Відступаємо через болото, між купинами. Відстрілюємося. Марту поранено в голову. Вона бліда, знесилена, але тримається. Женя забрав у неї автомат, підтримує під руку.
Цвьохкають кулі. Байдуже. Все здається незвичним, примарним, ніби вві сні. Навіть дівчата не пригинаються під пострілами.
Ми трохи одірвалися від погоні, перепочили на малесенькому острівці. Кілька хвилин, і будемо бігти далі. Толик дивиться мені просто в очі.
— Учителю, здається, пора?
— Про що ти, Толику! — нахмурився я.
— Ви знаєте, про що, — усміхається хлопець ясно і відкрито. — Нам не треба ілюзій перед прощанням, учителю. Чи не так, друзі?
— Нам не треба солодкого обману, вчителю, — каже Іванка серйозно, навіть суворо. — Ви нас так навчали. Ми хочемо вмерти достойно.
— Не думайте про смерть, — наказую я. — Доки ми живі, її нема. А прийде вона, нас не буде. Так казав ще древній Епікур. Ходімо!
Гавкіт собак усе ближчає. Знову постріли. Вітько знесилився від втрати крові. Ми часто перепочиваємо.
«Таємничий Острів» уже недалеко, але що він нам поможе? Хіба довше протримаємося. Там є окопи, є багато набоїв. Дорого віддамо своє життя.
Яка нескінченна втеча. Може, й життя — це втеча від мари смерті? А потім вона наздоганяє, і зустріч віч-на-віч… Вона екзаменує, хоче знати: ХТО ТИ? Що виніс з життя — скарб любові чи бридоту страху?
Хто ж ми?
Загинула Марта. Убито Женю. Ми їх залишили серед купин, поміж білими лілеями, під блакиттю байдужого неба. Серце запеклося, завмерло. Де ж межа стражданню?..
Ми добралися до бліндажа, зайняли оборону. Кільце довкола замкнулося. Дівчата біля бійниць. Ми з хлопцями в окопі. Приготувалися, чекаємо. Німці кричать на тім боці болота, мостять греблю з вільхового віття.
Пишу останні рядки. Навіщо?
Толик схилився над блокнотом, теж щось пише. Певно, останнього вірша. Цікаво, про що? Жаль, що загниє — прекрасний поет і кобзар був би. А втім, що означає «був би?» Він жив, він єсть! Подвиг не пропадає. Подвиг ніколи не «був», він «єсть»!
Іванка біля бійниці, дивиться на мене, ласкаво усміхається.
— Учителю, ми віднині будемо навіки разом. Правда?
— Правда, Іванко! Правда, моя гірська красуне!
— А я гарна, учителю?
— Ти прекрасна, мов нявка карпатська!
— Мене можна полюбити?
— Тебе не можна не полюбити, Іваночко. І Катрусю, і Марту нашу незабутню, і Юлю, і Галю…
— Іванко, — гукає Вітько з окопа. — Заспівай ще разочок… перед далекою дорогою… Легше прощатися.
— Заспіваю, Вітьку! Заспіваю, мій легінику!
Вона плаче чи сміється?
Вуста усміхнені, а на очах блищить скупа сльоза. Голос жаліється, губиться в бліндажі, рветься з полону життєвого лабіринту, хоче волі…
Чом ви, мої легіники,
Рано посмутніли?
Що довкола, в темнім лісі,
Вороги насіли?
А ми їх не боїмося
Нітрішки, нітрішки,
Бо діди в нас гайдамаки
Та гірські опришки!
Знаю, знаю, легіники,
Я слівце закляте,
Наша стежка неприступна
Ворогам проклятим!
Ми полинем попід хмари,
Понад рідні села.
Та прибудемо в Карпати,
У гірську оселю!
Ой, зустріне нас у горах
Сам Говерла давній,
З ним дружина непоборна
Вояків преславних!
Гей, як гримне той Говерла
Понад рідним краєм:
— Уставайте, живі душі,
Ми вас закликаєм!..
Грім пострілів. Почалася атака. Між деревами видко постаті ворогів, вони подолали трясовину, підповзають до нашого бліндажа.
— Дякую, Іваночко, — кричить з окопа Вітько.
Толик підійшов до Іванки, поцілував її.
— Я люблю тебе, — тихо мовив він.
— І мене поцілуй, друже, — просить Катруся.
Вони обнімаються. Толик іде до хлопців. Гримлять вибухи гранат, чути люті викрики фашистів. Іванка сміється, стріляє крізь бійницю, гукає мені:
— Аністілечки не страшно. Я знаю, ми не вмремо! Еге ж, не вмремо, учителю?
— Ні, ми не вмремо, доню!
Все… Закопати останні записи, і йти до хлопців. Хто знайде наші тіла, оці записи, то пам’ятайте: ми не вмерли! Ми з вами. Ми живі. Не сумуйте. Радійте. В корені життя — радість…»
Інтродукція
СЛОВО ВІЧНОГО ВОГНЮ
Ми живі, братове! Чуєте, ми живі!
Думайте про нас, як про своїх супутників, котрі близесенько від вас, зовсім поряд, зайшли тимчасово за обрій видимості.
Був бій, були смертельні рани. Було мовчання останньої миті. І торжество ворогів. Останки наші знайшли побратими, віддали рідній землиці. Але хіба можна закопати те, чим жили ми? Слово, пісню, спів солов’я, мерехтіння зірок, мудрість віків, любов матерів, сестер, наречених, батьків, мужність і дерзання шукачів, подвиги героїв, промені сонця, лагідні подихи вітру, ніжне тремтіння юного жита, журливу пісню птахів, що відлітають у вирій, усмішку дитяти, скорботний погляд мадонни, цілу ріку дивовижних ниток іскристої тканини життя? Хто може це знищити, зупинити? Коли навіть звичайна грудка землі, глини, піску під дощами променем сонця перетворюється в зернину. Як же можна думати про смерть того,що є суттю Людини?
Ми розірвали мережу часу, братове, і стали надвмирущими. Чуєте — не безсмертними, а надвмирущими!Ви відчули це, збудувавши нам пам’ятний меморіал на місці нашого останнього бою. Ви любите приходити сюди, дивитеся на наші кам’яні постаті. Вас кличе до себе Вічний вогонь, бо ми вже давно сталиним.
Ми любимо, коли сюди приходять діти зі своїми учителями, юнаки, дівчата, увінчані сивиною та шаною сучасників ветерани минулої війни.
Тут діти стають піонерами, дають клятву вірності революції, Вітчизні, добру, правді, любові. Нам відкриті їхні душі, ми бачимо полум’я їхніх маленьких сердець, і знаємо, що наша естафета у чистих і надійних руках. Тиха радість оселяється в нашому серці, бо ми впевнилися, що дорога останнього іспитуведе все далі й далі наших послідовників, і всі вони рівняються на цей Вічний вогонь слави, що палає над нашим спочинком.
Ми щасливі, братове. Ми — щасливі!
Та одного разу сюди прийшов, наблизився чорний вогонь розпачу, безнадії, відчаю, ненависті. І ми збагнули, що це — останній суд.
Фон Шварц намагався не дивитися в очі дітям, котрі подарували йому та гостям квіти, не зустрітися поглядом з дорослими. Боявся, що впізнає когось із тих, далеких. Боявся, що знову доведеться глянути у очі живогосолдата-композитора, старого Сміяна, літньої вже Олени Горенко, Русалії — дорослої доньки розстріляної циганки.
Мов у сні проходив він залами музею, відкритого на місці колишнього дитбудинку, слухав жахливі оповіді про військові злочини карателів під командуванням Генріха фон Шварца. Про його злочини. Як давно це було, а ніби вчора… Кипить, палає вогнище, неможливо його згасити. І спопеляє воно тепер його, колись самовпевненого завойовника, «Циклопа», посвяченого Чорної Ложі, військового злочинця, що прикрився машкарою ученого. Чого ж ти досяг, Генріху? Чим ти став? Хто ти?
Їх повезли лісовою дорогою до урочища «Таємничий Острів». Попросили вийти на широкій поляні, поміж віковими соснами та дубами. Звідси треба було йти стежиною, довкола якої вилися лісові ліани. Птахи заливалися, луна котила їхні пісні понад урочищем.
Перейшли високу дугу дерев’яного містка, перекинутого через болото. І вступили на територію меморіалу. Фон Шварц упізнав місця окопів, бліндаж. Тут все підновлено, збережено, як було колись. Ґід щось оповідає, а професор чує тріскотняву пострілів, вибухи гранат, крики солдатів. А потім… розпростерті на землі дитячі тіла… І закривавлений учитель біля них. І вже нікого карати, ні на кому зривати злобу і лють. Спустошеність у душі, чорна спустошеність…
Ось Вічний вогонь. Палахкотить, танцює, сміється, нагадує.
Кільце кам’яних постатей. Всі учні зімкнуті вінцем, вони обнімають учителя. Здається, лише на одну мить закам’яніли — ось зараз… ось тепер оживуть, затріпочуть, озвуться, вимагаючи відповіді.
Стають шеренґою піонери. Салютують. Щось говорять учителі, розповідають делегатам конґресу. Та фон Шварц не чує жодного живого слова живих людей. Він чує сувору мову Вічного вогню:
— Бачиш сам, неминучість привела тебе туди, де ти вчинив найбільший злочин. Будь готовий стати на суд!
— Хто мене має судити? — вибухнуло щось у глибині душі фон Шварца.
— Я, — сколихнувся Вічний вогонь. — Останній суд — мій.
— По якому праву? — заволав у душі фон Шварц. — За що? За убивство цих жорстоких дітей та їхнього фанатичного учителя? А хіба вони не вбивали? Хіба життя має різну вартість перед твоїм судом залежно від того, яке воно, юне чи ветхе, на сході чи на заході, у своїй землі чи в чужій? Хіба є вибір у стріли, коли її спрямовують на вбивче діло?
— Моє право судити — правічне, — суворо прошелестів Вічний вогонь. — Все від вогню зароджується. Все вогнем перевіряється. Все на вогонь обмінюється. Це знав ще Геракліт. Люди назвали його Темним, бо мудрість його була під вогню, а страхопудливі людці споконвіку боялись пломінного ока. Ось востаннє прийдуть до тебе ті, котрі тут полягли. Поглянь їм в очі, якщо посмієш. І згадай все життя своє. Це підсумок твого іспиту. Більше вони не прийдуть. Будеш благати, кричати до вічності, але прірва нездоланна проляже між світом їхнім і антисвітом твоїм та таких, як ти.
«Звідки прийдуть вони? — злобно подумав фон Шварц, але здалося йому, що він закричав. — Тіні від хмаринок життєвіші, ніж вони. Все лише прах і попіл. І ці меморіали та вогнища лише мізерна спроба людей затулитися від страху перед абсурдністю буття і небуття. Тіні, тіні, тіні! Ось кого ти пророчиш мені в судді, примхлива стихіє!»
— Вогонь не спопеляє все! — відповів на його думки вогонь. — І він не має тіні, а тому й вічний. У мені воскресають лише вогненні душі. Наберися залишків мужності, віднайди краплю терпіння, щоб зазирнути в безодню свого зотлілого серця. Хоча й чорне воно, але ж ще здатне жахнутися того, що вдіяло. Ось довкола тебе вирує нове життя. В ньому вогонь тих, котрі полягли! Ти сподівався убити їх? Вони стали ще життєвіші, чуєш?
І прийшли гості до вогнища. І були вони веселі, легкі, як полум’яні пелюстки.
і здавалося фон Шварцеві, що ті полум’яні воїни минулого, і піонери, які давали клятву біля Вічного вогню, і гурт учителів та колгоспників, і буйний ліс довкола, — все це було в дивній, пісенній цілості, в огнистому співзвуччі, а він завис десь над землетрусною тріщиною, над бездонням віку, і дивився на їхнє нове життя, мовчазно волаючи до порожнечі небуття, благаючи захисту. І знав, що нема вороття до зоряного шляху єдності, що розірвано останні нитки розуміння й спільності, що в безмежному всесвіті він уже не знайде живих істот, котрі б зрозуміли його і прийняли в свою домівку.
Частина третя
ПОЛУМ’ЯНИЙ ВІНЕЦЬ
Мелодія перша
ЯКЩО МОЖЕШ — ПРИЙДИ!
ТАНЕЦЬ
Випускний вечір консерваторії був у розпалі. Закінчилася дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався зі своїх. Періодично хлопці та дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.