Так багато обіцяла кібернетика, замахувалася на вирішення всіх проблем, жадала змоделювати й процес пізнання, і сутність творчості та любові й навіть сотворити штучний інтелект. Але все то лише зовнішнє торкання до проблеми, відгомін древнього механіцизму. Треба рішуче виганяти примітив віковічної очевидності. Як колись Копернік та Бруно подолали інерцію птолемеївського бачення світобудови, так і тепер потрібне сміливе революційне пізнання. А «птолемеїстів» у науці, в мистецтві, навіть у техніці безліч.
Людина — всеосяжна істота. Цілий безмірний космос. Мікрокосмос. Як гарно сформулював Вернадський вчення про якісно новий, вищий стан біосфери, виводячи вітоґенез (життєзародження) з вселенської, космічної орґанізованості, вважаючи, що життя вічне так же, як вічна й матерія, що життя притаманне матерії на певних рівнях її орґанізованості й веде до нарощування «культурної біогоохімічної енерґії», яка й спрямована на перетворення оточуючого світу в інтересах усього людства.
Справді, можна уявити собі, як всеосяжний простір насичується мільярднолітніми потоками інформації, що генеруються тисячами світів та еволюцій! Цілі ріки розуму, любові, всерозуміння, пізнання, пошуку, пісенності, жадоби всеоб’єднання, прагнення зустрічі. Електромагнітне море хвилюється, котить гребені далеких світів. А може, й не електромагнітне, не лише воно. Скільки ще може бути втаємничених вібрацій, корпускул, квантів, полів? Може, нас пронизують нечутні хвилі чужопланетного розуму, може, наша свідомість уже торкається надій та уболівань далеких цивілізацій? І все це формує глибини нашої свідомості, психіки? Ми ж діти не лише Сонця, як говорив Тімірязєв, ми — діти вселенських глибин. Отримавши в спадок безмірність, ми маємо розкрити її, наситити своєю любов’ю, пошуком, дією, — дати плід. Отож і треба, так мені бачиться, не обмежуватись одним засобом пошуку — передачею математичних формул радіосигналами, можливо, слід пошукати й інший ключ,скажімо, ключ мистецтва, краси, гармонії. Бо вони можуть мати здатність дуже чутливо відгукуватися на камертон етики, естетики, любові.
Одна з таємниць — сновидіння. Це ж цілий світ! Неосяжний, невивчений. Це ж третина людського життя. Хіба можна зводити цю третину лише до відпочинку, до марень уві сні? Ні, це, напевне, дуже суверенний стан, ще зовсім не досліджений. Життя недарма оберігав цей стан, відстоює його недоторканість. Кожен знає, що в снах ми часто піклуємося над такими проблемами, над якими не задумуємося вдень. Вчені «знаходять» у снах розв’язання складних формул, композитори «чують» нові мелодії, художники «бачать» ідеї картин, люди згадують забуте, приховане. У снах ми сперечаємося, роздумуємо, шукаємо істини, б’ємося з архаїчними потворами, приймаємо важливі рішення.
Може, буденна психіка, точніше, повсякденна свідомість, спочиває, перебуває у інертному стані, а в снах «пірнає» в інформаційний потік космосу, «купається» в ньому, насичується тим, що їй треба, до чого вона прагне. І здобуває необхідне, відповідно до можливостей розуму й чуття. Ми ніби квітка, що розкриває пелюстки назустріч променям нашого батька — Космосу, щоб повернути йому плід, зачатий і виплеканий ним же у соціумі земної колиски. Древні казали: «Пізнай самого себе!» Як просто й сильно сказано. В людині приховано безмежність. Хіба не так? Адже кожна людина повторює в ембріональному стані всю праісторію життя. Вона — безмежжя в потенції. Вона — єдина з Всесвітом.
…Знову беруся до запису. Перечитав попереднє і бачу: єдність людини з Всесвітом — не абстрактна думка. То має бути цілком реальний процес, явище.
Думка ця спалахнула сьогодні, коли ми з друзями пливли по Дніпру на теплоході. Я сидів спереду, дивився на сонце. Воно сідало за обрій, червоніло, наливалося важкими барвами, багрянило луки. І я — не відаю як — раптово, несподівано, нез’ясовно? — відчув свою єдність із сонцем, із землею, з світом. Відчув, що сонце тримає мене в собі, і не лише мене, а й Землю, всі планети, все, що довкола нього.
І згадалася мені дивна, парадоксальна гіпотеза сучасного академіка Маркова, котрий мале й велике поєднує у конкретній діалектичній реальності. Мені важко втямити математичне обґрунтування гіпотези, але образно я сприймаю її як вельми природну, навіть цілком закономірну. Уявляється химерний космічний «ріг достатку», в якому «точка», звідки виходить спіраль, замикається на інший, широкий бік спіралі. Широкий отвір «рогу» — то простір великого космосу, а мікроточка, звідки починається спіраль, — то елементарна частка. Так космічний «ріг достатку» формує сам себе, насичуючи свій макропростір мікрочастками свого власного мініпочатку, мініджерела. Таке уявлення, що на всіх ієрархічних рівнях світової орґанізованості космос, життя повторюють себе, імпровізують, самотворять. Можливо, коли-небудь відкриється шлях до подорожей не лише у великому космосі, а й у глибинах внутрішніх світів. Може, саме там розгадка багатьох таємниць психіки та власного походження?
Ех, мало в мене часу, мало знань, мало можливостей! Якби можна одразу оволодіти і фізикою, і астрономією, і живописом, і естетикою, і політекономією, і астронавтикою, і парапсихологією. Стільки таємниць стукають у мою свідомість.
Наука майбутнього, мабуть, буде вссохоплюючою, синтетичною. Тільки так. Не можна розділяти єдине тіло пізнання: фізик — своє, а митець — своє. Нова наука, наука комуністичного світу, буде терпима, мудра, широка, всевміщаюча, як про це і мріяли творці наукового комунізму. Недарма нині виникає назва такої науки прийдешнього — меґанаука. Тобто велика наука, могутня наука, котра воістину оволодіє магічною всеможливістю. Як багато вона буде вміщати! Як глибоко пізнає людину й космос.
В серці моєму звучать дивні образи, мелодії. Хочеться написати оповідання. Викладу в ньому своє бачення, свої міркування про шляхи пізнання й мистецького творення. Не для друку, для себе, для друзів, котрі збагнуть, відчують… Як би хотілося, щоб прийшла в моє життя та,котра б стала для душі такою ж невіддільного, як бджола для квітки. Тоді мої мрії осяялися б новим, глибоким розумінням.
…Вражаюча подія. І яка співзвучна з моїми роздумами та прагненнями. Вчора був на симпозіумі в кіберцентрі (Роман запропонував мені вхідний квиток-запрошення). Я спочатку хотів відвідати з друзями художню виставку, але потім щось мене штовхнуло: іди! Як добре, що послухався того нечутного голосу інтуїції.
Виступав гість з Папуа, доктор математики Боґоло. Ще молодий чоловік, з леґендарною біографією. Він навчався в Оксфорді, там вразив своїх учителів не лише талантом сприйняття доктрин сучасної науки, а й фейєрверком динамічних, альтернативних ідей. Особливо це стосувалося проблеми формування парадоксального, принципово нового математичного апарату пізнання. Нова математика зветься у нього «математикою повноти, математикою одності, математикою цільності». І ще багато таких же визначень. Коротше, альтернативна математика.
Доктор Боґоло з’явився на кафедрі в конференц-залі при цілковитій тиші. Дивився спокійно, шукав своїми темнющими очищами контакту з аудиторією. Почав дуже просто (говорив російською мовою досить пристойно, майже вільно):
— Друзі, кожен з мислячих учених відзначає, що ми давно вже знаходимося у полоні наївного детермінізму та елементаризму. А цілість природи втікає від нас. Нас заполонює океан псевдоінформації, і породжується той обвал, той потоп числом. Так, числом.
Дозвольте наївне, дитяче запитання: «Що таке число?»
Хто дасть відповідь? Абсолютну, вичерпну, прийнятну для всіх? Навряд, чи знайдеться така людина. Коли ми глибоко осягнемо суть запитання, то відзначимо, що число — це найдревніший забобон людства. Це «епіцикли» Птолемея, це «флоґістон» та «філософський камінь» алхіміків, це магічні формули чаклунів. Але якщо у випадку цих останніх штампів мислі ми були досить рішучі, виганяючи їх із вжитку в мисленні та практичній науці, то щодо числа ми досі перебуваємо в правовірній залежності. Число стало богом, абсолютом сучасного пізнання. Хіба не так?
Ще Піфагор та його послідовники приходили до висновку про центральність одиниці, про її універсальність. Але пізніші аполоґети не збагнули учителя, сприйнявши Одиницю, як перше число нескінченної множинності. Насправді, древні розрізняли математику релятивну, відносну, зовнішню, екзотеричну і математику одності, повноти, цілості, абсолютності, езотеричну математику, тобто втаємничену. Перша математика була прийнятна, корисна для свідомості первісної, прагматичної, повсякденної. Те ж саме стосувалося первісного світовідчування, зафіксованого Птолемеєм та його послідовниками, при якому Сонце «ходить» довкола Землі…
Далі доктор Боґоло наводив ряд спеціальних, суто фахових прикладів, на екрані мерехтіло безліч формул, прикладів, пояснень, але все те мені не по зубах. Я застенографував лише деякі найцікавіші для мене фрагменти доповіді.
«Практично існує лише Одиниця, точніше — одність, повнота, ціле. Можна сказати так: кожне явище, річ, істота, планета, світило, ґалактика — унікальні, виняткові. Одне сонце, одна людина, один атом, одне дерево і так далі… Промовляючи «дві планети», «двоє людей», «три атоми», «сто квіток» тощо, ми вже уніфікуємо унікальність прояву, ми містифікуємо самі себе. Тому що вилаштовуємо у множинний ряд речі та явища глибинно різні. А в своїй свідомості, в своєму пізнанні ми їх уніфікували, спростили до школярської убогості, до примітиву. На перших шаблях поступу, може, це й припустимо, де оперування статистичними комплексами ще дає опосередкований підсумок, але при виході в Меґасвіт або в глибини Мікросвіту ми зустрінемося з такими вражаючими неозначеностями, котрі вимагатимуть не приблизності, а цілковитої точності.
Можна сказати так: реально не існує числа як символу дискретності, розділення, множинності, елементарності. Число — убивця єдності, фантом нашого незнання, нашої релятивності, приблизності у розумінні таємниць природи. Ми породили число, як модель пояснення «очевидностей» довколишнього світу. Відзначаючи «багато» людей, речей, істот, дерев, предметів, явищ, люди неспроможні були одразу знайти для всього побаченого й відчутого взаємозв’язок, принцип цілості й повноти, а отже, почали в свідомості «відділяти» річ від речі, явище від явища, істоту від істоти, світ від світу, компенсуючи таку розірваність псевдоєдністю, тобто злученням докупи роздробленості світу, умовною інтеґрацією. Для юної земної науки цього було достатньо, але тепер, виходячи в космос, ми захлинемось від потоку числового світовідчуття. Наші ЕОМ, навіть наймодерніші комп’ютери, з допомогою яких пробують відтворити таємничі процеси інтелекту, стануть витонченими тюремщиками науки, бо мають в основі дискретну аксіомальність. Ми не зможемо навіть побачити мислячих істот та техніку вищих світів, якщо вони побудовані на принципах цільності. Ми й вони будемо на різних полюсах буття…
Ми зібралися не для того, щоб дискутувати з приводу тих чи інших схоластичних проблем теорії. Я і мої київські колеґи розробляємо конкретні плани для реалізації принципів альтернативної математики. Але така реалізація вимагає нового підходу не лише до теоретичних передумов, а й до найпростіших життєвих явищ, до мислення, футурології, почування, етики, естетики, мистецтва, космогонічних та антропогонічннх моделей. Візьмемо хоча б одну з них, котра тісно пов’язана з проблемою дискретності. На ній побудована вся споруда сучасної квантової механіки та релятивізму. Математика повноти дозволяє підійти до розуміння цільності й одності світу. Про що мовиться? Про те, що вікові уявлення попередників, передані нам, щодо роздрібненості, елементарності, дискретності світу сформували умовну картину реальності, яку ми продовжуємо старанно підмальовувати засобами всіх потужностей сучасної науки. Коротше, ми живимо ланцюгову реакцію розпаду інформаційної сфери цільності, замість того, щоб синтезувати її, співтворити, доповнювати, ширити, поглиблювати. Ґрунтуючись на цьому тисячолітньому алґоритмі множинності, ми неспроможні ні збагнути сутності життя, ані відтворити його, бо життя — цілість. Ми ж пробуємо пізнати його втаємниченість засобами розчленування, поділу, аналізу…