Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Шофер щезнув з машини, розтанув у сутінках. Перестрілка, разом з криками і прокляттями, покотилася в степ. Де-не-де стогнали поранені. На дорозі догоряли дві вантажні машини. Інші розвернулися і дали драла. В чадному освітленні палаючих авто з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі впились в Оленку.
— Шлюха німецька! — крикнув хтось. — Ти дивись, влаштувався офіцерик. Возить з собою підстилку!
Оленка вийшла з машини, всміхнулася. Ноги підгиналися від хвилювання й радості. Хай лають, хай кричать — свої, свої!
— Ще й усміхається? Зраділа, падлюка? Чому радієш? Думаєш, помилуємо? Шльопни її!
Хтось підняв автомата. Та раптом почувся владний голос:
— Одставити! Сваволі не допущу! Ви хто, солдати чи бандити?
Партизани охололи, роздратовано виправдовувалися:
— Серце не витримує, товаришу «Агрономе»! Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…
З пітьми виступив високий кремезний чолов’яга. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. Він подав їй руку, підтримав:
— Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали відмінно. Спасибі від усього загону. І на Велику землю передамо…
Партизани завмерли, зачудовано перезирнулися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:
— Поспішили орли. Не розпізнали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам інформацію про операцію «Кінець леґенди».
Вдячні слова були відповіддю на слова командира.
Над яругами котився чад від машин, ранок розливався по землі. Оленку оточили дружні обличчя, сяючі ласкою суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно простягалися до неї. Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший.
Невеликий загін зібрався на дніпровській кручі. На Лівобережжі сонце запалювало небокрай. «Агроном» став над невеличкою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букетик з колосся, квіточок безсмертника і калинових кетягів. Оленка відчула, як сльози зворушення підкочуються до очей. От яка вона, леґендарна могила!
— Як же можна, — тихо й проникливо сказав «Агроном», — як же можна, щоб наш народ був у неволі? Як же це може статися, друзі мої, коли на бій з ворогом у нас встають навіть мертві. Ось тут, у могилі, поховано героя. Вороги убили його. І вважають, що він мертвий. Але народ воскресив його! Неможливо вбити героя! Образ його не підлягає смертному тліну. Він належить народові, який дав йому друге життя. Народ безсмертний, отже, і герой народу невмирущий! Це нашими руками він покарав сьогодні ворога. Запам’ятайте це, друзі! Не забувайте тих, котрі лягли в землю, захищаючи наше майбутнє. Ми з вами входимо в леґендарну ріку безсмертя. Пом’янемо добрим братерським словом мужнього солдата-композитора Миколу Горенка!
Блискавиця вдарила в серце Оленки. Що він сказав? Що він промовив? Микола? Так це його могила?!
«Миколо, серце моє! Миколо, доле моя, — вона схилилась до могили в німому риданні, — Ось як ти зустрічаєш мене, любий друже…»
На сході палав обрій. Починався день. Перший день бойової дороги Оленки.
Мелодія дев’ята
ПЕРЕХРЕСТЯ
РІДНА ДУША
Шуміла течія дніпровська. Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно завивав у комині.
Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритими очима зграї привидів, розмаїтих тіней. Тяжкі думи обсіли голову. Гадки мчали, ніби осіннє листя ва вітром. Виринали з свідомості далекі, давні й близькі образи, турбували, кликали, застерігали. Тужно й німо дивилася з кутка хати донька Маруся, майоріли з далечі прозорі постаті Миколи й Оленки, а пазурі сумніву, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорною павутиною.
Хотілося спокою. Хотілося небуття. Що йому потрібно? Чого він чекає, чому вагається йти назустріч неминучості? Хочеться ще принести людям хоч краплю користі, радості, щоб не пропав даремно досвід і сила душі, нагромаджені за довгий вік. Може, оце настала пора, коли в останньому іспиті пізнається суть людини. Може, саме тепер доля суворо запитує: хто ти, Сміяне?
Щось ніби стукнуло у вікно. Дід Василь прислухався, зітхнув. Мабуть, лозина, гнучись під вітром, торкається шибки.
Знову постукало. Настирливіше. Невже прийшли непрохані гості?
Дід Василь встав з полу, накинув кожуха на плечі, вийшов у сінці. Зупинився на мить. Може, лихі люди?
Усміхнувся в темряві сам собі. Пусте… Чи може вже бути щось гірше від тих, з ким він розмовляв нині ввечері?
Рипнув сінешніми дверми землянки, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулася до нього з сутінків, обняла. Гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?
— Дідусю, рідний!
— Оленко, дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Що прибило тебе в цю страшну пору до села?
Дід Василь шарпнув Оленку до сіней, зачинив двері. Провів до землянки, похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім заторохтів усяким начинням у пічурці, шукаючи сірників.
Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв землянку. Оленка припала до діда, обняла його, беззвучно заплакала. Вуста в неї дрібно тремтіли, й сльози сповнювали ясні очі.
— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.
— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.
Мов громом ударило старого. Погасли очі, здригнулися кудлаті стріхи-брови.
— Що ти сказала? — глухо запитав він. — Що ти сказала?!
— Це правда, — прошепотіла Оленка. — Я пережила цей удар… Ще на Уралі.
Дід Василь заплющив очі, затулив долонями обличчя, присів до столу. Страшним зусиллям волі оволодів собою. Оленка стояла над ним, тривожно мовчала. Язичок вогню скакав під комином, у кутку, під образом божої матері, ворушилася дідова тінь.
Він зненацька розплющив очі, дивно поглянув на Оленку, заперечливо похитав головою.
— Ні, не вірю, Оленонько, твоїй печальній вісті. Чує моє серце, що живий Микола. Він бореться, мучиться, клекоче…
Оленка поклала руку на його плече, прихилилась до грудей.
— Дідусю… як би я хотіла, щоб ваші слова були правдою, а мої очі обдурили мене. Як би я хотіла… Та чуда не буває, дідусю. На тім боці Дніпра, біля Зеленьок, могила Миколина, на кручі. Там його розстріляли.
Обнявши Оленку, дід Василь не втримався, заридав. Ридав страшно, беззвучно. І плакала в нього на грудях Оленка, виливаючи, може, вперше за такий довгий, такий безконечний час своє горе.
Ніч котилася, як з гори, стукала у вікна, вила в комині, шелестіла лозами. А дід і онука сиділи біля столу, розповідали одне одному про свої тяжкі життєві стежки. Дід Василь відкрив Оленці свою змучену душу, оповів про свій останній двобій з заплутаним вузлом долі. Вона вислухала, подумала, обережно запропонувала:
— Згоджуйтеся, дідусю.
— Що ти кажеш, дочко? Невже не розумієш, що мене чекає? Який присуд народу?
— Заждіть. Ви згодитесь не тому, що так вам захотілося, що вас це тішить. Ні! Тому, що так треба. Я не стану вам говорити багато. Уявіть, що старостою поставлять якогось Пилипа. Ви розумієте, що буде? Не врятується жоден юнак, жодна дівчина. Все зерно, вся худоба підуть у Німеччину. А ви…
— Що я?
— Ви зможете не допустити цього. Невже не розумієте? І нам… допоможете.
— Вам? Кому це вам?
Дід Василь пильно глянув у очі Оленці. Вона ясно й щиро дивилася на нього. Еге, та він же ще не встиг навіть запитати, як вона потрапила з Уралу сюди?
— Дідусю, я в партизанах. Недалеко діє загін. Є зв’язок з Великою землею. Ставайте старостою. Це нам дуже допоможе. Свої люди потрібні й у лігві ворога. Я поговорю з командиром.
Свої люди! Як вона добре сказала. Свої люди. Це міняє справу. Він стане своєю людиною для своїх людей де завгодно. Навіть у пащі дракона.
Зима покрила землю білим саваном. Німо навколо. Німо в серці.
Причаїлися люди.
Кілька разів приїжджали німці. Скликали селян. Читали грізні накази, попереджували, лякали, грабували.
З’явився староста і в селі Рудки. Свій. Хто б міг подумати? Працював раніше бригадиром, такий співучий, танцюристий, веселий. Невже прикидався? Тепер набурмосився, сповнився пихою, владністю. Звідки це взялося в нього? Чому?
Деякі хлопці, чоловіки, теж звичайнісінькі, знайомі всім, одягли нарукавники з написом «поліцай». Невже це не сниться?
Нема вістей зі сходу. Шепочуть люди різне. Не вірять, що впала Москва. Цього не могло бути!
Тріщать морози. Метуть заметілі. Земля ніби гнівається на непроханих зайдів, допікає їм незвичною погодою, погрожує.
Прірва в душі. І треба пройти її по тонесенькій нитці надії.
Для Марії такою ниточкою став непритомний боєць. У заглибині дерев’яного ліжка зробили вони з матір’ю для нього криївку. Вимостили пахучим сіном, постелили пухову ковдру. На день закладали дошками, зверху застеляли рядном. А вночі відкривали.
Роздобула Марія деякі ліки, бинти. Настоювала на кип’ятку трави звіробою, деревію, промивала рани, перев’язувала. Виносила з-під пораненого посудину, кілька разів щотижня старанно обмивала худюще тіло, щоб не було пролежнів.
Та не приходив до пам’яті солдат. Марив, кидався у забутті. Обличчя його загострилося, заросло бородою. Сині глибокі тіні впали попід очима.
Марія сідала над ним, печально дивилася на його жовте чоло, на зів’ялі вуста, слухала дивні марення.
— Хто ти, друже? Звідки ти?
Нема відповіді. Важкий подих, жалібні слова:
— Істина… ось вона… за цим покривалом… Я знайду її… темно в очах… Заспівай мені пісню… пісню срібен-дива… ніжну, сумну…
Чудні слова пораненого тривожили серце Марії, проникали в нього, незбагненно чарували. Вона плакала над ним і не ховала своїх сліз.
— Мамо, матінко, що діяти? Чому він не очунює?
— Гей, донечко, стільки ран… Треба ждати…
— А що, коли він помре?
— Не помре, Маріє… Раз вижив досі, то вже не вмре.
— Дивись, мамо, дивись…
Марія хапає стареньку за руку, завмирає в надії. Солдат розплющує очі. Яких зусиль це коштує йому. Він ніби повертається з далекого потойбічного світу. Але погляд туманний, відсутній. Він не бачить нікого. Вії знесилено тріпотять і знову заплющуються.
Так проминули зимові дні. Багато днів. Марія вже не могла уявити себе окремо від пораненого. Ще не признавалась сама собі, ще боялась подумати, але серце вже знало, боліло.
Як це могло статися? Навіть очей його не видно, не чула жодного ясного слова, не знала — хто він і що. Але серце не хоче слухати жодної перестороги, воно квилить, мов чайка над чаєнятами, над непорушним другом, вириває його з могили, роздирає саван смерті.
Підходила Марія до дзеркальця, дивилася на своє юне личко, на карі очі, на круті чорні брови. Далекі несміливі думки, мов сполохані птахи, пробігали тінню над чолом. Вона соромилася їх, проганяла. Мати позирала скоса на дочку, печально примовляла:
— Маріє, Маріє, великий тягар серце твоє взяло. Хіба можна так покохати людину, не відаючи, хто вона, звідки вона?
Марійчине личко блідло, вона опускала голову, шепотіла зі сльозами у голосі: