Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:
— Вам кого?
— Пробачте… Тут живе Дячук?
— Тут. Це я…
— Мені потрібна Оленка. Вона казала, що сьогодні…
Оленчииа мати зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:
— Сьогодні вона жде гостя. Розумієте? Що передати?
Микола розгубився від несподіванки, закліпав очима.
Винувато затоптався на місці.
— Як же так? Вона запрошувала…
Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Перехилилася в коридор, прошепотіла:
— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде нареченого. Композитора. Ви ж розумієте…
— Так це ж я композитор, — зрадів Микола. — Вона мене запросила. І говорила, що ви також…
Мати аж одсахнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:
— Справді композитор?
— Правда! — закивав головою хлопець.
Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридора:
— Оленко!
Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона. Блиснули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:
— Ой, Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь у кімнату.
— А ми вже познайомилися, — стримано озвалася мати. — Прошу…
Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали того. Оленка провела Миколу до кімнати. Він несміливо переступив поріг, оглянувся. Досить велике приміщення завалене всякою всячиною. Старовинного виробу комоди з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, мереживцями, статуетками. Все розташовано хаотично, вільного місця майже не лишилося.
Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним одутлим обличчям та огрядна літня жінка. Вона здивовано втупилася в хлопця, примружила очі, мугикнула щось зневажливо.
Оленка приязно всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.
— Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій тато. Мусій Трохимович. А це мамина приятелька, Олена Антонівна.
Батько подав Миколі холодну вогку руку, Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.
Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби щось обсмоктували.
«Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене?»
Оленка теж відчула якусь настороженість у настрої Миколи. Запанувала мовчанка. Нараз батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв закорковану пляшку. Діловито вдарив долонею по денцю, одкоркував.
— Ну що ж, зятьок, вип’ємо за знайомство?!
— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?
— А що таке? — Мусій Трохимович грубувато засміявся. — Хіба я щось не те сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде інший… Все одно! Аби випити було! Правда, синок?
Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка зашарілася ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, дурнувато всміхаючись, наливав горілку у келишки.
До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони вдвох поставили на стіл закуску. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася на тарілку мати.
— Ну то що? Будьмо? — бадьоро вигукнув батько. — Дай боже нашій Оленці хорошого жениха. Ну — пити не перепити!
Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола й незчувся, як випив до дна. По грудях пройшла гаряча хвиля, він відчув себе трохи вільніше.
Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.
— То ви, справді, композитор?
— Справді, — радісно згодився Микола. — Ось погляньте… диплом. Недавно одержав.
Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.
— А квартира у вас є?
— Нема, — безтурботно сказав Микола. — Я жив у гуртожитку.
Мати перезирнулася з Оленою Антонівною.
— А де ж ви будете жити? Працювати?
— Поїду в село. До матері. Там у нас хата. Тут недалеко. Над Дніпром.
— Думаєте жити в селі? — з жахом вигукнула мати.
— А чого ж? Там чудово. Ліс, ріка, природа. Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається.
— Умгу, — мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла й більше не обзивалася.
Виручив батько. Він знову налив келихи, одноманітно примовляючи:
— Будьмо!
Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав щось несусвітнє теревенити:
— Бери її, Миколо, бери! А цих старих шлюх не слухай… Головне — мене не забувай! Півлітра купиш — і до мене. Оленку держи в руках! Коли ж горе яке-небудь… давай до мене.
Він перекинув ліктями посуд, огризнувся на Марію Іванівну, яка смикала його за піджак, підморгнув Миколі. Оленка не знала, куди подіти від сорому очі. Тільки Олена Антонівна монументом височіла на своєму стільці, і губи її іронічно ворушилися, ніби смакуючи скандальну ситуацію.
Вечеря здалася Миколі пекельною мукою. Він ледве досидів до кінця. Нарешті Оленка встала з-за столу, благально озвалася до матері:
— Я піду на свіже повітря. У мене голова розболілася.
— Іди, — похмуро бовкнула мати. — Тільки недовго.
Шепіт каштанів здавався небесною музикою після двозначних натяків Мусія Трохимовича. Микола вдихав повітря повними грудьми, ніби хотів вигнати з легенів і горілчаний дух, і пригнічений настрій, і неприємне враження від «знайомства». Він гаряче стискав руку Оленки, поглядав на неї, дивувався. Як серед усього цього могла вирости така дивна, чудова квітка?
«СПРАВЖНІЙ» ЖЕНИХ
Оленка повернулася додому після одинадцятої вечора, забувши на мить і про матір, і про Олену Антонівну. Все ясно, світло, гарної Чудовий, щасливий світі Вони з Миколою одружаться і поїдуть на село. Їм нікого й нічого не треба. Є руки, голова, гаряче серце. Все інше — прийде…
Весело витанцьовуючи, дівчина піднялася до вхідних дверей, зайшла до коридора. Наспівуючи пісеньку, зупинилася на порозі.
— Ой, мамочко, яка я щаслива!
На неї дивилося дві пари очей. Одні — мамині — пронизливо-чорні, другі — Олени Антонівни — примружено-насмішкуваті. Обидві підкреслено мовчали.
Ніби хто води холодної линув на Оленку. Її веселий настрій миттю випарувався. В душі поледеніло.
— Чому ви так дивитеся? Що сталося?
Дівчина оглянулася. Може, щось із батьком? Ні, він лежить на ліжку, розкривши рота, і хропе, аж склянки в буфеті деренчать.
— Що сталося? — зловісно перепитала мати, насуваючись на неї. — Привела якогось босяка та ще й питаєш, що сталося? В яке дурне становище ти нас поставила? Композитор! І тобі не соромно? Сопливий хлопчисько!
— Без роду, без племені! — підхопила Олена Антонівна.
— Без квартири, без роботи! — додала мати.
Олена Антонівна округлила очі, з жахом сплеснула долонями.
— А ти помітила, які в нього штани? Вони ж нависають над коліньми, нерозпрасовані. А піджак — як мішковина! Та через одні лише штани я б не вийшла за нього заміж! Та не те що заміж — не подивилася б у його бік! Ти така красива й лізеш у петлю? Опам’ятайся!
На Оленчиних віях заблищали сльози. Знетямлена, оглушена криком двох пересердженнх жінок, вона не розуміла, що ж це коїться. Схопившись за голову, дівчина прошепотіла:
— До чого тут штани? Я його люблю. Ви розумієте — люблю!
Олена Антонівна облесливо схилилася над нею, провуркотіла:
— Яка ти ще дівчинка. Любиш, то й милуйся на здоров’я. Будь ласка, моя квартира до твоїх послуг. А заміж ти повинна вийти за солідного мужчину з положенням.
Оленка з відразою глянула на неї. Що вона каже? Яка квартира? Для неї й Миколи? Навіщо? Які послуги?
Олена ж Антонівна атакувала далі:
— Для тебе є справжній жених, а не якийсь там приблуда!
— Який жених? — жахнулася Оленка.
— Русанов! — урочисто виголосила Олена Антонівна. — Що, не ждала? Це тобі не якийсь жевжик. Сила! Я була в нього, він пропонує тобі руку… й серце.
— Благородний, багатий, відомий! — захоплено додала мати. — Заслужений діяч. Що тобі ще треба?
Вони туркотіли в Оленчині вуха, а вона з жахом і подивом згадувала свій недавній візит до Русанова.
Це було до знайомства з Миколою. Олена Антонівна, захлинаючись від задоволення, повідомила, що в неї е чудова партія для Оленки. Воля дівчини, яка підтоптувалася матір’ю протягом багатьох років, зламалася тоді. Вимогливі очі матері, облесливий шепіт Олени Антонівни зробили своє. Вона згодилася піти до «жениха».
Піднімалася по мармурових широких сходах на другий поверх, мов на тортури. Відчувала на собі, ніби кайдани, плаття, яке їй для знайомства дала Олена Антонівна. Десь у свідомості жило, ворушилося бажання втекти, повернутися назад, заховатися від усіх. Та ноги механічно несли її далі.
— Ти не знаєш собі ціни. Ти красуня. Він ляже перед тобою. Умій себе поставити. А потім загнуздаєш його. Ввійдеш у високе общество. Будеш сама собі господиня. І мене не забудеш. Сама потім скажеш, що була дурна. Я своє пожила, слава богу, знаю, яке життя і чого воно варте.
Ось і мідна табличка. Пишний напис: «Заслужений діяч мистецтв М. І. Русанов». Олена Антонівна кивнула на табличку, гордо зиркнула на дівчину.
— Бачиш? Приємно наблизитись до таких дверей.
Вона натиснула кнопку дзвоника. Двері широко розійшлися. З’явився високий, поважний чоловік у коричневому костюмі, в білосніжній сорочці. Привітно всміхнувся. Блискавичним поглядом обмацав Оленку з ніг до голови, затримав його на грудях, на стрункій шиї.
— Дорогі гості! Прошу!
Він поцілував руку Олені Антонівні, змовницьки моргнув їй, прошепотів:
— Німфа…
Олена Антонівна, зберігаючи величний вигляд, познайомила їх. Оленка назвала себе, пропустила мимо вух його ім’я. Пішла за ним у глибину широкої й довгої кімнати, потім у другу, третю. Нишком дивувалася: навіщо одинокому чоловікові така неосяжна площа? Жити в таких кімнатах, певно, сумно й незатишно.
Русанов, розсаджуючи гостей у м’яких кріслах, без упину говорив про останні фільми, п’єси, цікаво розповідав про роботу в кіно.
— У вас, Оленко, дозвольте вас так називати?.. У вас фотогенічне, чарівне обличчя. Треба вам у кіно. Обов’язково. Я гадаю, ви не будете заперечувати? Яка молода дівчина не бажає побачити себе на екрані? Хто ви за фахом? Учителька? Ну, це не для вас. Безперспективна робота. Рутина. Не можна допускати, щоб марнувалася така краса. Мій дім відкритий для вас. Я вас запрошую — приходьте. Ми з вами станемо друзями, я вам допоможу.
Він говорив, говорив без угаву, водив її по кімнатах, показував картини — унікальні, чудові, грав на роялі сонати й п’єси, а Оленка напружено думала, дивуючись власній інертності: «Куди я потрапила? Чому я тут? Що спільного у мене з цим розумним, може, навіть добрим, але цілком чужим чоловіком?»