— Так чого ж ми стоїмо? — стривожено вигукнув Ванько Першоцвіт. — Рятувати!
— Ванько! Зажди!
Він махнув рукою, вихопив у когось з пожежників мокрого лантуха, накрився ним і пірнув у стіну диму та вогню. Я дав знак хлопцям і разом з ними побіг услід за Ваньком. Довкола розляглося пекуче чорно-сіре гариво. Ми розгублено никали серед нього пробиралися наосліп туди, де мала бути молотарка, нарешті не витримали й вернулися назад.
— Лийте, лийте воду в той бік! — кричав я пожежникам, хоч вони й так старалися з усіх сил.
Час ніби зупинився. Кожна хвилина забирала у мене надію. Та ось з кола вогню з’явилася постать Ванька. Він тримав на руках Катю. Голова дівчинки була обгорнута мішком, хлопець же був схожий на обпалене блискавицею дерево: волосся, вії, брови — все присмалено вогнем. Він передав нам на руки дівчинку, встиг прошепотіти:
«Знайшов… під молотаркою…» — і впав.
Ми одразу ж повезли його мотоциклом до школи, викликали фельдшера. Опіки були страшні. Ванько марив, кликав у забутті Катю. Дівчата чергували біля нього, плакали тихцем. Надвечір його не стало.
Мені здалося, що серце моє зупиняється. Не зумів уберегти, не зумів! Ніч. Безкрайня ніч.
Ванька готують до похорону, а я ходжу посадкою, никаю, мов привид, дивлюся на байдужі зорі. І прегарний місяць мені здається потворним, і Чумацький Шлях якоюсь сірою плямою, і пісні пташині — як насмішка над горем. Як жити далі? Краще б загинув я. Хай би сто разів помер, аби вони жили — мої любі діти!
Сьогодні вивозили молодші класи. З району прислали три ЗІСи. Вмощували вихованців, як оселедців у бочку. І все ж для семикласників місця не вистачило. Інспектор з райвно, прощаючись зі мною, винувато одводив погляд убік.
— Залишаю вас повноправним господарем дитбудинку. Поховайте Першоцвіта, заспокойте дітей. Телефонуйте в район, добивайтесь, щоб дали ще одну машину, доганяйте нас.
Я кивнув йому, нічого не сказавши. Та й що було говорити?
Двір дитбудинку став пустельним, якимсь неживим. Ні крику, ні щебетання дітей. Усі мої вихованці зібралися біля труни, дівчата обряджали свого товариша в останню путь, вистеляючи труну квітами. Катя лежала горілиць на галявині серед беріз, дивилася мовчки в небо. Очі в неї були сухі, запалені. Я звелів не турбувати її.
Хлопці викопали могилку на горбах, під віковою сосною. Мовчки однесли домовину до ями, поклали на пахучі зарості чебрецю. Почорніле обличчя покійного було якесь скорботне й доросле.
Я сходив на лісову галяву, тихенько торкнувся до Катиного плеча.
— Пора, Катю…
— Що? — сухо запитала вона.
— Ходімо.
— Навіщо?
— Проведи товариша… — якось несміливо запропонував я.
— Не можу, — прорвалося з грудей дівчинки ридання. Вона одвернулася, притиснула пасмо пшеничних кіс до очей. — Не можу! Це я, я винна! Якби не я…
Я обняв її. Вона вибухнула новим плачем, ткнулася обличчям у мої груди. Підтримуючи, я повів її до могили. Дівчата розступилися, обняли подругу. З села надійшов гурт жінок, котрі підхопили голосіння.
Іванка поклала на груди товариша пучечок білих диких гвоздик, приклавши долоні до щоки, тихенько завела жалібний виспів, печально вдивляючись у мертве обличчя Ванька:
Ой Іванку, Іваночку, Що собі думаєш? Ой, чого ж ти, милий друже, Та й нас покидаєш…
— Замовкни! — раптово заридав Гриць Діброва. — Не треба, не треба! Не можу слухати!
Він упав перед домовиною на коліна, спина його судорожно здригалася. Дівчата підвели його, почали заспокоювати. Я виступив наперед.
— Діти… товариші мої! Ми думали, як діяти в цю грізну годину, що настала для народу нашого. А товариш наш, не задумуючись, показав нам, як треба діяти. В останній письмовій роботі він писав: «Нащо живе людина? Щоб віддати себе, всі свої сили, знання, здоров’я заради щастя інших». Діти, друзі… Ваш товариш знайшов відповідь. Вічна слава йому!..
Ніч. Небо насупилося. Почалася гроза. Покотилася злива. Блискавиці шмагали вогняними батогами десь недалеко, поза школою, поза всім наших обійстям, ніби заганяли цвяхи в піщані горби. Від грому дрижали шибки у вікнах. Діти не спали. Всі одинадцятеро зібралися в моїй кімнаті, сиділи, обнявшись, на ліжку, на кріслах, на дивані, щулилися від нервових дрижаків.
— Страшно як, — прошепотіла Марта.
— Чому?
— Наче він тут…
— Хто?
— Ванько…
— І мені він ввижається, — озвалася Юлька. — Як живий.
— Що ж з нього зосталося? — якось дивно промовив Толик, поглядаючи у вікно, на вогнисте мерехтіння грози. — Де ж його палкість, де його поривання у мандри? Де те, що повело його в огонь, щоб врятувати інших? Учителю, що таке смерть? Ви, дорослі, так багато написали книг про тайну буття. А тут смерть — і не зостається нічого?
Я не відповів одразу. Ось воно, головне. Підійшло, не розведеш руками, не відмовишся. Одинадцять пар очей дивляться в душу, вимагають щирої відповіді. Вона в них є, адже недавно вони самі писали мудрі й глибокі відповіді на одне з найтривожніших запитань… про життя. Але тепер їм потрібно пояснити, що ж лишається по людині, коли вона так нагло вмирає.
Де знайти відповідь?
— Діти… Знаю, що вас не задовольнять мої слова. Ви вже мислите глибше, ніж рік чи два тому. Спробуємо разом знайти достойну відповідь. Вже при народженні мати віддає нам свою кров і плоть, щоб ми могли ввійти в цей широкий світ. А щоб ми стали розумом, живою душею, щоб ми діяли, знали, відчували, — скільки людей давало нам шляхи, ціною власного життя відкривало таємниці природи. Хіба ми могли б бути людьми, якби не мільйоннолітня боротьба за краще життя на світі?
Дивляться в очі, не змигнуть. Слухають у повному мовчанні.
— Чи вмер Тарас, наш великий Кобзар? — вів далі я. — Ви скажете, в Каневі, на Чернечій горі, його могила. Та хіба не живе серед нас його поезія, не кличе нас його слово до бою з ворогом? Хіба його любов до України, до всіх знедолених, до матерів і дітей не влилася до наших сердець, хіба не плачемо ми й досі над його рядками, хіба не милуємося музикою його віршів? Ні, він живіший від живих. Смерть, діти, траґічна реальність. Ми болісно сприймаємо її, бо в цю мить зникає з наших очей той, хто був часткою нашої душі, нашої радості й любові. Але серце його, думи його будуть завжди з нами, доки палатиме вогник нашого життя. Ми продовжимо його життя в собі, в наших походах, пошуках. Бо сильнішими за смерть стали його переконання.
Дивляться, мовчать, оцінюють. Які мислі вирують у їхній свідомості? Заспокоїв я їх? Чи ще більше збурив глибинне чуття? Може, лише тепер, коли гроза опалила ніжно-зелене пагіння душ, коли суховій мучить спрагою серця, а буря випробує міцність тіла, саме й почнеться для них справжнє життя.
Яка ніч надворі! Небувала гроза…»
Мелодія третя
СМЕРТЬ І НАРОДЖЕННЯ
НІЧ ПЕРЕД БОЄМ
Взвод розмістили в невеличкому приміщенні клубу села Зеленьки на дніпровській кручі. Втомлені бійці поснули просто на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли сіткою трасуючих куль, спалахами снарядів.
Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогника, ні звуку. Ніби вимерло все. Десь там, трохи вище по Дніпру, Сміяни… Оленка, мати, дід Василь… Чи може, їх уже й нема? Може, залишився один попіл, згарище та вогненний хаос…
Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував недавнє минуле. Промайнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки… Їхнє кохання. Тугий живіт, а в ньому удари нового життя. Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, котрий так і не стає реальністю?
Ранком він піде в бій… разом з товаришами, яких майже не знає. Люди з усіх усюд. Вони зібрані разом гігантським вихором історії. Зібрані, щоб стати на дорозі руйнівного ворожого потоку. Що буде з ними?
Згадалася леґенда, що її розповів дід Василь. Леґенда про істину. В ній великий смисл життя й пошуку. Прагнення до світла, до таємничої мети буття. Не готовий результат, вичитаний у книгах чи подарований батьками… а болісний особистий досвід, сповнений муки й горя. А часто й смерті. Може, й він умре на цій кручі — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не загинув. Щоб виріс справжньою людиною. Хто в них народиться — син чи донька? Морозець остраху прокотився поза спиною Миколи. Не буде нікого, якщо повінь свастики заллє рідну землю.
Ясно, ніби наяву, перед ним випливла якась страшна, символічна картина: йдуть, крешучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а під ними — посиніле тільце дитини з розплющеними очима. Микола ледве стримався, щоб не закричати від болю. Ні, її і! Краще всім померти в чесному бою, ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які відходили на схід, залишаючи рідні місця.
Біля клубу почувся гомін. Заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, розбіглися. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридливий тягар. Треба відпочити, незабаром бій, зустріч з ворогом лицем до лиця. Треба бути сильним і зібраним.
Він підійшов до дверей клубу, ступив до коридору. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік із шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виникали з темряви і наближалися до мерехтливого світла, щось записував на клаптику паперу.
Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він усе життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як улюблену дружину, як дитя. І такий же мовчазний, як земля, такий же вірний, як вона, такий же спокійний і впевнений у собі. Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали.
Він піклувався раніше про сіялки і культиватори для поля, а тепер виводить свою дружну, роботящу бригаду на інше поле, для іншого посіву.
«З такими не згине рідний край, не пропаде, — подумав Микола, заглянувши в спокійні очі агронома. — Вони — сіль землі, його основа. Доки ось так упевнено мозолясті руки триматимуть зброю, як плуг і косу, — не панувати чужинцям на нашій землі!»
До сержанта наблизився хлопчина років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.
— А ти куди? — здивувався сержант. — Малий ще. Катай додому.
— Я сам, — похмуро бовкнув хлопчина.
— Що значить — сам?
— Він сирота, — пояснив агроном. — Живе в далеких родичів. Ти Юрку, справді йди. Рано тобі в партизани.
— Товаришу агрономе, — чорні оченята Юрка сповнилися вологим блиском, — хай дасть. Я все ’дно піду. Щоб я вмер, піду!
Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі були невинні, лагідні, а десь у їхній глибині зачаїлася недитинна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:
— Дай йому карабіна…
Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся. Агроном з жалем похитав головою, перезирнувся з Миколою.
— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка.