— Може, й так. Ви всі фанатики. Тим гірше для вас. Ми робимо все, щоб налагодити контакт… і співробітництво.
— Співробітництво поневолювача і раба? — жовчно перепитав Микола.
— А хоч би й так! Це — закон історії. Завжди є лідер і є виконавець замірів лідера. Я пропонував вам кращу долю, ви зухвало відмовляєтеся від неї. Що ж, ви самі обрали з отих «або» — «або». Чи не так?
— Так, пане маґістре! — спокійно кивнув головою Микола.
— Повторюю — ви обрали свою долю самі, — крізь зуби процідив офіцер. — Вас розстріляють.
— Дякую й за це.
— Там, на дніпровській горі, буде ваш останній притулок, щоб було видно і Дніпро, і кручі, — єхидно засміявся. — Жаль! Фанатизм у вас сильніший від простого життєвого інстинкту. Що ж, хай на тому світі бог розсудить, хто з нас правий.
— Суд буде ще на цьому світі, пане маґістре! — відповів Микола.
І ось він знову на дніпровській кручі. Біль тіла й душі завмер, відійшов у глибину. Безмежний простір, повитий ніжною голубою імлою, котився в далеч, манив до себе. На обрії чітко вирізнялося зеленаво-блакитне пасмо лівобережних лісів. Там десь рідні Сміяни. А може, і в рідному селі уже фашисти? Чи вціліли ще в цьому страшному вихорі війни дорогі, кохані люди?
— Шнель, шнель, — чуються нетерплячі голоси.
Микола озирнувся. Неподалік дві жінки з села копали могилу для нього. Вони, не стримуючи плачу, витирали рукавами куфайок сльози. Солдати з нудьгою дивилися на їхнє повільне копирсання, невдоволено підганяли суворими окриками.
Микола жадібно вдихає прохолодне повітря, з жалем дивиться на незібране жито. Важкі колоски хиляться до землі, гублять добірне зерно. Микола заплющив очі й несподівано почув мелодію. Він вбирає її в душу, розгортає далі, розпускає її на безліч барвистих ниток, що переплітаються в чаклунських поєднаннях, линуть у безкрайність душі.
Який хороший початок для симфонії. Жаль, він так і не встиг написати її. Зринула, як видіння, їхня зустріч з Оленкою. Весна… каштани… пісня над Дніпром… і клятва вірності… Срібне коло місяця… Хмари… Оленка з жахом і надією дивиться в небо. Що вона тоді бачила, чого очікувала?
— Шнель!..
Микола розплющує очі. Солдат вказує на могилу. Жінки, плачучи, подалися стежиною до села. Микола підійшов до ями, став обличчям до Дніпра. Притиснув до грудей кобзу, ніби хотів затулитися нею від смерті. І вже не бачить ні солдат, ні автоматів, націлених на нього. Фрагменти симфонії рвали душу, посилювалися, відлунювали у високості. Прекрасні очі Оленки сяють з глибини небосхилу, чується голос діда:
— Справжня людина вмирає в дорозі…
Вдарили постріли. Розпечений шворінь пронизує свідомість, гасить сонце, стнрае Дніпро і синю далечінь. Тільки гучні акорди мелодії, урочисто прозвучавши у небі, розкочуються, згасають…
НАРОДЖЕННЯ
Оленка прямувала на схід. Її підхопив ураган війни, прокотив фронтовими шляхами. Під Харковом вона опинилася в оточенні, в обозі пошарпаного полку, разом з групою санітарів та лікарів. Пробиралися, як могли, до своїх. У вибалку і накрили їх ворожі літаки. Засвистіли кулі, завищали бомби.
Оленка схопилася з підводи, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, знеможено заплющила очі. Біля вуха почувся буркотливий голос літньої санітарки:
— Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, у ямі, що ми робитимемо?
Хмара вогню й землі накрила їх, оглушила, притисла до землі. Оленка відчула, як пекучий біль пронизав усе її тіло. Вона закричала, та гуркіт вибухів заглушив її крик. Вужем закрутилася в пилюці, шаленіючи від муки. Санітарка схилилася над нею, розгорнула одежу.
— Тужся, тужся… бідненька ти моя!
Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, вивергаючи смерть на землю, ворожі літаки, й не почувала страху. Їй було байдуже. Смерть так смерть. Нема вже нічого, ні світу, ні минулого, ні прийдешнього. Є лише біль, мука й безконечне чекання. Скоріше б. Скоріше…
Її тіло потрясла нелюдська судорога. Біль прокотився десь у глибину, на мить залишив Оленку. Санітарка вовтузилася біля неї, замотувала щось червоне в пелюшки, що їх вийняла з вузла молодої матері.
— Дочка! — загукала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?
— Оксаною, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко.
— Гарне ім’я, — похвалила санітарка, — А батько де? Батько знає?
Оленка заперечливо похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.
Чому вона мовчить? — спитала злякано.
Санітарка хотіла відповісти, та зненацька просто на них дихнув огняний вихор. Літаки з ревом пройшли низько над ними, розкрилася пекуча безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Настала страшна, моторошна тиша. У тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик.
Мелодія четверта
ЩО РОБИТИ!
(З щоденника Громограя)
«… В селі з’явилися червоноармійці. Риють траншеї, будують бліндажі з вікових сосон. З-за дніпровської горн часто свистять міни, рвуться то тут, то там. Вже згоріло кілька хат, поранено більше десяти жінок. Люди одсиджуються в окопах, у погребах.
Як сталося, що ворог уже на Правобережжі, а наші війська лише тепер готують тимчасову лінію оборони? Сподівалися, що не дійде сюди? Прогаяли час. Що ж тепер буде?
Я ходив до лісництва, розшукав командира роти, розквартированої в Сміянах. Він розглядав розкладену на траві потерту карту, батькував вусатого старшину.
— Ти мені, так твою розтак, з-під землі пального дістань! Чуєш?
— Можна було б на аеродромі захопити цистерну, — буркотів старшина, — так месери кляті не дають дихнути!
— Нічого не хочу знати! — гримнув командир. — Іди, й не вертайся без пального!
Він побачив мене, запитливо підняв брови.
— Хто ви?
— Директор дитбудинку Іван Громограй.
— Чого треба?
— Молодших вихованців евакуювали. Старші — семикласники — лишилися тут. Не вистачало машин. Одинадцять душ. Зі мною — дванадцять. Може, ви б допомогли?
— Як?
— Виїхати… Вибратися…
— На чому? Куди? — примружився командир. — Ви розумієте ситуацію?
— Ні, — признався я.
— Ото ж бо й в. Фашисти замкнули кільце. Куди вам прориватися з дітьми? У нас кілька танкеток, десяток газиків, а пального ні грама.
— Що ж робити?
— Чекати. Надіятися.
— На що?
Командир розвів руками.
— Я розумію, — гостро відповів я. — Але мої діти не мають притулку. Інші мають сім’ю, батьків, Коли що, матимуть хоч якийсь захисток. А мої…
До командира підійшли заклопотані бійці, покликали. Він махнув мені рукою, вибачливо кивнув, десь побіг. Так я нічого й не зміг добитися. Прийшовши до школи, зібрав вихованців, пояснив їм ситуацію.
— Невже відступлять наші й звідси? — сумно запитав Сергійко Кремінь. — Хіба на Дніпрі не зупинять фашистів?
— Зажди, Сергійку, я поясню. Так сталося, діти, що ворог тимчасово окупував частину нашої землі. Можливо, прийде й сюди. Треба врахувати й таке. Що будемо діяти? З оточення навряд, щоб ми вирвалися. Ви вже великі, хоч і неповнолітні. Давайте разом думати, що нам робити.
— В партизани йти, — одразу ж сказав Гриць Діброва.
— Згоден, — басом підхопив Вітько Гора. — Пам’ятаєте наш «Таємничий Острів». Там же в нас готова фортеця. Підрихтуємо землянки, зробимо припаси. Зброю добудемо.
— У нас п’ять дрібнокаліберок є, дробовик, — додав Толик.
— А може, тут залишимось? — тихенько запитала Марта.
— А німці? — озвалася Юлька. — Вони прийдуть і заберуть нас, як ягнят. Постріляють, і все.
— Тільки в партизани, — кивнула мені Катя. — Там, за Круглим Болотом, у «Таємничому Острові», ніхто нас не знайде. Навіть у селі ніхто не знає про той паш притулок.
— А дід Сміян? — здивувався Сергійко. — Він же помагав нам будуватися.
— Дід Сміян — вірний чоловік, — втрутився Толик, — На нього можна покластися. Я за те, щоб сховатися там. Доки наші вернуться. Та й просто так сидіти не будемо…
Я слухав їхні роздуми й тривожно міркував. Іншого виходу у нас не було. Попросити людей, щоб прийняли моїх вихованців як своїх дітей? Не вийде. В селі знайдуться людці, які можуть видати німцям. Ні, дитячий план поки що єдино надійний.
Вже тиждень, як ми приводимо в порядок «Таємничий Острів». Старий Сміян схвалив наш план і згодився допомогти. Ночами їздимо до свого притулку, впорядковуєм велику землянку, кілька запасних. Усі вони з’єднані ходами, замасковані дерном. Добратися до табору, хто не знає стежки поміж трясовиною, неможливо. Перебрали продуктові запаси, завезли нових: консерви, сухарі в паперових мішках, картоплю, цукор, сіль, сірники, мило, ковдри, білизну, а також два дробовики, дрібнокаліберки з запасом патронів, сокири, посуд. Заготували в землянках сухих дров, підрихтували пічки.
Одної ночі нас перестріли солдати. Вимагали пояснень. Ми попросили викликати командира. Я мав з ним конфіденційну розмову, пояснив усе, як є. Попросив зберегти таємницю. Командир потиснув мені руку, похвалив.
Він дав нам кілька карабінів, ящик патронів. Вихованці на сьомому небі від захвату. Про наші вилазки зі старим Сміяном ніхто в селі не здогадується. Я звелів йому не говорити жодній душі. Сьогодні — остання ніч. Переночуємо вдома, а ранесенько — до лісу.
Гримить канонада. Ніч темна, страшна. Якась сира, осіння погода, немов плаче небо. Діти дрімають чутливо, прокидаються, скрикують уві сні. Я чатую, не можу заснути.
Виходжу надвір. На тім боці Дніпра заграва. Горять села. Плесо червоно мерехтить, ніби не вода плине між берегів, а кров.
Тривожно. Мабуть, пора збиратись, скоро четверта. Передсвітання.
Діти сплять одягнені, я їх тихенько пробуджую. Вони мовчки схоплюються, вмиваються, слухняно йдуть за мною. Толик хапає мене за руку.
— А телескоп? — хвилюється він. — Обладнання обсерваторії. Ми забули перевезти до лісу. Тут може пропасти.
— Потім, Толику, — заспокоюю я. — Головне, самим устигнути. Зробимо якось вилазку вночі.
Спускаємося з ґанку, зупиняємось на подвір’ї. На горбах і біля берега стрілянина, крики. На околиці Сміянів горять хати.
— До лісу! — рішуче закликає Гриць.
— Заждіть, — зупинив їх. — Там бій, хіба не бачите?
Смолоскипи заграви осяяли соснові посадки. Біля них з’явилися постаті в темно-зеленій уніформі. Стріляючи на ходу, побігли до села.
— Німці! — скрикнула Катя.
— Вони, — похмуро згодився я. — Вернемося до школи. Зачекаємо. Гадаю, що одразу вони нас не зачеплять. Пізніше ми вислизнемо й подамося у свою схованку.
Діти неохоче побрели до школи, зібралися в підвалі-бомбосховнщі. Було незвично, неприємно, гидко. Якось ніяково й спустошено на душі. Не встиг, не вберіг…
Позаду лишалося мирне, спокійне, радісне життя, сповнене надій і творчості. Що ж обіцяло майбутнє? Довкола — вороги, розтоптані мрії. І лише одне-єдине мерехтить вогником у душі, недоторкане — надія».
Мелодія п’ята
ЗУСТРІЧ З ЛЕҐЕНДОЮ