком? Обіцяли днями малечу вивезти на схід, а зі старшими доведеться трохи зачекати.
— Доки?
Одмахуються, не відповідають. Не до вас, мовляв, є справи важливіші.
А хто скаже, що воно найважливіше? Може, саме діти, то і є найважливіший скарб для нашого народу? Не стане дітей, навіщо ми, дорослі? Навіщо наше знання, вміння, досвід, багатство?
Ходив до секретаря райкому. Заклопотаний, схудлий, трохи роздратований.
— Невже ви гадаєте, що ваш дитбудинок виняток? Ми знаємо, не забуваємо. На моїх плечах сотні об’єктів. Терміново вивозимо на схід промислове обладнання, цінні запаси сировини, спеціалістів… Зачекайте трохи, ось скоро будуть машини — підкинемо, — відмахнувся секретар. — А взагалі, пора й власними силами діяти. Старшокласники вже майже дорослі люди.
Приїхав додому розчарований. Діти ходять, питають, зазирають в очі. Відмовчуюсь. Що я їм скажу? Чим поясню те, що діється? Нелегко їм пережити такі страшні потрясіння, коли навіть душі дорослих, досвідчених інколи хитаються».
РОЗЛУКА
Нещастя впало, як грім з неба.
Німецькі штурмовики бомбили баржі на Дніпрі. Дві бомби впали на Сміяни. Рядом з хатою Горенків зметнувся в повітря стовп диму й вогню, засвистіли в усі боки осколки. Оленка була в хаті. Коли вона, холонучи від жаху, вискочила на ґанок, гуркіт літаків уже даленів. Над селом котився жіночий лемент. Горіла чиясь хата. Високий стовп диму стояв над колгоспним подвір’ям.
— Оленко, — почувся голос діда.
Вона озирнулася. На городі, важко схиливши плечі, ніби тримаючи важкий тягар, стояв дід Василь. Оленка метнулася до нього, слабо зойкнула. Між огудиною огірків лежала горілиць Миколина мати. Полотняна сорочка на грудях закривавлена, суха рука судорожно стискає сапу. А очі… ясні очі тихо всміхаються Оленці. Щось шепочуть, печально здригаючись, вуста.
Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.
— Що ж це таке? Дідусю, треба лікаря! Боже мій… Що ж це таке?
— Не треба, — шепотіла мати. — Не треба лікаря… я вмираю… Ніщо не поможе… їдь, дочко… Збережи онука… Чуєш?
Вона хотіла підвести руку, щоб перехрестити Оленку, та сили покинули її. Шелестіли, як степовий легіт, останні слова:
— Я молитимусь за вас матері божій… щоб з’єднала нас… Оленко, їдь па схід… Дитину збережи… Не згадуйте лихом, діти мої… Прощайте, тату…
Вперше в житті бачила Оленка, як тяжко ридав дід Василь. Усе тіло його тряслося, в грудях щось клекотіло, стогнало, ніби многостраждальна душа хотіла вирватися з немічного тіла, щоб полинути за дочкою своєю.
Схоронили її на цвинтарі, під гіллястим кущем шипшини. Поставили маленького дерев’яного хреста. Оленка стояла поряд з дідом Василем на колінах, розгладжувала долонями дернину, ніби хотіла прийняти від покійної останнє тепло її.
Другого дня Оленка готувалась до від’їзду. Пакувала чемодан, зав’язувала клунок з припасами для майбутньої дитини. Дід сидів під іконами, висушений, почорнілий. Він так схуд, що здавалося, в сіряку немає тіла. Тільки вогонь, що вічно палив його душу, інколи засвічувався з-під брів.
Газети несли страшні вісті. Ворожа повінь невпинно просувалася на схід. Україна горіла в огні нищівного бою. Мільйони людей відкочувалися вглиб країни. Лише віра в правду та любов до рідної землі давала наснагу збентеженим людям.
Оленка питала поради в Громограя, чи має право вона покидати село, дитбудинок. Директор обнімав її, цілував у чоло.
— Їдь, дочко. Я сам дам якусь раду дітям, ти ж повинна берегти не тільки себе, а й майбутнє дитя. Їдь, не сумнівайся.
НА ПЕРЕПРАВІ
Після короткої підготовки взвод, у якому був Микола, перекинули до Дніпра. Машини йшли лісом, виючи на піщаній дорозі, фари погашені — боялися повітряного нападу.
Микола вдивлявся у пітьму, жадібно вдихав знайомий запах рідних лісів. Десь недалеко, праворуч, були Сміяни. Чи живі-здорові його рідні? Жодного листа не отримав ще від них відтоді, як вирушив з дому. Тільки в короткому сновидінні інколи привиджувалась йому Оленка, заплакана мати, насуплений дід Василь. Воші поставали тінями серед пожарищ, серед імли, серед виру людей. І мовчали, дивлячись страдницькими очима на Миколу. Ці видіння ще болючіше ятрили його душу, непокоїли серце.
Зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я, мерехтіли сполохи канонади.
Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону, мовчки рушали до переправи.
А переправою нескінченним потоком ішли запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем атак і контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невблаганно накочується на тіло України, поглинає його, ніби якась потвора.
— Тривога! — раптом понеслося від переправи.
З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька ворожих штурмовиків. Заторохкотіли кулемети. Зі стогоном і прокляттями падали в воду ріки бійці, коні. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, ручними кулеметами. Звідкілясь узявся наш винищувач, кинувся на ворожих потвор. Один штурмовик спалахнув і під злорадно-радісні крики сотень людей потягнув чорного димуючого хвоста донизу, врізався у воду, лише стовп вогню і пари піднявся на тому місці.
Й знову заворушилася нескінченна колона, рушаючи на схід.
На правому березі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, почувся знайомий голос:
— Здоров, бра! Звідки ти? Яким вітром?
Микола впізнав Нетребу. Кинулися в обійми один одному. Ляпали долонями по плечах, сміялися від радості несподіваної зустрічі. Комсомольський секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з трофейним автоматом. Він дивився на Миколу темними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував:
— Давно з дому? Що чути? Як там у районі? Чи евакуювали дітей з дитбудинку? Де дружина? Виїхала чи ні?
Микола відтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим.
— Жодного листа, — схвильовано відповідав. — Як у воду впали… Зовсім поряд, а не довідаєшся. Коли я виїжджав, Оленка ще нікуди не збиралася. Громограй бідкався, що робити з дітьми. Він чолов’яга певний, щось придумає… А нас кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?
— Був у боях. Поранений. Дрібниці. Заживе на ходу. Злий я, Миколо! Ой, який злий! Скільки горя! Скільки смертей і мук! Боляче за людей, які залишаються! Ти тільки поглянь уважно в їхні очі. Стільки болю! Багато горя. Та все мине. Пройде. Довгий шлях, Миколо. Та все ’дно вірю. Прийде мир. Буде ясний день. Чуєш, Миколо?!
— І я вірю, друже! І дід Василь мені на прощання те саме казав. Казав, що, воюючи сьогодні, треба вже думати про грядущий день, мріяти про нього в пеклі війни. Тільки душа інколи не витримує. Муки нелюдські.
— Що ж, — потиснув Миколину руку Нетреба. — Дід твій далеко бачить. Досвід колосальний. Так і треба мислити. А душа… що ж душа… Хай тіло болить, а душа гартується на тому болю. Така епоха. Стальна! Все винесемо! Буде й на нашій вулиці свято. Мені пора. Прощай!
— Прощай, друже! Якщо зустрінеш коли-небудь Оленку…
— Не валяй дурня. Будеш живий. Запевняю. Сам зустрінеш. Точно кажу. А побачу я — передам. Що любиш, що вірний. Головне — віра, Миколо. Чуєш? Віра! Буває, хмари в небі. Не видно зірок. Але ж вони все-таки є?! Хмари не вічні. Чуєш?
— Чую, друже, — шепоче Микола, дивлячись услід Нетребі. — Хмари не вічні. Вічні зірки.
Мелодія друга
ПЕРША ЖЕРТВА
(З щоденника Громограя)
«…Пустка в душі. Темно.
Зранку на поле виїхали колгоспниці молотити скошений ячмінь. З ними й деякі наші дівчатка з старших класів, подавати на барабан молотарки снопи, віяти зерно. Стояла страшна спека, парило.
Після дванадцятої з-за дніпровської гори вихопилося три фашистські літаки, заторохкотіли з важких кулеметів. Зробили кілька кругів над полем, скинули запалювальні бомби. З-за лісу вдарили зенітки, в небі з’явилося намисто кучерявих хмаринок-вибухів. Літаки розвернулися назад.
Над полем здійнявся чорний стовп диму. Наші пожежники зняли тривогу. В колгоспі запрягли бричку з насосом, помчали до молотарки. Я вивів з гаража мотоцикла з коляскою, зі мною сіли Женя, Ванько і Гриць. Вітько, близнюки й Толик їхали за нами на велосипедах.
Коли ми вибралися на гору за Горілим Лісом, то побачили страшне видовище: лан пшениці палахкотів, полум’яне кільце поволі змикалося довкола молотарки, що стояла на вижатій ячмінній нивці. Жінки тікали від пекучого вогню, кричали, деякі падали на землю і, затуливши долонями обличчя, качалася по стерні. Пожежники врізалися бричкою в ще вільний прохід, поливаючи людей потужним струменем: про те, щоб врятувати хліб, годі й думати.
Я звелів хлопцям покинути мотоцикла і веломашини під лісом, бігти на поміч. Ми облилися водою, кинулися підводити жінок з землі та виводити їх з палаючого кола. Знявся вітер, над полем покотилися вихори, свічкою загорілася скирта свіжої ячмінної соломи, жбурнула в небо криваво-чорним струменем. Я задихався від жари й пилюки, смертельне кільце звужувалося.
— Молотарка! Молотарка загориться! — кричав агроном, котрий теж прискочив однокінною бідою. — Молотарку треба рятувати! І трактор обгорить!
— Туди вже не підступишся, — бідкався старший пожежник.
— Чи всі вийшли? — запитав я своїх хлопців. — Дівчата наші де?
— Каті нема! — гукнула Юлька.
— Де вона була?
— Там… біля молотарки, — сказала якась стара жінка. — Я бачила, як вона помагала Мотрі. Мотря ж кульгає.
— Мотре! Де ж Катя?
— А вона мене довела осюди, — на місце, де стояла, показала Мотря, витираючи долонею брудне від сажі обличчя, — а сама знову побігла до молотарки.