Микола не вмер того страшного дня. Очуняв під холодною землею, насипаною на груди. Поворушився, судорожно намагаючись вдихнути хоч краплю повітря. Сильний біль у грудях знову затьмарив свідомість, кинув у полон марення, йому здавалося, що він лежить біля підніжжя високої крутої гори. Вершина її вкрита хмарами. Вони опускаються все нижче й нижче і давлять, давлять на нього, сірі, похмурі.
Якийсь голос шепче Миколі, що на тій горі його батько тримає великий тягар. Уже безліч віків. Микола повинен замінити його.
Він дивується. Адже батька давно нема, загинув від куркульської кулі. Чому він на горі? Що за тягар у нього на плечах? Ні стежечки, ні кущика трави, щоб вчепитися. Довкола дрімучі скелі. Ні душі… У хмарах потонуло все.
Розгрібаючи глевку землю, Микола подерся вгору. Не міг заглушити вогняного голосу душі, котрий вимагав, будив, термосив, штовхав: не зупиняйся ні на хвилину! Рухайся, повзи, інакше — смерть! А хіба він не вмер? Хіба ж його не вбили? Убивали… Та йому ще треба на вершину… На ту, де батько знемагає під тягарем, закривавлений і німий.
Роздираючи до крові руки й ноги, чіпляючись нігтями за кожну щілинку, він без пам’яті, раз у раз провалюючись у небуття, все ж видирається з-під землі. Туман — густий, молочно-білий — роз’їдає очі. Та він не здається. Сили покидають його. Важко бухає кров у скроні, зелені, червоні, жовті кола пливуть перед очима, знесилені руки ковзаються по мокрому камінні. Та перед ним знову виникає образ батька, котрий чекає на горі. І він знову продирається вперед.
Нарешті він бачить вершину гори, промоїни в тумані. Хмари лишились унизу, під ногами. А тут сяє сонце, усміхається Миколі. Перед ним, на вершині, засяяли очі батька, напружені, сповнені болем.
Яке дивне в нього обличчя! Чому воно так міниться? О, це вже ніби не батько, а дід Василь… ба ні, обличчя матері… Оленки… а тепер незнайоме, але чиєсь дуже рідне… Чому так багато облич? Що це означає?
— Ти не дожив, не доніс свого тягаря! — ніби почувся чийсь суворий голос. — Повертайся в життя! Відомсти ворогам своїм!
Гострий біль пронизав тіло. Померкло світло. Холодне повітря розривало легені.
Микола в непам’яті виборсався з сипучої землі, підвівся на руках, поглянув навколо. Видиво розтануло. Нема нікого. Є ніч. Є могила, звідки він виповз нелюдським зусиллям. Невже не добили його вороги? Невже це не сниться?
У нього ще стало сил згребти холодну глину докупи, нагорнути горбок над ямою, щоб і знаку не залишилося, що він вижив, виборсався звідси. Предковічна життєва жага понесла його далі, далі від страшного місця. Вологий подих Дніпра додавав сили. Микола, звиваючись ящіркою, скотився яругами вниз, до ріки. Нічого не бачив, не чув. Лише знав, що має жити. Жити будь-якою ціною! Він ще не відплатив ворогам за смерті й розп’яття, не доробив свого, не створив того, що належить! Він не мав права на смерть!
В легенях хлюпоче кров. Запеклися чорною піною вуста. Та якась незнана сила оволодіває Миколиним тілом, ворушить його руками й ногами. Недалечко вже дніпровська хвиля. Микола підповз до річкової течії, жадібно ковтнув кілька разів холодної води, трохи вгамував палючу спрагу. Наткнувся руками на уламок товстої дошки. Не задумуючись, учепився за неї, відштовхнувся від берега, поплив.
Мокрий одяг, чоботи тягнуть вниз, на дно. Руки слабнуть. Ні, ні, не здавайся! Терпи… Ти виповз з могили… Ти обдурив смерть! Терпи!..
Чорніє щось спереду. Невже берег? Став на непевні ноги — під ногами дно. Микола, заточуючись від пекельного болю, добрьохався по косі до сухого. Впав. Поповз вужем до кущів. І, втрачаючи сили, зі стогоном опустив голову на руки. Невже не стане сил добратися до людей? Невже доведеться сконати десь тут?
Химерне світло полилося перед його заплющеними очима. Ніжні руки взяли його в обійми, заколисали. Хто це біля нього? Звідки музика?.. На перевернутому човні сидить сивий чоловік з кобзою в руках. Щось знайоме, рідне в його очах, у виразі обличчя. Він усміхається приязно й сердечно. В Миколиній свідомості якась дивна роздвоєність: він знає про те, що лежить у нічних сутінках на піску — розбитий, постріляний, конаючий, і разом з тим бачить довкола ніжне світання, весняні лози, рожеві хмаринки у високості, спокійну, впевнену людину з старовинною кобзою в руках, такою, як і та, що лишилася в могилі, розтрощена німецькими кулями. І ніяк не міг поєднати ці дві реальності, видіння переплітаються, розходяться, хвилюють його, ятрять серце, завдають нестерпного болю.
— От ми й зустрілися, — сказав літній чоловік, ніби почувши думки пораненого солдата.
— Хто «ми»? — шепоче Микола почорнілими вустами.
— Ти і Я, — усміхнувся невідомий. — Така зустріч рідко відбувається. А жаль… Кожному варто було б досягати її… в надзвичайних умовах. Ти молодець — зумів подолати невблаганність… і ось ми зустрілися…
— Хто ж ти? — прохрипів Микола, — І де ми… зустрілися? Ось я лежу… на березі Дніпра… коли рідна земля стогне під чобітьми ворогів… А ти — такий спокійний, певний себе, ніби й нема на світі ні війни, ні руїни.
— Для мене вже нема. Все це в минулому.
— То хто ж ти? Хто?
— Подивися гарненько. Хіба не впізнаєш?
— Не можу згадати… забув, — втомлено шепоче Микола.
— Я — це ти, — докірливо сказав літній чоловік. — Ти в далекому прийдешньому. Тоді, коли вже в світі запанують мир і радість, коли знову зазвучать пісні й музика, а не гармати… Придивися гарненько…
— Бачу… Ніби й так… Але як же це можливо?
— Приймай так, як є, — сказав старший Микола. — Ти був приречений, знищений ворогами, подолав смерть. Знову повернувся до життя.
— Це лише випадок… виграш у страшній лотереї, — зітхнув Микола. — Хто зна, що буде зі мною далі.
— Виграш буває лише у сліпців, — нахмурився майбутній Микола. — А в тебе — подвиг.
— Ти — це я? — все ще не вірив Микола. — Привиди… Марення… Отже… ми здолаємо ворога? Переможемо? І я житиму?
— Ти ж бачиш, — терпляче мовив старший Микола. — Ти живеш… Цим усе сказано.
— А мої улюблені… Оленка… мати… дід Василь?
— Ти багато хочеш, — похитав головою сивий чоловік. — Можу лише сказати одне: будуть печалі, будуть і радості.
— Боюся повірити… бо дуже боляче втрачати потім віру.
— Бідний мій, втомлений попереднику, — опечалився старший Микола. — Я розумію тебе, бо вже звідав те, що нині відчуваєш ти. Найбільше чудо твориться нині… і герой того чуда — народ.
— І все-таки… все-таки… дай мені знак… близький і рідний… Пісню. Заграй, заспівай пісню… таку, якої я ще не знаю… Тоді я повірю чуду нашої зустрічі. Ну, чому ж ти мовчиш?
Ясна усмішка розливалася на одухотвореному обличчі майбутнього старшого Миколи. Він мовчки схилився до кобзи, взяв акорд. Звуки покотилися у просторі, Микола впивався незнайомою мелодією, всотував спраглим серцем дивні слова:
Як затихнуть громи стоголосі,
Як замовкнуть музика й слова,
Серце мови огняної просить
І в душі мовчання ожива…
и тоді прислухайся до тиші,
В ній нечутно калатає дзвін,
З вічності таємний вітер дише,
Заклика до полум’яних змін…
Небосхил прадавні руна пише
І шепоче дивну казку він…
Не забудь, не одвернись від неї,
У глибинах серця схорони.
Пролети над рідною землею
І посій на батьківські лани…
Збереже празоряне насіння
Подих материнської весни…
У прийдешнє виросте пагіння
Понад віковічні бур’яни,
Зродиться крилате покоління
Без руїн, і смерті, і війни…
Микола відчував, як з кожним акордом у змучене тіло вливаються сили, в грудях пливе тепла хвиля, сповиває, знімає втому, заспокоює.
— Гарно, як гарно, — шепотів він. — Тануть сумніви… Я вірю… Буде крилате покоління… буде світ без війни… І все це ми — наші сучасники. Без нас того світу не було б, не звучала б та пісня, що я почув тепер.
— Ти збагнув, — задоволено кивнув прийдешній. — Я радий.
Миколі стало легко. Щось облетіло з нього, біль затихав, слова прийдешньої людини жаринами дотикалися серця.
— Ти запам’ятав мене? Я з тобою. Я завжди поруч. І навіть тоді, коли ти забудеш мене, я — єсть. Знай, що я ждатиму тебе.
— Де? Коли?
— В прийдешньому, визволеному світі. Вір і змагайся. І дітям своїм покажи новий світ… далекий світ нащадків наших, коли вся планета буде оновлена і збратана.
— А чи зможу я, розтерзаний, розбитий?
— Зможеш. Бо це ти і сучасники твої збудуєте його, захистите, освятите своєю любов’ю. Не забудь видіння грядущого, передавай його іншим. — Яке ж воно? Ходімо, я покажу. Це зовсім недалечко… Адже новий світ у тобі. Пам’ятаєш, як ти мріяв про нього з дітьми?
Прийдешній поклав гарячу долоню на Миколине чоло, і той відчув обпікаючий жар.
РУКИ ДРУЗІВ
Які тривожні, які страшні дні.
Відкотилися, затихли громи гармат. Тиша. Яка жахлива тиша!
Причаїлося село. Причаїлися хати. Свої пішли. Чи надовго? Чи повернуться коли?
Кожен звук насторожує, лякає, тривожить.
Сну нема. Темні вікна.
Завалували собаки. Серце впало. І знову тиша.
За сліпими вікнами ходять тіні. Виє вітер. Шарудять по шибках гілки дерев.
— Мамо, хтось шкребеться в двері…
— Спи, Маріє, то здалося…
— Та ні, мамо… не здалося… хтось ніби стогне…
— Ввижається…
— Я піду, подивлюся…
— А коли хтось лихий… Страшно, Маріє…
— Мамо… стогне… Може, хто з наших…
Дівчина скочила з полу, нечутно підбігла до вікна. Придивилась. Нічого не видно. Вона вийшла в сіни, торкнулася рукою закрутки.
— Хто там?
Тиша. Нема відповіді. Лише чутн приглушене постогнування.
Марія, зважившись, відчиняє двері. Виходить на ґанок. Придивляється. Злякано щулиться. Що це? По землі повзе людина, торкається руками ґанку. І затихає. Важкий подих зривається з вуст, слова — ніби шелест:
— Свої…
Марія злякано наблизилась, схилилась. Мокра брудна гімнастьорка, криваві патьоки на ній, обличчя в крові й багнюці. Свій!
— Мамо, — покликала вона.
— Що, Маріє, — пошепки озвалася мати з сіней. — Хто там?
Старенька вийшла, уздріла пораненого солдата і вже ні про що не запитувала. Удвох з дочкою понесли його до хати. Поклали на широкому ослоні.
Мати похапливо затулила вікна. А Марія тремтячими руками запалила каганець і кинулась до нежданого гостя. Оглянула його. Стиснувши зуби, розпанахала ножем гімнастьорку.
Від жаху стислося серце. З незвички потьмяніло в очах. Брате мій, голубчику, як же ти витерпів отаке? Як вижив? Груди прострелені в кількох місцях, смертельним розчерком пройшла куля по скроні. Чорна кров запеклася біля вуст.
Мати сплескувала долонями, беззвучно заплакала, шепочучи:
— Синочку, рідненький… Та яка ж доленька твоя страшна…
— Мамо, знайдіть йод. Несіть чисте полотно. Швидше.
Марія, змахуючи з вій пекучі сльози, знімала з солдата пошматовану форму, чоботи.
— Ти серед своїх, друже, — примовляла. — Тепер ти житимеш… Ще не всі стежки, дороги сходжені тобою… Видужуй, живи.