Микола глянув на хлопця.
— Ти вмієш грати?
— Угу, — кивнув Юрко. — Люблю музику, пісні. І день і ніч слухав би. А ви музикант — еге? Ось у вас на плечі, в футлярі, кобза? Еге?
— Вона, — важко всміхнувся Микола.
— Заграйте, — благально попросив Юрко. — Хоч одненьку пісню. Я ще ніколи не чув кобзи.
— Добре, — згодився Микола, добуваючи кобзу з футляра. Сівши на ящики з патронами, він підстроїв її, взяв кілька звучних акордів.
Перед очима попливли рідні ліси, материнська хата, Оленка серед пишних гвоздик. Біль стискав серце, переливався в слова:
Десь моя далека тиха гавань,
Спить причал-хатина у саду…
Угорі ширяють чорні ґави,
Вічну провіщаючи біду…
Підняв обличчя від кобзи, глянув перед собою. У двері кімнатки зазирали бійці, вусатий сержант змахував сльозу з вій. Агроном, зітхнувши, здивовано поглянув на Миколу.
— Імпровізуєте? — здивувався він. — Бо я щось такої пісні не пригадую.
— Я композитор за фахом. Скінчив консерваторію. Був у Сміянах завклубом.
— Пригадую, — зрадів агроном. — Виступали у нашому райцентрі. Ось бач, — хіба думалося, що так зустрінемося? І в нас уже йшлося до того, що буде гарний оркестр. Юрка ось хотіли послати в Київ учитися, в музичне училище. Рояля купили для клубу. Так війна ж. На роялі так нікому й разу заграти не довелося.
— А рояль де? — зацікавився Микола. — Тут, у клубі?
— Атож, на сцені.
— Можна спробувати?.. Може, востаннє…
Микола, обережно ступаючи поміж сонними бійцями, пробрався до сцени, легко скочив па неї, одгорнув завісу. За нею стояв новенький рояль. У коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола поклав кобзу й автомата на підлогу, підняв кришку рояля, сів на табуретку. Поворушивши пальцями, пробіг по клавішах. Чиста лагідна мелодія порушила тишу, відлунюючись у закутках клубу. Біля дверей заворушилися солдати, селяни, заблищали захоплені оченята Юрка.
Микола забув про все. Він пірнув у стихію звуків, поплив за її нестримною течією. Навала останніх вражень покотилася через серце, вимагала виходу в музиці.
Бійці прокидалися, підводилися. Селяни наближалися до сцени. Вони заворожено й здивовано дивилися на худорлявого, запиленого бійця, котрий чаклував біля рояля. Звуки, що сповивали їх, малювали широкі, безмежні степи, хвилі золотого колосся під подихом вітру, а понад тим плином — спів жайворонка у високості. Дзвінко відлунює у небі хорал, який славить красу рідної землі, радість життя. Пливуть у бездонному дивоколі білі хмарини. Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, джерельно-прозору.
Раптом грізний акорд! Ще один! Ще!
Чола бійців нахмурюються, оповиваються смутком. О ні, на землі не мир, не радість безжурного життя, не усмішки дівочі. Ідуть з гуркотом по випаленій землі ковані чоботи ворогів, а поряд — мертва дитина, летять угорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть жінки, матері.
Знадвору докотилася канонада. Мелодія враз обірвалася. До залу вскочив командир взводу, молодий хлопець з двома кубиками в петлицях. Він тривожно оглянув бійців, неголосно, але владно скомандував:
— Займаймо позицію!
Невелике приміщення сповнилося гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу зброю, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, на друге кобзу, останнім пішов до дверей.
Його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. Юркові очі захоплено впилися в його обличчя.
— Що тобі, Юрку? — ласкаво спитав Микола. — Сподобалася гра?
— Дуже! — видихнув Юрко. — От би мені так!
— Навчишся, — усміхнувся солдат. — Закінчимо війну, поступиш до консерваторії. Ну, прощай, мені пора.
Юрко несміливо зазирнув у його очі.
— А як вас звати? Прізвище? Може, колись зустрінемось?
— Неодмінно зустрінемося, Юрку! Я Микола Горенко. Щасти тобі!
Микола хутко вийшов з клубу, зник у темряві. І довго ще дивилися вслід йому замислені, серйозні очі хлопчика.
БІЙ
Взводний зупинив бійців під горбом, де вони займали позицію. З цього горба прострілювалися всі підступи до села і дорога до переправи. В нічних сутінках було видно темні валки солдат, які поспішали до Дніпра, торохтіли підводи, неголосно іржали коні. Взводний пройшов перед строєм, зітхнув і, ніби зважуючись на щось, глухо сказав:
— Товариші, друзі! Позаду нас — переправа. Наказ протриматися до полудня. За цей час наші перейдуть на той бік. Потім наш відступ прикриють вогнем.
Він замовк, кашлянув. Мовчали й бійці. Нарешті Миколин сусід, бородатий полтавський дядько, озвався заспокійливо:
— Ти, командире, будь спокійним. Ми все розуміємо. Різ треба, значить треба. Хіба вперше?
Командир підняв руку.
— В окопи, товариші. Незабаром світанок.
Микола зайняв окоп якраз на верхівці горба. Звідси видно було тьмяний блиск дніпровських вод, заграву на обрії, темні обриси завмерлого села. А захід гримотів, перекочувався вогняним валом все ближче й ближче, плювався багровими спалахами. Над полем попливли тумани. По дорозі до Дніпра прокотилися важкі гармати. В темряві тихо лаялись артилеристи, проклинаючи покручені дороги.
Потім усе завмерло. Спереду було німо, тільки перекочувався по яругах сивий туман, і здавалося, що під його хвилястою шкірою причаїлася якась ненажерлива хитра піТвора.
Микола, поклавши автомат на бруствер, дивився в той бік, звідки мали з’явитися гітлерівці. Хвилювався. Намагався з якоюсь хворобливою цікавістю зазирнути у власну душу. Як він зустріне перший бій? Чи не злякається? Чи не здригнеться перед смертельним іспитом?
Бородатий дядько, полтавець, зупинився поряд, задумливо постояв, присів навпочіпки, почав повільно скручувати цигарку. Запитав:
— Страшно?
— Не те слово, — похитав головою Микола. — Я оце дивлюся довкола, думаю, і сам собі не вірю. Все, ніби сон.
— Правда, — згодився дядько. — Люди проти людей. Дивно і… страшно! І підло, якщо подумати, незрозуміло — чого їм треба? Земля така велика, всім людям доволі — їсти, пити, будуватися. А так — півметра на кожного. Ми тут поляжемо, але й вони зогниють у нашій землі. Вже ж було багато разів таке.
З глибини окопу з’явилась невисока постать лейтенанта. Він оглянув бійців, визирнув за бруствер, запитав:
— Як настрій?
— Та нічого, — озвався бородатий. — Чатуємо…
— А що ж, — підбадьорливо оглянув бійців взводний, — чатуйте!
Бій почався раптово. Під горбом різко гримнули вибухи, покотилися вгору, наблизилися до окопів. Микола сполохано зіщулився, мимохіть втягнув голову в плечі.
На рівнині почувся металевий брязкіт, завивання потужних моторів.
— Танки, — похмуро озвався бородань. — Дадуть вони прикурити нам — у нас же лише одна гарматка! Та гранати… Де твої, Горенко? Поклади їх отут, у пічурочці. Щоб напохваті…
Обрій на сході рожевів, наливався багрянцем. Дніпровську долину вкривав густий туман. Дядько кивнув головою, крикнув, пересилюючи гуркіт вибухів:
— Слава богу, що туман. Не видно переправи. А то наші наплакалися!
Люто ляснула протитанкова гарматка. Ще раз. Ще. В тумані пихнуло полум’я, покотився чорний дим, прорізаний багровими язиками.
— Є один! — вдоволено крикнув дядько. — Молодці хлопці!
Сонячні промені розідрали пелену туману, бризнули розпеченим золотом на рівнину. Присадкуваті ворожі машини вирізьблялися чіткіше. Стріляючи на ходу, вони повзли прямо на окопи. Кілька снарядів бахнуло по брустверу. Микола, затуливши обличчя, впав до окопу. Недалеко почувся стогін. Микола підвів голову. Бородатий полтавець схилився над сусідом, перехрестився, похмуро зиркнув на Миколу.
— Мертвий…
«Почалося, — майнуло у Миколиній свідомості. — Як просто, як звичайно. І нема страху, нема подиву. Може, й я зараз упаду, скошений осколком…»
Але ця думка не викликала ні протесту, ні заперечення. «Умирати — так умирати! Аби тільки танки не пройшли!..»
Простір довкола оповився жовто-сірою ватою мли. Микола все робив машинально, мов уві сні: стріляв, заряджав, міняв диски. Десь у іншому світі гримотіли танки, кричав щось бородань, клекотів кулемет.
— Німці!
Німці? Де? Микола визирнув з окопу. Поміж танками побачив мишасті постаті. Зігнувшись, вони підтюпцем бігли до горба, падали, знову вставали. Стріляли й знову падали, розкинувши руки.
Замовкла гарматка. Почувся приглушений крик:
— Пряме попадання!
Стальні потвори ревли вже недалеко. Дядько повільно, хазяйновито добув в’язку гранат з пічурки, кивнув Миколі.
— Я пішов. Прощавай, коли що…
Він вискочив на бруствер, поплазував між бур’янами. Микола побачив його підошви з великими, старанно прибитими латками, почув його вигук. Десь, наче з кошмару, насунулася чорно-сіра фортеця з хрестом на башті, гучно заскрекотіли траки гусениць. Гримнув вибух. Танк крутонувся на місці, гребонув на Миколу купу землі. Над головою з дзенькотом пролетіла розірвана гусениця. Микола відсахнувся. Потім, пересиливши страх, виглянув з окопа. Бородатий полтавець лежав біля понівеченої потвори непорушно, простягнувши руки вперед. Ніби дрімав після важкої праці, припавши до теплих грудей землі. З-під танка виповзли зелені постаті танкістів. Микола, не цілячись, провів автоматом по них. Постаті попадали в бур’яни й більше не ворушилися.
На горбі горіло п’ять танків. Кілька вцілілих повернуло назад. Відкотилася й навала німецьких солдатів.
Микола знеможено сів на землю, прихилившись до стінки окопа. До нього наблизився взводний — запилений, з підв’язаною закривавленою рукою, без пілотки. Задихаючись, зупинився, витер брудний піт з чола.
— Першу атаку відбили, Горенко. Чуєш? Ми відбили їх.
— Чую, — прошепотів Микола. — Мої сусіди убиті…
Взводний помовчав. Потім якось винувато промовив:
— Нас лишилося п’ятеро, Горенко. Всього п’ять душ із цілого взводу. Іди до кулемета. Там нікого нема.
За дві години почалася друга атака. Вихор вогню впав на жменьку бійців. Микола бачив лише сіро-зелені мундири, які повзли поміж бур’янами, гримлячі танки, відчував під руками гарячий затвор кулемета, все інше розпливалося в іржавому тумані.
Зненацька простір дихнув пекельним вітром, блискавиця різонула по очах. Миколу кинуло навзнак, в останню мить ще устиг побачити дві ракети, що зеленими зірочками спалахнули над Дніпром — сигнал до відступу… усі переправилися. Та небо враз звалилося на нього купою уламків, і все з гуркотом покотилося в бездонну глибінь, у небуття. Світ огорнула тиша.
ОДИН
Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до Мнколиного слуху звуки вибухів, далека канонада. І він навіть не міг втямити, що воно й до чого, йому здавалося, що він маленьким хлопчиком лежить на печі і чує, як бабуся, пораючись, щось бурчить, бу-бу-бу! — глухо грюкає рогачами, ду-ду-ду! — стугонить заслінкою, від якої аж пашить на всю хату жаром, і жар цей проймає і його, Миколу, хоч він аж за комином. Він кидається, борсається, хоче втекти з печі, підводить голову…