Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли солдата, з’явилася могилка. Жінки, котрі копали могилу, розповідали, що в останню мить, стоячи над ямою, затулявся боєць кобзою від ворогів, ніби хотів віддалити невблаганну смерть. Люди обклали могилу дерном, поставили стовпчика. І кожного ранку клали до нього свіжі квіти або пучки золотого колосся.
А поміж народом покотилася чутка. Її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від села до села.
Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце й сутінки випадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає кобзу, і в просторі чується грізна мелодія. На її закличні звуки казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. Мертвий боєць стає на чолі колони месників, веде її у вічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі.
А на обрії, там де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми фашистських вояків, виростає могутній грім грядущої Перемоги.
Інтродукція
ПРИВИДИ МИНУЛОГО
Гості помовчали, ніби осмислюючи почуте. Потім хтось з них запитав:
— І так триває досі? Квіти вічно розквітають на цій летендерній могилі? Хто цим клопочеться? Невже заради однієї леґенди варто так багато морочиться?
— Варто, — твердо відповів Юрій Іванович. — Для нас це непросто леґенда. Це частка життя народу — глибокого, втаємниченого, про яке не могли й подумати всілякі там «маґістри астрономії», котрі проміняли обсерваторії на оруддя гестапо. Ви можете самі зрозуміти з моєї розповіді, що поранений, змучений солдат-композитор переміг тоді, в той страшний день, цинічного ворога.
Фон Шварцові здалося, ніби його хтось цвьохнув канчуком по обличчю. Він опустив погляд донизу, щоб не видати своїх почуттів, заховався за спину сусіда.
— Звідки ж усе це вам відомо? Такі подробиці? — трохи скептично озвався сухорлявий, жовчний учений з ФРН.
— Я був свідком усіх тих подій, — відповів Юрій Іванович. — Я і є той хлопчина, котрий захоплено слухав воїна-пісняра. А потім я носив квіти на його могилу. Але на цьому не скінчилася дивна історія.
Ні вороги, ні друзі не знали, що «мертвий» ожив. Так було аж до недавніх пір, доки не відкрилося все, що відбулося тоді. Про це, панове, написана книга, історія ця довга, вам же оповім про дальші події в кількох словах.
Хтось торкнувся рукава фон Шварца. Він злякано озирнувся. Йому усміхався Мішель Карно, філософ із Франції. Прихилившись до професора, прошепотів:
— Вам не здається все це містикою?
— Що саме? — пересохлими вустами спитав фон Шварц.
— Та вся ця історія. Наці-астрофізик, котрий стає гестапівцем, його зустріч з солдатом-композитором, пророча пісня… І взагалі нам ніби демонструється ілюстрація до конґресу про міжзоряний контакт.
— Не розумію, — грубувато озвався фон Шварц. — Не вловлюю, про яку ілюстрацію ви мовите.
— Ну… ніби символ проблеми… Адже цей маґістр, який прийшов сюди з нацистськими окупантами, цілком міг би стати спеціалістом по контакту, як ми з вами.
— Та й що? — буркнув фон Шварц, холонучи від почуття якоїсь приреченості, відчуваючи, що кожен рух людей, кожна подія, всяке слово перетворюються в бумеранґи, що він їх колись сам запустив у прийдешність.
— Як то що? — не вгавав Карно. — Адже тому маґістрові давався шанс знайти такий контакт не десь, у далеких зоряних світах, а тут, на Землі. Хай ці… люди… хай вони й вельми відрізняються від нашого, західного психотипу, але ж це єдиний індоєвропейський моноліт, у глибинній суті різниця між ними й нами невелика. Та, бачте, контакту не відбулося. Тріщина пролягла так глибоко, що один одного не збагнули. До речі, те саме й на міжнародній арені тепер. Хоч ми й збираємося разом, обговорюємо одну й ту ж наукову проблему, але де взаєморозуміння, де спільна основа? Ось взяти хоча б вашу концепцію контакту. Я дуже уважно слухав вас…
Фон Шварц уже не чув базікання француза, не чув і того, про що далі оповідав Юрій Іванович. Він з жахом дивився, як з-за червоного гранітного обеліска виходить розстріляний колись солдат, обнімаючи за плечі високого сіроокого підлітка. Не помічені ніким, вони хмаринкою пронизують гурт іноземних гостей, стають перед фон Шварцом. Він намагається відійти назад, за спини делегатів, щезнути, розтанути у незримості. Солдат сміється:
«Від себе не втечете, пане маґістре. Так і доведеться вам вічно дивитися в наші очі! Тоді, на цій кручі, ви сказали мені, що сам я зробив свій вибір. Ви теж зробили тоді свій вибір, правда, не перший… Головний вибір був тоді, коли ви знехтували зоряним шляхом в ім’я жорстокої сили».
«Щезни, згинь! — клекоче думка фон Шварца. — Ти лише привид моєї втоми. Ти мара…»
«Спробуй розвіяти цю мару», — промовляє хлопець.
«Ти давно зігнив у землі», — шаленіє лють у свідомості фон Шварца.
Хлопець спокійно й ледь іронічно всміхається.
«Є давнє українське прислів’я: «Те, що згоріло — не зігниє». Ми пройшли з друзями крізь полум’я останнього іспиту. Смертю смерть попрали. Тому дарма вважаєте, що ми зігнили у землі».
«У твоїм сумлінні я мертвий, — додав солдат-композитор. — Тому й зберіг я для тебе своє давнє обличчя і постать. Ми, полеглі в бою з вами, складаємо невмирущу варту, щоб перепинити шлях новим руйнаторам світу. Ви розсіяли на землі багато зубів дракона війни й ще знаходите для себе роботу. І наша мета — не дати злобному поріддю вийти у міжзоряний простір. Тут, на Землі, наш останній бій».
Мелодія шоста
ЕКЗАМЕН ЗРІЛОСТІ
(З щоденника Громограя)
«…Похмурий осінній ранок. Ми всі в холодному підвалі. Діти поснули, вони сплять просто на підлозі, на солом’яних матах, притулившись одне до одного. У віконці підвалу сіріє. Треба вже незабаром їх будити, якось діяти.
Я стою над ними в тривозі. Відчуваю себе безсилим, спустошеним. Як уберегти, як захистити моїх пташенят? Серед розпуки й безнадії потрібно віднайти ясну мету й шляхи до неї.
Сходить сонце над лісом. Воно освітлює вже окуповану, сплюндровану фашистами рідну землю. Ніби й та ж сама земля, і вже не та. Ось мої вихованці прокинуться, знову ввійдуть у плин повсякдення, і кожен мій крок або підноситиме їх до дії, або ж руйнуватиме їхню совість, сіятиме недовір’я. Як серед цієї веремії зберегти незаплямованими дитячі душі? Тілесна смерть не страшна, вмирають усі. Страшна моральна, духовна смерть, вона — навіки.
На ґанку чую гучні кроки, крики німецькою мовою. Хтось ходить шкільним коридором. Ляснули двері до підвалу. Автоматна черга.
— Рус, здавайся! Виходь!
Діти злякано підхоплюються, туляться до мене.
— Зольдат є? — кричать з коридора.
— Тут діти, діти! — голосно відповідаю я. — Кіндер!
У сірому прямокутнику дверей виникає постать в чужій уніформі. Ніби привид з іншого світу. Сіро-зелений френч, важкі чоботи, засукані рукава, у волохатих руках — автомат. Гострий, впевнений і безжалісний погляд. Запитання німецькою мовою, як автоматна черга:
— Хто такі?
— Вихованці дитячого будинку, — відповідаю я, насилу підбираючи німецькі слова. — Я учитель, директор будинку.
— Комуніст?
— Я учитель, — ухильно відповідаю.
Він сміється, неуважно оглядає дітей, киває мені.
— Гут, гут. Заспокойтеся. Нова влада, нові порядки. Можете вийти нагору, фронт уже далеко. Проте школу не покидати. Це — наказ. За непослух — смерть. Ферштейн?
Я мовчки кивнув.
Ми виходимо за німцем назовні. Все до щему простої ось він, ворог, і треба з ним розмовляти, слухати його, виконувати накази. Свідомість ще не може збагнути — як же так? Невже вирішує сила? Страх смерті? Я поглядаю на дітей: вони теж збентежені, позиркують на німця, перешіптуються. Нічого, шок пройде, і тоді думка почне шукати виходу із скрутного становища. Спокійно, спокійно…
Ми збираємося в спальній кімнаті хлопців. Німець десь зникає. У вікно видно, як по дворищу ходять фашистські солдати, під моєю хатиною лежать кілька перебинтованих, певне, поранені. Тріщать мотоцикли. Гудуть машини.
І раптом… крізь ворота входить колона червоноармійців.
— Наші! — судорожно скрикнула Катя.
Діти сипнули до вікна. Завмерли спантеличено. Скам’яніли.
Колона заповнювала двір понуро, мовчазно. Полонені. Полонені червоноармійці. Немислимо, неуявно, неприпустимо. Я дивився на обличчя вихованців і бачив, що для них колона полонених була як привиддя, галюцинація.
— Не може бути, — прошепотів Толик. — Це нам сниться…
— Іване Івановичу, — крізь сльози озвалася Іванка, — Як усе це витерпіти?
— Наші… і в полоні, — притиснула долоні до грудей Марта. — Ми ж ніколи не думали…
— Тихо, — суворо зауважив я. — Ви що ж, хотіли бачити всіх наших солдат побитими?
— Битися до останнього! — палко вигукнув Гриць, блиснувши на мене чорними очима. — Краще вмерти… аніж отака ганьба.
— Тоді й нам треба вмерти? — з гіркотою в душі запитав я. — І всі наші люди, що попали під ворожий чобіт, хай покінчать самогубством, щоб не бути під окупантом? Так? Мертва земля, порожні села… Ефектно, але чи є смисл у тому, що ти кажеш? Діти, хіба ви забули, що говорилося по радіо на початку війни: ми вступили у бій з сильним і лютим ворогом… поєдинок триватиме довго, сподіватися на легку перемогу марно. Головне — зберегти певність, що справедливе діло переможе.
Діти спантеличено мовчали, дивилися, як колона полонених проходила через двір, танула між лозами на березі ріки, звиваючись вужом між горбами. Певно, їх гнали до переправи.
— Це лише початок, діти, — сказав я після важкої паузи. — Попереду тяжка й нещадна боротьба.
— А що мам тепер робити? — гостро спитала Іванка, і в її очах блиснули крижинки. — Ось вони, вороги… будуть запитувати… Що нам відповідати?
— Дивлячись, яке запитання?
— Запитають, чи ми піонери? Брехати чи — правду казати?
— А що тобі підказує совість… обов’язок?
— Обов’язок? — трохи іронічно перепитала Іванка. — А щоб врятувати життя — хіба не варто збрехати? Щоб потім… відомстити.
— А зречення? — спалахнув Толик. — Чи ти виправдуєш зречення?
— Тоді можна видати й своїх, щоб не збрехати, — похмуро констатував Вітько Гора.
— Ну й дурень! — загорівся Толик. — Доля товаришів — це вже не етична проблема. Це питання твоєї вірності!
— Досить суперечок, діти, — схвильовано перервав я. — Ви, як бачу, самі все добре розумієте. Це — іспит, про який вам казали вчителі. Останній, непідкупний. Чи можете чекати поради від когось на всі випадки життя? Найкраще, коли наказ виходитиме з власного серця.
Третій день окупації. Німецькі солдати зникли. Замовкла канонада.
Тихі сонячні дні. В блідо-блакитному небі пливуть павутинки. Вночі ми маємо намір пробратися до свого лісового сховища.
Знову наш план не здійснився. Того ж дня, коли фашистські солдати покинули село, до дитбудинку підійшов чоловік у німецькій формі без відзнак, з карабіном через плече. Я з подивом протер очі, не вірячи сам собі, впізнав Онопрія Гірченка, рахівника колгоспу, його худорляве, бліде обличчя було скам’яніле, напружене, в очах настороженість. Завваживши мій подив, він вимушено посміхнувся.