— Ми будуємо таким світ, Катрусю. Почали в сімнадцятому. Тому й казиться старий світ, лютує.
— І я так думаю, — палко підхоплює Юля. Щоб на світі жодного… ну, ні одного поганого чоловіка! Ой, що б тоді було! Коли людина закохана, щаслива, їй треба так мало. Мабуть, багатства прагнуть ті, хто не звідав кохання! Нема любові — давай, греби гроші!
— Нове слово в політекономії, — сміюся я. — Але щось є в твоєму припущенні: закохана людина не може бути ненависною й злочинною. Вона зичить добра всьому світові.
Я оповідаю дітям, як дивилися на це священне почуття різні мислителі, великі вчителі, герої. Як кохання вело шукачів до подвигу, свободи, до великих відкриттів. Як проявляється воно імпульсивно навіть у несвідомій природі, творячи прекрасний світ. Зараз ми спільно відстоюємо право на любов у небувалій війні проти сил ненависті й злоби.
Січневі морози. Різкі вітри покотили поземку над землею. Вирішуємо знову піти до сусідніх сіл, роздати листівки з повідомленням Інформбюро. Я планую зустрітися зі старим Сміяном. Дітям це доручати небезпечно.
Зустрівся з Василем Івановичем уночі. Все стало на свої місця. Старий розповів подробиці приїзду карателів, переказав розмову з фон Шварцом. Натякнув, що недалеко звідси діє партизанський загін. Командир — агроном із Зеленьок. Сильний і мужній чоловік. Він уже знає про дитячу групу в лісі, але застерігає від сутичок з німцями та поліцаями. Прокламації — це прекрасно. І дуже потрібно. к Але дітей не слід підставляти під удар. Їх треба зберегти. Коли пощастить приймати літаки з Великої землі, толі, можливо, вихованців удасться переправити туди. Їм треба вчитися й мужніти.
Дуже засмутила мене звістка про смерть Миколи Горенка. Героїчна смерть, але чи не занадто дорога ціна?
Сміян передав нам олії, сала, гречаної крупи. Обіцяв тримати зв’язок.
Діти повернулися, все гаразд. Оповідають, що поліція лютує, шукає тих, хто розповсюджує листівки.
Ширяться чутки, що в районі діє сильна підпільна група. Люди повеселіли, уже всі знають, що фашисти під Москвою розгромлені.
Гриць у якогось діда добув два карабіни і ящик патронів: ночував у Сіні і намацав схованку. Питав мене, чи добре зробив? Я заспокоїв його. Певно, зброя не дідова, може, хтось із бійців заховав ще тоді, як наші займали тут оборону. У всякому разі, злочину тут нема, зброя нам конче потрібна. Тепер уже ми маємо чималенький арсенал зброї.
Хлопці раді. Вчимося влучно стріляти. До дрібнокаліберок є багато патронів, їх можна тратити. Мішень чіпляємо на стовбур верби, відстань п’ятдесят метрів. Найкраще стріляє Гриць. Дівчата теж вивчають карабін, автомат.
Вечорами співаємо. Толик імпровізує на кобзі. Ми любимо слухати його несподівані мелодії.
Я оповідаю вихованцям про видатних мислителів минулого, даю початки філософії. Особливо подобаються їм постаті Сократа, Джордано. Гриць не розуміє, чому Сократ не захотів утекти з в’язниці. Чому добровільно випив цикуту?
— йшлося не про життя Сократа, — пояснюю я, — йшлося про певність і мужність, про відстоювання своїх ідеалів. Не здригнутися перед смертю, сміливо ступити в її прірву перед лицем неправедних суддів — це перемога над ними, діти. Перемога духу, звитяги, безстрашності. Якби Сократ утік, він би зберіг своє старече тіло. А прийнявши чашу з цикутою, він запалив полум’я мужності на тисячоліття. Вороги Сократа в забутті, а він — навіки улюблений геній світу.
Діти замислились. Думають.
Мені радісно. Небувало радісно. Хоч довкола й окупанти, гадають, що полонили нас, підкорили, та під снігом озимина вперто відстоює своє життя, готуючись до ярого весняного цвітіння. І в народі нашому невмолимо, неухильно зріє потуга, котра очистить рідну землю від чужинців. Невблаганно зріє цей час.
Минає зима. Хлопці рвуться до дії. Обдумуємо плани невеликих диверсій. Якби скоріше сніги зійшли, щоб не залишати слідів. Але я твердо пам’ятаю засторогу старого Сміяна — не йти на зайвий ризик, зберегти дітей.
Ходять чутки, що в лісах Чернігівщини є сильні партизанські загони. Сміян сказав, що «Агроном» уже налагодив з ними зв’язок. Домовляються про спільні дії. От якби нам добратися туди! Може, влітку щось придумаємо, «Агроном» допоможе. Але перед цим треба добре ознайомитися з ситуацією. Довкола повно ворогів. Десять разів — обережність.
Радіопередачі скупі. Затишшя. Фашисти нагромаджують сили для нового наступу. Проте й наші не сплять. На фронті застосована нова зброя, леґендарна «катюша», швидкісні танки, досконалі винищувачі. Не сталося так, як хотіли вороги! Вистояли ми, набираємося сил. Страшні бої попереду, але вигода несподіваного, віроломного удару втрачена».
Мелодія десята
ВОГНЕННА ПУТЬ
У КІЛЬЦІ
Весна. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою. В небі пливе місяць. Його промінь пронизує віття, срібні краплі світла падають крізь стовбури беріз на землю, відлунюють дзвіночками в повітрі, мережать чаклунську мелодію.
Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано прислухається до пробудження природи. Миколо, друже мій, був би поряд — слухали б разом нечутну пісню весняної землі. Ти відкрив мені слух серця. Але нащо він мені, самотній?
Та що я кажу! Хіба ти не зі мною? Хіба я не чую твій голос щоночі, щодня? Мій подих — твій, мій зір — твоє бачення світу, моя рука, що стріляє у ворога, — і твоя рука.
Як наспівав нам тоді Езоп, старезний в’яз? «Бережіть любов… Любов вічна… Бережіть любов…» Я пам’ятаю, Миколо, твій заповіт любові.
Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася. До неї несміливо підходив Юрко, малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:
— Тьотю Олено, ти плачеш?
— Ні, ні, Юрку, — всміхнулася Оленка, — щось защеміло в оці…
— Ти плачеш, — повторив Юрко. — Дивно… Така сильна і плачеш.
Оленка поклала долоню на голову хлопця, погладила.
— Гаразд, не буду. Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?
Юрко з гордістю показав Оленці великий букет еону. Прошепотів:
— Тільки що був у «Агронома». Тобі завдання. На той бік, до причалів. Перевезу я. Доки ти працюватимеш, я підскочу до могили.
— До Горенка? — схвилювалася Оленка.
— Умгу.
Оленка взяла квіти, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мою щирість, моє вітання.
— Не можу забути його, — тихо сказав Юрко. — Відтоді, як слухав його музику там, у клубі. А потім він пішов і загинув… — Голос хлопця затремтів, він ледве чутно прошепотів — Хочу, щоб квіти завжди були на його могилі. Влітку, восени, взимку. Ось закінчиться війна. Ми побудуємо оранжерею, виростимо найкращі троянди. Для нього. Щоб люди знали: він не загинув, пісня не вмирає, вона живе поміж нас.
Оленка притягнула хлопця до себе, обняла, поцілувала в чоло. Одвернулася, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.
Від землянок почулося:
— Сокіл, до командира!
— Мене кличуть! Ходімо, Юрку!
Сива пелена туманів укриває Дніпро. Тихо. Тільки згори ледве чутно докочується рокіт моторів. Певно, десь пливуть німецькі катери.
Юрко, одягнений в драну куфайку, сидить у кормі рибальського човна-душогубки, старий величезний картуз насунув на лоба. Він впевнено орудує веслом, нечутно загрібає воду. Дзюрчить дніпровська течія, несе утлий човник до правого берега.
В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Лише обличчя відкрите. Вона заплющила очі, мовчить.
Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:
— Приготуйся, тьотю Олено. Скоро…
Оленка виглядає з-за борту. Човен увійшов під плакучі верби, заховався. Юрко схопився за стовбур дерева, опустив весло.
— Чекатиму тут. Спочатку збігаю нагору, до могили. Дивися ж, будь обережною.
Оленка засміялася.
Вона переклала рацію в корзинку, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась старою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані черевики, полотняну спідницю.
— Нічого, — зітхнув Юрко, — скінчиться війна, одягнешся, тьотю Олено, в найкращу сукню.
Дивно глянула Оленка на хлопчика, зітхнула, промовчала. Кивнула йому, ступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.
Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Мабуть, патрулі.
Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній. Урвищем пробралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, у невеликій затоці, стояли німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фуражу, провіанту. Розійдеться туман, і можна починати роботу.
Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На Лівобережжі туман уже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Сміяни. Там дід Василь.
Вона уявила його ясні, спокійні очі, почула тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг! Який тягар незмірний узяв на себе, ставши старостою села. Хто зрозуміє, хто правильно оцінить таку жертву? І несе він осуд багатьох односельчан, близьких і далеких, їхню зневагу й ненависть перепалює в собі. Лише незламним душам під силу такий тягар.
Велику поміч надає дід Василь партизанам. Останнім часом майже нікого не могли німці вивезти із Сміянів: юнаки й дівчата знали заздалегідь про облави, про день відправки. У ті дні втікала молодь у ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.
А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції. Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але марно.
На Дніпрі завищала сирена. Оленка насторожилась.
Клаптями розповзалися на плесі тумани. У промоїнах забовваніли катери й баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї, обплутані дротом. То військові склади. Довкола походжали солдати охорони.
Вона приготувала рацію, наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Прозвучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все довкола. Забула про те, що недалеко звідси вороги, що її можуть запеленґувати. Вона передавала, передавала, виводила на себе літаки.
Якимсь глибинним зором бачила те, що діється нині на Великій землі.
Біжать до червонозорих літаків пілоти.
Могутні птахи злітають у небо, мчать на захід. Летить ескадрилья. Гряде розплата.
Сонце піднімалося все вище й вище. Дихнув вітерець. Біля складів забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленґували?
Раптом почула зі сходу наростаюче низьке гудіння. Радісно тьохнуло серце: наші!
У видноколі спалахнули срібні цятки повітряних крейсерів. Лунко загавкали зенітки, навперейми літакам здійнявся шквал вогню.
Дарма! Грізні машини лягають у піке. Сиплються на пристань, на склади, на пароплави чорні цятки бомб. Страшно здригається земля. Море вогню над пристанню. Гнівно розкочується луна понад долиною, ніби відгуки весняної грози. Оленка похапцем збирає рацію, ховаючись серед диму й гуркоту, біжить до яруги, зникає в ній.