— В чому?
— Скажу. Діти — сироти?
— Так.
— Чудово. Це прекрасно.
— Не розумію…
— О, це так просто. Сімейні зв’язки, жаль, співчуття. Лахміття псевдоромантики. Сирота — це вільний дух, це людина, перед якою відкрито цілий світ: вона може укладати будь-які зв’язки і… рвати їх! Султанська Порта добре знала це, коли формувала свої леґіони з цих… як їх?..
— Яничарів, — підказав я.
— Саме так!
— Який же може бути критерій у яничара? — гірко запитав я.
— Критерій один — прагнення новизни, насолоди, першості, виключності. Ми дамо вашим вихованцям таку можливість. Ми заберемо їх у Німеччину і сформуємо з них справжніх людей. Хочете бути з нами — дайте слово, що співпрацюватимете з нами.
— У мене є вибір? — запитав я.
Офіцер здивовано глянув на мене, засміявся.
— Ви феномен. Я ще не зустрічав такої відвертості. Ясно, що вибору у вас нема. Це — наказ.
— Тоді не питайте мене, — зітхнув я. — Робіть, як знаєте. Дітей я не покину ні за яких обставин, бо без них не мислю себе. Силою ви можете відірвати їх від мене, але то вже інша справа. А тепер останнє запитання: коли ви їх хочете забрати?
— Негайно. Можливо, завтра. Для нас це надто цінний здобуток. Чиста сировина. Кілька років… і ми будемо мати вірних помічників у середовищі варварських народів. Отже, домовилися: ми з вами — спільники. Я тут очолюватиму дніпровський відділок гестапо. Резиденція буде на Дніпрі, недалеко від вашого дитбудинку, на дебаркадері. Вам покажуть, приведуть, не турбуйтеся. Зараз ви вийдете, а діти хай по одному заходять. Хочу познайомитися з ними, визначити їхню психосуть. За одним разом побачу, на що ви здатні як педаґоґ! По чому ж і визначати працю вчителя, як не зазирнувши в серце і розум учнів.
Офіцер ще щось говорив, проте я його не слухав. Душа моя була болісно нап’ята, ось-ось лопне. Діти мої, вас хочуть перетворити на яничарів, ворог відвертий до цинізму. Поселять у чуже середовище, затовчуть навалою інформації, точніше, псевдоінформації, наповнять чужими почуттями, поняттями, баченням світу. Хоч ви й прекрасні, чисті, романтичні, але час може спотворити юні душі, й тоді безповоротно втратить мати Вітчизна своїх осиротілих птахів.
Ні, не можна цього допустити. Не сперечатися, не давати ходу пристрастям. Змовчати, стерпіти. А тим часом думати, думати, думати. Доки не пізно — втекти. Якщо в нас буде в запасі бодай дві доби, можна знайти вихід.
Я вийшов у коридор. Одинадцять пар очей впилися в мене.
— Ну що? Що? — посипалися запитання.
— Спокійно, спокійно, — удавано байдуже мовив я, поглядаючи на Онопрія. — Офіцер хоче порозмовляти з вами. З кожним зокрема. Діти, будьте стримані… Вірю вашому тактові… і витримці…
ВІЧ-НА-ВІЧ З ВОРОГОМ
Розповідає Катя
— …Мені було так страшно і цікаво, який же він — ворог? Чи подібний до людини? Серце тільки: бух-бух! Ну, думаю, впаду, знепритомнію. А сама собі наказую: терпи, закуси губу, не смій розкисати.
Зайшла, дивлюся: зліва якийсь солдатик миршавий, щось пише, а за столом — офіцер. Такий точно, як у кіно, ми колись бачили. Викапаний фашист. Вийшов з-за столу, обдивився мене, поцмокав. Сміється. Підійшов, погладив мене по голові. Я злякано присіла.
— Дике звірятко, — сказав він солдатові по-німецькому, гадаючи, що я не розумію, і засміявся. — Але глянь-но, який арійський тип. Цю я візьму собі. Чудовий східний сувенір!
Я не все збагнула, про що він молов, але не стрималася, відповіла.
— Я не дика. Я скінчила сім класів.
— Ого! — відступив він з подивом. — Ти знаєш нашу мову?
— Ми вивчали великих німецьких класиків — Гете, Гейне, Шіллера.
— Феноменально! — потер долоні фашист. — Неймовірна знахідка. Цей учитель часу не марнував. Сідайте, фрейлейн, сідайте.
— Я постою, не втомилася.
— Вихованням ти не похвалишся. Хочеш вчитися далі?
Я вже збиралася одрізати йому, на язиці вертілося якесь різке слово, та я згадала ваше попередження, вчителю, про обережність… і стрималася. Знайшла обтічну відповідь:
— Звичайно, хочу. Людина повинна вчитися все життя.
— Просто афоризмами сипле, — похитав головою офіцер. — Трохи забагато. Така чарівна форма, проте надлишок художніх візерунків. Доведеться попрацювати. Так ось, кізко золота, для тебе випадає можливість поїхати до прекрасної Німеччини. Ти рада?
У мене все похололо.
— В Німеччину? Навіщо? Я звикла тут. Друзі, рідна земля.
— Сентименти, фрейлейн. Ти сирота, батьків нема. Перед тобою світ, майбутнє. Ти побачиш Європу. Дякуй фюрерові, він відкрив для тебе справжню романтику. Запиши її прізвище, ім’я — звернувся до солдата, потім до мене: — А тепер іди, скажи, хай заходять інші.
Розповідає Вітько
— Як побачив я того офіцерика, так закортіло мені заїхати йому в ухо, аж кулак засвербів. Худорлявий, плюгавий. Я б сам з ними обома справився. Стримався, мовчу, дивлюся з-під лоба.
Він з-за столу:
— Скільки років?
Я мовчу, буцімто не розумію по-німецькому.
— Скільки тобі років? — запитує по-нашому солдат, що зліва від мене.
— П’ятнадцятий рік пішов, — кажу.
— Ого, — засміявся офіцер. — Чудовий тип древньої бестії. Війну любиш? — знову запитує мене через перекладача.
Я на нього дивлюся здивовано.
— Який же дурень її любить?
Він нахмурився.
— Гострого язика маєш. Прикидаєшся дурником? Не раджу. Я маю на увазі не війну як руйнацію, а як героїчну пригоду. Як випробування сили й мужності!
— Пригоди люблю, — притишено відповідаю я. — З друзями люблю творити, будувати, вчитися.
— Гаразд, досить. Поїдеш у Німеччину. Запиши його. Йди і хай наступний зайде. Але, чорт забери, в них є щось дратівливе. У кожного з них…
Розповідає Толик
— У мене було дивне відчуття. Не знаю, звідки воно прийшло, але зненацька я ніби прокинувся. І відчув, що все довкола — тяжкий сон. Те, що на нашій землі вороги, що ми в полоні, що повинні слухати їх, виконувати накази. Якийсь дурний, ганебний сон. Але він скінчиться. Треба лише не лічити годин, днів, а просто знати, що це — сниться. Ні, ні, вчителю, ви не думайте, що я фантазую… я не хочу сказати, що ми самі собою прокинемося, що вороги щезнуть самі собою.
Мене щось питав офіцер, я довго не міг збагнути, чого він хоче. Щось про покликання, про романтику. Я відповів йому, що люблю романтичні образи, наприклад, Вільгельма Телля. Він чомусь був невдоволений. Проте обіцяв, що ч можу стати офіцером великого рейху, якщо оберу правильний шлях.
Я вийшов з кабінету й одразу не міг вам розповісти всього, але сам собі розмірковував над його останніми словами. Мене вразили саме ці звичайні слова: правильний шлях. Що це означає? Адже таку фразу, певно, кажуть своїм вихованцям усі вчителі, всі батьки в будь-якій країні. То що ж, правильний шлях є лише воля того, хто має силу, владу? Воля окупанта, насильника? Заждіть, я поясню думку. Я сам розібрався в усьому. Ми ж вам, учителю, писали свої думки — навіщо живе людина? Це та ж сама тема. Але при зустрічі з ворогом я особливо гостро відчув її важливість. Що ж є правильний шлях? Зберегти тіло, життя? Ні. Бо зберегти його можна й зрадою. Мати їжу, житло, спокій? Ні, бо цей шлях веде до байдужості й звиродження. Добути силу, владу? Ні, бо сила без краси приведе до злочинності. Добути знання? Ні, голе знання страшне, адже й цей офіцер, напевно, людина освічена. Освічений кат, що може бути страшніше? І я збагнув, як легко визначити правильний шлях. Уявити собі, що ось, перед тобою може загинути те, що породило тебе: мати, брати, країна. Захистити їх — ось правильний шлях. Заступити собою. Так роблять навіть малесенькі птахи, захищаючи пташат від лиха. А ми ж люди! Навіщо мені життя, коли не буде нашої України, Радянського Союзу, Дніпра, наших людей? Про що я писатиму вірші? Про «подвиги» СС? Славитиму фюрера? Учителю, друзі мої, я схвильований і кажу, мабуть, плутано… але вірте мені, мої слова — щирі. Сьогодні я вирішив остаточно, як. діяти…
Розповідає Марта
— А мені його жаль, офіцера того. Освічений, вихований. А куди пішла його освіта? Для чого? Ми недавно роздумували: навіщо живе людина? А навіщо він? Виконує чужу волю, руйнує людські долі, хоч ще не має власної. Нема мети, нема нічого справжнього. Він дивився на мене, мов на дитину: підійшов, погладив по голові. А я бачила його злиденність, його душевну убогість. І мені було гарно, що відчувала себе поряд з ним людиною. Не пиха, а полегкість, тепло у серці, відчуття певності. Я єсть, я жива, я така, як треба. А він — увесь штучний, зроблений. Ось чому в мені заворушилося почуття жалю. Адже він колись був дитиною, і можна було з нього сформувати людину. Було ж багато в Німеччині хороших людей. Був Тельман, Карл Лібкнехт, були великі музиканти, поети… Чому ж така швидка й страшна зміна? Як могло це статися?
Розповідає Іванка
— А я не розгубилася. Згадала маму: в які складні обставини вона потрапляла й ніде не втрачала спокою, віри. Ще ж нічого не визначилось остаточно. Тимчасова окупація. Хіба не було такого в минулому? Деякі народи віками перебували в неволі, а зберігали мову, звичаї, жадобу незалежності. Приходила пора, і вони визволялися. А наша країна тільки починає розгортати свої сили: це ж тисячі кілометрів території, мільйони людей! Фашизм і кількох років не протримається. Увесь світ повстане проти нього. Що в них? Гола сила і жорстокість. А в нас — правда! Русь триста років була під ордою, болгари чотириста літ під турками. Минали покоління, не відаючи, визволяться їхні діти чи ні. А ми знаємо, що воля прийде, що ми її виборемо. Так я думала, коли дивилася на офіцера, і мені було легше. Він такий самовпевнений. Я гадала — кричатиме, ляскатиме зубами, а він навіть зовнішньо вихованіший під деяких наших учителів… Але то зовні, а в глибині — гострі зуби. Я з ним розмовляла німецькою мовою, він вихваляв мене. Казав, що я стану окрасою найбагатших віталень, що можу стати подругою справжніх людей, мужніх завойовників. Я кивала йому, підтакувала, а сама думала про прадавнього лицаря Говерлу, який піймався на принаду лестощів удаваної дружби. Ні, ми вже ніколи не забудемо, вчителю, того, що ви нам дали: заповітів вірності нашій Вітчизні. Краще вмерти, ніж поєднати рідне й чуже. Своє втратиш, а для чужого теж будеш мертвий.
Розповідає Гриць
— Офіцер щось мене запитував, записував прізвище, ім’я, а я думав про Ванька. Як тепер бачу: горить поле, а він несе на руках нашу Катрусю. Не думав про себе. Так то ж серед своїх, коли можна було б зберегти себе. Він не зберіг… бо не міг. А тепер, коли довкола вороги, коли наші десь далеко, і ми навіть не знаємо, як там, на фронті… хіба можна думати про самозбереження? Навіщо?
Офіцер хоче, щоб ми їхали? Ми поїдемо. Але кожної миті будемо дивитися, як втекти, що зробити, щоб заподіяти ворогові шкоду.
Розповідає Женя
— Він запитав мене — чим цікавлюся. Я відповів — технікою. Офіцер сказав, що в Німеччині з мене зроблять першокласного інженера, ученого. Техніка рейху, мовляв, найкраща в світі. Отже, й вітчизна моя має бути там, де мені цікаво, де я можу зробити кар’єру. Я йому відповів, то мене цікавить не техніка сама по собі, а те, наскільки вона допомагає людям стати кращими, щасливішими…