Увечері за столом зібралася «тепла» компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, у пенсне, та два есесівці в чорних мундирах. Двоє дівчат з дорогими сигаретами між яскравих губ ненатурально голосно сміялися, косо поглядаючи па новеньку.
Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про «капут більшовикам». А молодий офіцер, якого дівчата звали Альбертом, витрушував з глибокого портмоне срібні й мідні монети різних країн, розкладав їх на столі. Оленка з подивом спостерігала за ним, не розуміючи, навіщо він це робить.
Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигукував:
— Оце грецькі драхми. А оце французькі су. Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя! Ха-ха! А оце — польські злоті! Хо-хо, пся крев! А оце — югославські динари, угорські… чеські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…
Він урочисто підняв угору великого п’ятака. То був радянський п’ятак двадцять четвертого року — великий, важкий, відчеканений з червоної міді. Ударивши ним об стіл, Альберт, кривлячи губи, сказав:
— Містична монета! Заважка! У цих Совєтів усе не таке, як в інших. Генріху, а що коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га? Як ти гадаєш, Генріху?
Дівчата, роблячи злякані очі, верескливо сміялися. А фон Шварц, зневажливо хмикнувши, примружив свої блакитно-стальні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно кокетуючи.
— Базікаєш багато, Альберте! Все це блеф! Куди їм, голодранцям, зупинити залізні леґіони фюрера!
— Хайль Гітлер! — бовкнув генерал, водячи по кімнаті п’яними очима.
Фон Шварц, не звертаючи на нього уваги, вів далі, схиляючись до плеча Оленки:
— Вся європейська думка, вся технологія індустріальних країн Західної Європи працює на нас. Що Совєти можуть протиставити нам? Хіба що леґенди.
— Леґенди? — здивувалася Оленка, роблено-приязно всміхаючись офіцерові. — Які леґенди?
— А, — п’яно пробурмотів Альберт, махнувши рукою. — Ти про оту могилу? Розкажи фрейлейн. Хай вона посміється.
— Розумієте, фрейлейн Гелена, — пихкаючи сигареткою, почав фон Шварц, — ці дикуни серед хаосу й руїни мають здатність ще й творити казочки. Якщо бажаєте, я коротенько розповім. Під час нашого наступу біля Дніпра… е-е… десь у районі села Зеленьки, південніше Києва, було захоплено в полон одного більшовика, солдата. Він стійко захищався. Я хотів подарувати йому життя, пропонував служити рейху. Проте він зухвало відмовився. Цікавий чоловік, талановитий. Ще й пісню мені на прощання проспівав. Ну, що було з ним робити? Довелося розстріляти. З того часу на його могилу хтось щодня кладе квіти, навіть узимку.
Оленка тривожно прислухалася до базікання офіцера, відчувала підсвідомо якесь нез’ясоване хвилювання. Чому, чому її серце так тривожно б’ється?
— Квіти? — машинально перепитала. — Які квіти?
— Звичайні квіти або колоски пшениці чи жита… Романтично, чи неправда — квіти на могилі в степу? Це — благородно, проте це ще не все. Слухайте далі. Ці сільські дикуни починають переказувати один одному химерну леґенду. Ніби розстріляний солдат щоночі встає з могили й скликає своїх однодумців, нападає на наші військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… це ж виклик нам, переможцям. — Генріх фон Шварц обвів своїх слухачів таємничим поглядом і ефектно закінчив: — До того ж химерна історія має реалістичне продовження. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було звелено зрівняти з землею дурну могилу. Та вона виростає щоночі знову, квіти на ній, як і раніше. Як вам це подобається? — звернувся він до Оленки.
Вона здригнулася від несподіваного запитання. Проте відверто сказала:
— Мені подобається, гер фон Шварц, ця леґенда…
— Чому? — нахмурився офіцер.
— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть у важкі часи. Такий народ — безсмертний.
— Оленко, як ти можеш? — злякано скрикнула Олена Антонівна. — Ви їй пробачте, Генріху!
— Що ви, що ви, фрау, — оскалився в посмішці фон Шварц. — Вона чарівна в своїй відвертості. Правда. — І повернувся до Оленки: — Я глибоко поважаю ваш народ, народ Шевченка і… ну, байдуже, я не про це! Найголовнішого я не доказав, фрейлейн! Я маю намір покінчити з тією леґендою. Чуєте, фрейлейн? Вся ця історія зродилася на терені мого відділку, і я не дозволю!.. Завтра туди зі мною виїжджає загін добрячих хлопців з СС. Р-о-м-мантична про-гулянка-а. Поставимо крапку на леґенді. А то вона вельми затягнулась. Та ще й пускає метастази, як при раковій хворобі. Прецеденти слід викорінювати. Хе-хе! Чи не бажала б фрейлейн бути свідком цієї події? Може, прогуляємося зі мною? Якщо не боїтеся?
Оленчине серце розривало груди, але вона стримано запитала:
— А це далеко, гер фон Шварц?
— Та ні, недалечко. Вниз по Дніпру. Кілька годин машиною. Незабутня прогулянка…
Тихо, серце. Цить! Може, це і є її найкоротший шлях до мети.
— Я їду, пане Генріху, — кокетливо відповіла офіцерові.
ЖИВА ЛЕҐЕНДА
Миготять у пітьмі дерева. В небі мерехтять зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?
Поруч ворог, випещений аристократ Генріх фон Шварц. Він удавано ввічливий, стриманий. Недарма навчався в університеті, має звання маґістра астрономії. Зірки — і злочинне знищення завойованого народу. Як він може це поєднувати? Оленка згадала колишні бесіди в шкільній обсерваторії, ніби наяву побачила захоплені очі Толика, задумливі погляди гостей, почула глухуватий голос Миколи: «Зоряна епоха змінить людину докорінно. Всі шлаки віків будуть зметені. Гармонія сфер, про яку говорив колись древній мудрець Піфагор, відкриється людині, котра підніме очі до далеких світів…»
Оленчину думку перебиває чужий голос. Офіцер схиляється до плеча супутниці, захоплено шепче їй на вухо:
— Ви рідкісна квітка. Навіть не віриться, що така могла вирости на оцій дикій землі, серед безкультур’я й відсталості. Вам не можна залишатися тут. Я заберу вас у Німеччину, ви станете моєю дружиною. Не коханкою, ні… Я хочу, щоб мої діти були схожі на вас. О, не думайте про нашу расову теорію. Я плюю на неї. Вона написана для дурнів і кретинів, повірте мені. Навіть сам фюрер, я кажу це не для сторонніх вух, має в собі семітську кров. Ви втямили? Але для плебеїв потрібні рямця! Хай теоретики творять їх, а ми — над ними. Я відверто визнаю: ви гідна бути дочкою Німеччини!
Оленка слухала цинічне бурмотіння офіцера, стримувалася, щоб не видати себе поглядом чи жестом. Хиталася на сидінні машини, а Генріху здавалося, що вона на знак згоди киває головою. Він схилився, поцілував їй руку.
— Ми перекроїмо світ. Він погано створений. Гер бог не дуже старався. Нам доведеться його поправити. Ви знаєте історію? Правда, вона у вас була тенденційна, червона, але, все-таки, якісь натяки на істину були ж. Так от — тисячоліття бунтів, воєн, революцій, походів, — з цим треба покінчити. Ми відкриємо нову еру, еру нового порядку на планеті. Ми ділові люди. Неприпустимо витрачати енерґію на безупинні революції та їхнє придушення.
Оленка не втрималася, заворушилася. Зиркнула на офіцера скоса.
— А як ви це гадаєте зробити? Яку соціальну реформу впровадити, щоб вона задовольнила всіх?
— Всіх? — засміявся Генріх. — Дурниці. Всіх не задовольниш. Ніколи. Нізащо. Але кожному можна дати своє стійло. Тільки так. Як в орґанізмі людини є різні клітини — нервові, м’язові, серцеві, рогові, — так і суспільство мусить бути розумно диференційованим. Ви вловлюєте мою думку, фрейлейн Гелено? Чудово! Буде мозок — ми, німці. Не всі, зрозуміло. У нас теж є безліч кретинів. Буде серце, кровоносна система — чехи, українці, росіяни, слов’яни, але це вже підпорядкований нам півфабрикат, який слухняно виконує волю господаря. Буде груба робоча сила — негри, індуси, наприклад, всякі там монґоли. Їх можна буде чудово використовувати для еволюційних експериментів у галузі творення біороботів чи чогось іншого. Може, скажете, що це надто фантастично, далекосяжно? О ні! Арійська наука має такі задуми, які вам і не снилися. Запевняю. Маніпулювання свідомістю мас, формування автоматичної свідомості в індивіда. І все це знаєте для чого? Бачу на вашому обличчі занепокоєння, може, навіть переляк? Ясно, ви ж виховані на фальшивих засадах загального альтруїзму.
Це — блеф! Наївна казочка, в яку не вірять навіть її творці, комуністи. Загальна рівність — абсурд! Земля не може дати однаково для всіх ні матеріальних багатств, ні копалин, ні енерґії. Отже, розумний розподіл. Безсилі хай зникають або підкоряються! Настає епоха тверезого розрахунку.
— А далі? — холонучи від жаху, запитала Оленка.
— Далі? — просторікував фон Шварц, впиваючись власним красномовством. — Далі — польоти до інших планет. Що, не вірите? Наші вчені уже впритул підійшли до розв’язання цього завдання. Аби лиш завершити війну, а тоді… Космос відкриється для арійського духу. У вас теж були аполоґети завоювання зоряного простору. Ціолковський, наприклад, Кибальчич, Кондратюк… Читали? Але думка Ціолковського утопічна, вкрай наївна. Він гадав, що космос — для блага всіх людей. Дурниці! Космос — поле для грядущих суперменів. Перший крок до цього — завоювання Землі. Ми незабаром завершимо цю акцію. Зламаємо хребет Совєтам, потім Анґлії. Америка сама підніме руки вгору. Дядя Сем не такий дурний, щоб не втямити, звідки вітер віє! Х-хе! А далі — планомірне завоювання інших світів. Безодня багатств, аборигени далеких планет. Зоряні імперії. Ви гадаєте, казка? Ні, тверезий розрахунок. Казки, леґенди залишаться в минулому. З рожевими земними леґендами треба рішуче покінчити. До речі, ми якраз для цього їдемо, для чарівного експерименту в царині фольклору. Для ліквідації леґенди.
У Оленки череп розривало від страшного болю. Вона відчувала, як незримий потік страхітливої мерзоти, що лився від ворога, руйнує її психіку. Та мусила терпіти. Хай блюзнірствує, хай насміхається над найсвятішим. Розплата не запізниться.
А фон Шварц хвальковито продовжував:
— Вам цікавий мій план? Він дуже простий. Пару десятків цих дикунів я розстріляю. Десяток повішу над могилою. Оце й буде крапкою. Кінцем леґенди. Як у вас кажуть, дозвольте, згадаю прислів’я… Ага, «як рукою зняло». Отак і тут. Як рукою зніме, ха-ха! О, ми вже під’їжджаємо. Недалеко Зеленьки. Ліворуч — дніпровські кручі. Чудові місця.
Оленка озирнулася. Поза спиною прокотився холодок. Легкова машина фон Шварца й чотири машини карателів проїжджали покрученими яругами Правобережжя. Обабіч дороги понад густими кущами терну, шипшини й ліщини повзли сиві осінні тумани. Пахло полином. Офіцер замовк, сторожко оглядаючись по боках. Передні машини з ревом виповзали на горб.
Зненацька спереду розітнувся страшний вибух. Громохка хвиля прокотилася над колоною. Передня машина розлетілася в друзки, високий смолоскип вогню знявся над яругою. Карателі з криком і лайкою вискакували з машин. Фон Шварц на якусь мить закам’янів, потім, висадивши дверцята, рвонув з машини, репетуючи:
— Рятуйтеся, фрейлейн, партизани!
Оленка зіщулилась у машині. Вона нікуди не буде втікати. Вона зробила своє. Караюча рука досягла ворога. Ні, супостате, не поставити тобі крапки на леґенді! Вона жива й невмируща!