Він довго сміявся, витирав очі хустинкою. Потім сказав:
«Ну й диваки ці комуністи. Роблять з дітей маленьких філософів. Замість того, щоб просто жити, їсти, пити, гуляти, радіти машині, револьверові, пригоді, вони глибокодумно міркують: а навіщо це? Хлопчику мій! Техніка не має жодного відношення до моралі! Танк зроблено для того, щоб убивати, чи він німецький, чи російський. А ложку, щоб їсти. Їдять усі — і комуністи, і — як ви кажете — фашисти. На вогні варять суп і нам, і вам, хіба ж вогонь думає про ідеологію того, хто його запалив? Ти станеш інженером, побудуєш машину, яке тобі діло, хто сяде в ту машину — бандит чи закоханий? Тобі приємно, що вона — твоя машина — швидкісна, комфортабельна, найкраща в світі. Твоя честь майстра захищена, ти добре зробив свою справу. Все інше — не твій інтерес».
Учителю, я міг би йому сказати багато, дуже багато. Я міг би заперечити, що творцеві не все ’дно, чи його витвір породжує лихо чи радість, несе втіху людям чи розпач. Та я бачив, що нічого це не дасть, що моя мова для нього, мов писк комара. Я лише додав, що бачити вдоволення на лицях людей від твоєї праці приємно. Він згодився і сказав, що німецькі майстри високо цінуються у всьому світі, і я стану щасливою людиною, здобувши фах у найкращих на планеті знавців. На тому ми й розлучилися. Тільки мені на душі чомусь погано. Так, ніби я з’їв мила або ще чогось гидкого. Якась недомовленість, приниженість. Хоч би скоріше вирватися з цього ворожого пекла, учителю. Щоб не фальшивити жодною думкою, жестом, словом. Я подумав: що таке щастя? І сказав сам собі: бути самим собою завжди, всюди. Це — велике щастя.
Говорить Василько Кремінь
— Я хотів іти з братом, але він шепнув, що треба поодинці, бо в нього з’явилася цікава думка. Я ввійшов до кабінету сам. Офіцер байдуже поглянув на мене, відчувалося, що ми йому набридли. Він лише запитав моє прізвище, ім’я, хто мої батьки, чим я цікавлюся. Я відповів, що люблю пригоди, романтику, далекі мандри. Він пожвавішав, пообіцяв, що я можу стати моряком у флоті рейху, побачу далекі країни, екзотичні острови, моря. Я сказав, що дуже радий буду побачити Німеччину, інші країни і стати моряком. Він махнув рукою, звелівши, щоб я йшов геть.
Говорить Сергійко Кремінь
— Як тільки я став на порозі, офіцер роздратовано запитав, чого мені треба, що я забув сказати. Я щось пробурмотів, а він гаркнув, щоб я забирався геть і послав замість себе когось іншого. Хоч мені й було страшно, але я зрадів: німці мене не записали, бо прийняли за Василька. Ви розумієте, учителю, що це дає шанси дещо зробити?
Розповідає Галя
— Мені було чомусь страшно. Не знаю, чому. Офіцер був такий люб’язний, він кілька разів обійшов довкола мене, потім щось шепотів солдатові, котрий записував. Він говорив ласкаві слова, називав мене чарівною перлиною, що зросла не в належному місці. Щось молов про те, що й найкращий алмаз — лише сірий камінець, котрий валяється в пилюці, доки він не знайдений знавцем і не одшліфований ювеліром. Він називав мене таким алмазом і обіцяв, що в Німеччині знайдуться добрі ювеліри.
Учителю, мені гидко й страшно. Таке враження, ніби мене торкалися кільця гадюки…
Розповідає Юля
— Я анітрішечки не боялася фашиста. Усміхалася на всі зуби. І він усміхнувся. Поляпав мене по спині, сказав:
— Весела дівчинка. Знахідка для цінителя. Ти філософію любиш?
— Ні, — засміялася я. — Ми такого не вивчали. Історію люблю, географію.
— Слава богу, — вдоволено мовив він, — А то твої товариші вельми люблять глибокодумність. А навіщо вона? Від тих роздумів болить голова, чи не так, крихітко?
— Так, так, — закивала я.
— Гут, гут, — зрадів офіцер. — З тобою у нас діло ніде хутенько. Хочеш поїхати до Німеччини?
— Ще й які — заявила я, а сама собі подумала: «Разом з нашими військами, котрі туди ввійдуть».
— Чудово, чудової — похвалив мене офіцер, а сам ходив довкола, мов кіт біля миші. — Запишіть її разом з тією… що в неї золоті коси. Для мене…
Учителю, що вони хочуть з нами зробити? Я передчуваю, що нас можуть розлучити з вами. Там, у кабінеті, я сміялася. А тут мені хочеться плакати.
(З щоденника Громограя)
«…Ваша сповідь — камінь на моє серце, любі діти. Картаю сам себе, що не зумів вчасно вивезти вас у глибину країни. Тепер таке випробування, яке, може, завелике для ваших незагартованих душ.
Офіцер поїхав, обіцяв, що буде чекати нас у своїй резиденції на Дніпрі. У селі за повноправного господаря Онопрій. Загітував ще кількох односельчан до поліції, тепер вони лютують: розшукали колишнього голову сільради Мирона Семенця, посадили під замок. Обіцяють відправити в район. А там одна дорога — до ями. Доходять чутки, що в районі вже розстріляно кількасот людей: активістів, комсомольців, службовців. Шукали Герасима Степановича, голову колгоспу, але той безслідно зник. Мабуть, відступив з нашими військами.
Сьогодні Онопрій замкнув нас у класі, сам чергує в коридорі. Каже, що завтра одведе всіх до дебаркадера, так звелів офіцер. «Свіжатинка для начальства, — злорадно пояснив юда. — Гарний презент виховали для нових господарів, пане вчителю!» Я не відповів йому жодним словом: про що говорити з перевертнем?
Діти зібрали в торби свої бідні пожитки, полягали — хто на партах, хто на підлозі. Пошепки перемовляються…
— Може, у вікно? — запитує в когось Гриць.
Бачу, Толик підкрадається до вікна, виглядає. Потім вертається до Гриця, ледве чутно відповідає:
— Гад, поставив ще й під вікном вартового.
— А якщо гуртом? Він не встигне вистрелити.
— Небезпечно. Дівчат жаль. Якби самі хлопці.
Голоси замовкають. Діти сплять чи лише прикидаються сонними. Я тихенько підходжу до вікна, дивлюся на кружало місяця, вже ущерблене збоку. Зорі далекі, холодні. Вони такі байдужі до людських мук і сподівань. Особливо це відчутно тепер, при найвищій напрузі душі.
Хто ж така людина? Хто ти, чоловіче, серед міріад блискучих полум’яних світів? Тугий клубок живого болю? Нерв природи? Може, наша мука, то біль цілого світу, тільки ми ще не можемо збагнути цього, відчути?
Ах, роздуми, роздуми! Палючий біль мозку, що полонить себе вічними протиріччями. Як вийти з їхніх лабіринтів? Як діяти, щоб завжди була певність?
Хтось встає з підлоги, наближається до мене. Це Гриць.
— Ми думаємо напасти на Онопрія, — шепоче мені на вухо. — Як поведе нас через горби до Дніпра…
— Він же озброєний, — кажу я йому, — а у нас навіть палиці нема. Перестріляє вас, як ягнят.
— А що ж робити?
— Подивимось. Може, скористаємось тим «фокусом» з! схожістю Сергія з Васильком. Адже німець прийняв Сергія за Василя й не записав його. От що, Грицю, поклич-но до мене Сергія. Разом утрьох і порадимось, як бути.
…Хтось грюкає у двері. Думки розлітаються, мов сполохані птахи.
— Пане вчителю! Спите?
— Чого вам? Дайте спокій.
— Хе-хе. Переживаєте? Спіть, спіть. Раненько в путь. Да-а-а-а-ле-ка стежка, пане вчителю! Цікаво, що ви тепер будете говорити своїм горобенятам? Хо-хо! Доведеться й вам перефарбовуватися, бо інакше — чик-чик! Он як! А то — совість, совість! Який з неї наїдок, з совісті? — злорадствував за дверима Онопрій.
— Ви все висловили, Онопрію?
— Все, все, звиняйте. Спіть, пане вчителю! Хе-хе…
Знову відходжу до вікна. Місяць падає за обрій. Не засну, але й думати вже не в силі: тривога, немислима тривога за дітей. На що покластися, на кого? Якби сам або з дорослими, а то ж недосвідчені, неоперені… Рішучі, завзяті, проте чи я маю право давати їм наказ у цій смертній ситуації?
Незабаром світання. Що буде? Що буде?..
Вранці «комендант» зчинив гуркіт. Злий, невиспаний, він тупцює біля дверей, кричить:
— Хутчій, хутчій! Окрім вас у мене роботи прірва! Не спати через вас, песиголовців! Нема дисципліни, пане вчителю!
Вихованці юрмляться біля дверей. Я не бачу поміж ними Сергійка Кременя.
«Комендант» стоїть біля дверей зі списком, вигукує прізвища, імена. Я виходжу останнім. Онопрій уже пішов до гайку, діти за ним. Я оглядаю клас. Порожньо. Кілька шухляд, шафи біолоґічного кабінету. Певно, Сергійко сховався там. Останній іспит. Хто його тримає, я чи діти?
— Сергійку! Обережність, — шепчу я в простір кабінету. — Синку, я люблю тебе і вірю в тебе.
Мовчання. Лише серце гупає в груди.
— Пане вчителю! Я чекаю. Що, жаль розлучатися зі школою? Хе-хе. Крашу дадуть нові хазяї, якщо слухняненькі будете!
Діти дивляться на мене. Що я скажу, що відповім бридоті? Я виходжу надвір і не глянувши на зрадника, його нема. Трухляк, що відгонить смородом. Треба минути, обійти, переступити.
Онопрій проходить поміж дітьми, обмацує хлопців: певно, страхається прихованої зброї. Вони сахаються від нього. Зрадник гидко лається. Ось він зриває з плеча Толика футляр з кобзою.
— Що це? — вишкірює зуби. — Що за ружжо? А, бринькалка? Ну, тепер вже не понадобиться. В рейху будеш на піянінах грати чи що там у них. Мужицьку музику забувай!
Толик огидливо вириває кобзу з його рук, тремтячими пальцями застібає ґудзики футляра.
— Юда! — виразно чується з гурту дітей. — Продажна шкура!
— Гей ви! — ричить Онопрій, клацаючи затвором карабіна. — Я вам покажу юду! Задрипанці, байстрюки! Краще на свої колеса огляньтесь! Учора були піонерами, а завтра — гітлерюґенди! Нічого, нічого, — «хайль» кричати навчитесь не згірше «будь готов»! Ану, марш вперед, босото вошива!
— Не зачіпайте його, діти, — кажу тихо, спокійно. — Скажена собака кусається. Ходімо.
Йдемо горбами до Дніпра. Можна було б шляхом, але Онопрій, певно, соромиться односельчан: веде ж на глум ворогам учнів-сиріт та їхнього вчителя.
Діти пригнічені, насторожені. Оглядаються, дивляться на мене, на «коменданта». Він підозріло примружує очі, киває на карабін.
— Пане вчителю, скажіть своїм соплякам, щоб мали розум. Я тримаю на мушці вас — персонально! Хе-хе! Ясно?
Я мовчу. Діти теж не обзиваються, йдуть, дивлячись під ноги.
— Перестріляю як цуценят, — бубонить Онопрій у мене за спиною. — Ось маю ще автомата, окрім карабіна. На всіх вистачить.
Відчуваю, що йому страшно. Він заспокоює себе погрозами. Вступаємо у віковий ліс. Зривається холодний вітер, з заходу пливуть сірі, покошлані хмари. Дерева глухо гудуть, розхитують верховіттями, ніби збираються полетіти, зрушити з місця, втекти.
— А взагалі, правду кажучи, — варнякає Онопрій, — не розумію я вас. Така доля випадає — в Європі побувати, стати вчителем у німецькій школі. І цим голодранцям відкриті всі дороги, а ви комизитеся. Чого, хотів би я знати? Чого тут жаль, у цій вошивій Україні? Ні культури, ні житла справжнього, ні харчу путнього. А там, що не візьми — дороги, машини, заводи — культу-у-ра! Можна поїхати в Америку, в Францію! Не життя, а роман!
Шелестить багряне листя під ногами, пахне дитинством, казкою, дихає несказанним духом ніжності. Тернові кущі чіпляються за рукави, не пускають. Діти на ходу обривають сизі ягідки, жують. Я теж пробую. Терпкий сік холодить язика, чомусь до очей підступають сльози. Онопрій хихоче: