В приміщенні фон Шварц, огрядний солдат з низьким лобом, рукава в нього засукані. Мої дівчатка прив’язані до стояків каюти. Платтячка розірвані, юні перси в кривавих рубцях. Що вони з ними вчинили?
Офіцер лютий, насуплений. Мене прив’язують навпроти моїх дітей, розпинають на стіні. Я дивлюся в очі фашистові. В грудях вогнище.
— Яке ганьбище, пане маґістре! Невже мудрість німецьких мислителів навчила вас катувати дітей?
— Філософські екскурси? — жовчно перепитує він. — Чи не надто екстравагантна обстановка для цього? Тепер вам буде не до того. Ці мерзотниці проковтнули язики. Може, він у вас розв’яжеться, коли ви поглянете на них? Погане, починай! Отже, колеґо, так, так, я називаю вас з пошаною — колеґою, бо ви своїх вовченят виховували так, а я це намагаюся зробити інакше. Отже, повторюю запитання, яке ставив їм: де ваше кубло? Де зброя? Хто з вами зв’язаний? Скільки вас? Хто брав участь у диверсії з пароплавом? Мовчите?
Кат шомполом січе Юлю — по грудях, по ногах, по руках. Мені здається, що він палить мене, ріже на частки, витягує кожен мій нерв, кожну жилку.
— Зупиніться, мерзотники! Як ви можете?
— Їм боляче?! — регоче офіцер. — А нам не боляче від ваших прокламацій з закликом «Смерть німецьким окупантам!»? Ви пускаєте на дно наші транспорти й гадаєте, нашим солдатам не боляче? Їхнім дітям і жінкам — не боляче? Де ваша банда?
Юля знемагає, очі в неї заплющені. Вона вже не кричить, лише глухо стогне. Кат береться за Галю. Кров, кров, всюди кров.
Що зі мною? Де я? Що таке життя — ріка невичерпної муки, що тече з безодні в безодню? Хто сотворив ту ріку й навіщо? Якщо біль колись і припиниться, якщо настане тиша, чи зможе вона відшкодувати невимірну мить болі й страждання?
— Дивіться, дивіться, учителю! Не заплющуйте очей! Ви, певно, не раз говорили їм про гуманізм, про співстраждання, любов. Пожалійте їх, пожалійте!
— Не жалійте, учителю, — стогне Галя. Не треба. Ми вже… не боїмося… нам уже… не боляче…
— Прокляті фанатики! — скрипить зубами фон Шварц. — Йогане, візьмись за учителя!
Удари, удари. Зойк тремтливої плоті. Ах, що все це порівняно з криком душі, з її болем! Треба лише витерпіти спочатку. Не закричати. Закусити губи. До крові.
Свинцеві, налиті кров’ю, очі ката. Це не людина. Це вертикальна істота, а зміст — ненависть, мстива злоба. Це хижак, обдарований інтелектом, і тому ще жахливіший.
— Де бандитське кубло? Де партизани?
Дівчата з жахом дивляться на мене. Я усміхаюся їм судорожно. Перед очима криваві кола. Утриматися, не втратити свідомості!..
— Де партизани?
Удари. Удари. Болю вже нема. Лише якась тупа млость, нудота.
— Де заховалася твоя банда?
Розпливається вороже обличчя, розтає. Що це зі мною? Мені так легко, вільно. Марення чи реальність? І дівчатка зі мною. Оглядаюся — хлопці теж. Обнімає мене за плечі Ванько Першоцвіт, щасливо сміються близнята-брати. Звідки вони тут?
Ми на березі Дніпра. Ріка широка, повновода. Луки мерехтять ранковою росою. Видно далеко-далеко. В імлі квітучі сади, ліси. Пісня над землею — дивна, небувала. Ніби співає все — хмари, луки, хвиля, дерева.
Удари грому.
З неба падає кривавий дощ, розмиває обрії ніжного світанку. Я захлинаюся від води, що її вилив на мене кат.
— Хочете вмерти? — жовчно запитує фон Шварц. — Не так просто, пане вчителю. Не так просто. Чого ви домагаєтесь? За що тримаєтесь? Не збагну. Погляньте на себе. Ви на порозі смерті. Один удар — і нічого нема. Пітьма. Людина — ефемерна. Невже вам не охота втримати цю мить життя, врятувати своїх вихованців?
Мовчу. Не можу ще вийти з плину свого марення. В душу світять вогники дитячих очей: вони говорять без слів. Юлю, дитино, вибач мені, не зумів уберегти тебе. Ти так мріяла побути біля Чорного моря, покупатися в солоній хвилі, піднятися на верхів’я Кавказу. Що я можу нині подарувати тобі? Лише свій останній погляд любові у цю криваву мить муки.
Галю, красуне моя! Невже твоя юність ось так згасне під ворожим чоботом? Візьми мою душу, мою кров, аби ти могла жити й кохати. Візьміть, діти, моє серце, воно мені без вас не потрібне.
Дивляться. Розуміють. Розмовляють у скорботнім мовчанні.
— Божевільні! — скаженіє офіцер. — Психічні каліки! Вас комуністи поробили ідіотами, роботами. Що ви захищаєте? Обіцяю, що збережу життя вихованцям і вам, поїдете, як я пропонував, до Німеччини. Я прощу все те, що ви вдіяли. Тільки вийдіть зі своєї схованки, припиніть бандитизм! Я навіть можу чекати вас тут. Залишу дівчат поручниками, ви підете самі, і приведете всю групу. Розуміється, зі зброєю.
Я дивлюся на дівчаток. Галя заперечливо хитає головою. Юля жалісно усміхається.
— Мені не болить, учителю, — шепоче вона.
— Що я врятую, гер офіцер? — ледве чутно запитую я. — Шкуру? Навіщо вона мені? Дітей? Хто скаже, де їхній рятунок? Вони вже свідомі свого обов’язку, і не мені наказувати їм. Вони вибирають шлях самостійно.
— У вас нема вибору, — лютує фон Шварц. — Завтра на світанку ці вовченята здохнуть. Ви поглянете, помилуєтеся, як вони конатимуть у петлі. Вас я не одразу страчу. Ви мені ще потрібні.
Наші знівечені тіла кидають у заґратовану каюту, замикають двері. Ми довго лежимо мовчки, знеможені, розбиті. Сон чи втома колихає нас у своїх обіймах? Не хочеться рухатися, думати, почувати.
За вікном сіріє. Дихає вогкістю.
Дівчатка встають, стогнуть. Зупиняються біля вікна. В очах відбивається жах.
— Учителю, гляньте!
Насилу підводжуся, дивлюся на берег. Там, на високій кручі, над річкою, бовваніє шибениця з двома петлями. В очах моїх імла, все пливе, ніби в тумані. Проклятий, він не збрехав. Невже не пожаліє дітей?
Юля обнімає мене, ніби хоче знайти захисток, плаче.
— Учителю, а це дуже страшно — шибениця?
Я не можу говорити, я не можу втішати… Я розіп’ятий у немислимому світі болю, гніву й безсилля.
— Не плач, Юлько, — втішає Галя. — Це недовго…
Очі в Галі, як чорні вуглинки. Вона вже переступила якусь межу. Велична, спокійна, зосереджена. Обняла подругу, одвела до стіни, щось шепоче.
Брязкає замок. Прийшли солдати.
Дівчатка кинулися до мене, цілують руки. Чому руки, навіщо?
— Спасибі вам за все, за все, — каже Галя. — Ми будемо мужні, учителю. Не бійтеся за нас…
Їх виводять. Ведуть по трапу.
На кручі, біля шибениці, з’явилися люди — зігнали душ сто. Тривожний гомін, плач, стогін. Побиваються старі жінки, мовчать діди.
Дівчаток виводять на ешафот, зв’язують руки. Почепили на груди фанерні прямокутники з написами. Щось зачитує огрядний поліцай. Офіцер дає знак катові.
— Не треба, не треба! — голосно кричить якийсь хлопчик. — Не вбивайте їх! Не хочу!
— Учителю! Прощайте!.. — прокотився над кручею голос Галі. — Прощайте, люди! Не бійтеся! Наші повернуться!
— Кінчати! — лютує фон Шварц.
Кат наближається до дівчаток. Я відчуваю, що непритомнію від муки. Та зненацька Галя відштовхнула ворога плечем. Разом з Юлькою вони скочили з ешафоту. Впали на пісок, покотилися з кручі до води. Залящали постріли, люди кинулися врозтіч. Доле моя, що вони надумали? Як втечуть із зв’язаними руками?
Дівчатка вже у воді, пливуть, мов дві білі рибини, горілиць. Строчить свинцевий град, здіймає кривавий водограй. Червоні кола, червоні кола на прозорому плині. Чи в моєму серці? Тонуть… тануть…
Прозора дніпровська течія. Ах, яка прозора! Яка ніжна й спокійна!
Похитуються в повітрі, на тлі синього-синього неба, дві петлі, ніби дві роззявлені пащі. Вони не отримали жертви. Вони невдоволені. Здобич забрав Дніпро. Дві русалки попливли через несамовиті пороги до славетної Хортиці, до моря. Хай зустрінуть їх там мужні козаки низові, десь біля Великого Лугу…
Що це зі мною? Чи не божеволію я?
За горбами постріли. Поліцаї та солдати метушаться, залягають за кущами, відстрілюються. Хто на них напав? Біжать до лісу люди, лементують.
Стрілянина наближається. Б’ють кілька ручних кулеметів. Біжать до дебаркадера постаті. Хто це? Невже мої? Толик, Вітько, Женя, Катя, Марта, Іванка… Мої воїни! Мої мужні, безстрашні діти!
Падають поліцаї. Покотився з кручі фон Шварц, вхопившись рукою за поранене плече. Вітько й Женя біжать по трапу. Ось уже чутно їхні кроки за дверима. Довгі кулеметні черги. Крики німців. Б’ють прикладами по замку, лаються. Ось вони вриваються до каюти, розпалені боєм і звитягою.
— Учителю, живі?! А де дівчата?
— Пізно ви прийшли, мої хлоп’ята, — ледве видавлюю з себе. — Пізно! Навіть поховати нам нікого. Забрав ваших подруг старий Дніпро.
— Відступати! Відступаєм, учителю. Наші прикриють вогнем. Біжімо, доки фашисти не отямились.
Вибігаємо на кручу. Навздогін нам розрізнені черги з автоматів. Мене підхопили під руки Толик і Вітько, потягли до яруги. Від пристані гучно заторохтів важкий кулемет, посипалася на голови зрізана довгими чергами хвоя. Але ми вже недосяжні для ворожих куль. Рятівні хащі розкривають нам свої дружні обійми.
Вирішили пробиратися до партизанського краю, на Чернігівщину. Будемо йти ночами, вдень відсиджуватися в долинах, яругах. Тут залишатися небезпечно. Німці тепер оточать усі ліси каральними загонами, наша схованка не залишиться таємницею. Останній напад на дебаркадер фон Шварц не залишить без відповіді, хоч і сам поранений.
Діти готуються. Збираємо найнеобхідніше: трохи харчів, медикаменти, зброя. Дівчата беруть автомати, пістолети, хлопці — автомати, десятизарядні рушниці, ручний кулемет. Розтикаємо поза пояси два десятки гранат. Якщо бій, то взяти нас непросто, заплатити доведеться дорого.
Мені важко йти, але затримуватися не можемо. Сьогодні вночі й рушаємо.
Бліндаж і запасні землянки маскуємо. Прикопати запаси харчів, набої — про всяк випадок, може, доведеться повернутися.
Про загиблих не говоримо. Діти суворі, замкнуті. Інколи здається, що їм по тисячі літ. Спокійні, мудрі, врівноважені. На обличчях ні тіні страху, тривоги.
Якщо можна бути щасливим у такому стані, то я щасливий. Один шлях для мене, для них. Мабуть, не нам судився примарний солодкий світ тиші, котрий виникає інколи в підсвідомості. Ми — діти бурі й вогню. Народжуємося в муках, так мусимо й гинути, щоб ствердити своє право на життя.
Не знаю, чи вестиму далі щоденник. Може, це останні записи. Складаю їх докупи, прилучаю записи дітей, Толикові вірші, загортаю у восковий папір, у шмат гуми. Думаю закопати в кутку бліндажа.
Якщо ми загинемо, і комусь пощастить знайти ці записи, то знайте, наші спадкоємці, — всі діти витримали достойно останній іспит, іспит життя. Вони були справжніми людьми.
Вітання вам, невідомі. Щире вітання…
Довелося повернутися. Ще впишу кілька рядків. Без болю, без надії, без сподівання чуда.
Кільце замкнулося. Ми вийшли з «Таємничого Острова» опівночі, перебрели болото, вибралися на лівобережну кручу над прадавнім стариком. Там нас чекала густа лава автоматників. Вітька поранили. Я наказав залягти, відстрілюватися. Яругою повернули назад, до лісу. За нами погоня, шквал вогню.
Перебрели два струмки. Почало сіріти. За очеретами видно у маскхалатах постаті карателів, здалека долинає собачий гавкіт.
Раптові постріли ззаду. Нас обійшли. Німців веде хтось із Сміянів, не інакше. Самі вони не знайшли б стежок серед баговиння.