Відчинені вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було весело, ясно, легко.
Оксана вийшла з танцю, притулилася до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно паморочилася голова. Від естради долинала заклична пісня м’якого баритона:
Якшо можеш — прийди…
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!
Якщо чуєш — іди!
У смерековий гомін,
У тривогу і втому,
У серця невідомі.
Як додому — іди!
Якщо хочеш — прийди…
Тільки нині, негайно!
І відкриється тайна
На стежках незвичайних…
Якщо можеш — прийди!..
Дівчина отямилася від чар мелодії, підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала собі язика. «Задавака, — подумала іронічно, — хвастуха. Заслуга не твоя, а матері й батька. Матері…» А от на матір вона зовсім не схожа. А батька взагалі не пам’ятає. Навіть фотографії його не лишилося. Мабуть, таки на батька. А втім, яке це має значення? Гм… А все-таки має. Ще й яке! Хлопці так і стріляють очима на вулиці. Оглядаються за півкілометра.
Оксана щасливо засміялася. Навіщо ця дитяча гра? Вона просто закохана в життя, в кожну мить своєї юності. Серце на кожному кроці очікує дива, таємниці. Душа в казковому настрої, ніби сонях на світанні. Рожевіє обрій. Ще хвилина — ось-ось зійде сонце, торкнеться променем тої незримої струни душі, і вона засміється. А може, заплаче? Сміх і сльози! Буря й мовчання! Що ж її чекає в ці весняні дні та вечори? Що їй віщує серце?
Вона провальсувала кілька кругів перед дзеркалом, наспівуючи:
Якщо можеш — прийди —
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!..
У дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї пильно дивляться великі хлоп’ячі очі. Наївні, якісь дитячі. І трохи розгублені. Він стоїть за колоною, милується зображенням Оксани в дзеркалі. І мовчить. Смішний.
Дівчина різко обернулася до нього, знизу вгору подивилася в хлоп’яче обличчя. Він почервонів. Махнув пухнастими віями, облизнув пересохлі вуста і нічого не сказав.
«Як дитина», — подумала Оксана.
Заграли вальс. Дівчина всміхнулася:
— Ви щось хотіли?
— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.
Вона поклала руку на його плече. Він спалахнув, зітхнув глибоко і закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її зіниці, кліпав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки. Чому він такий дитинний, такий несміливий? Ніби вперше потрапив у місто. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Може, дитячим поглядом?
— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.
— Угу, — кивнула дівчина.
— Я часто бачив вас. Тільки…
— Що?
— Боявся підійти…
— Чому? — здивувалась вона.
— Не знаю, — тихо зронив він. І знову вихор вальса, звуки мелодії, маєво променів, невисловлених думок і натяків.
— Як звати вас?
— Оксаною.
— Мене Євгеном…
— Женя?
— Атож.
— Ви піаніст?
— Так. А ще — композитор, кобзар…
— Ого. Чи не занадто?
— Чому ж занадто? Для мене музика не спеціальність. Мені здається, що музика — то основа грядущого пізнання світу.
— Дивна думка.
— То лише на перший погляд. Мені здається, що раціональне пізнання — то лише якісь риштування, а під ними мелодійне пізнання природи, душі, космосу. Мені інколи здається, що кожне явище, кожна істота, квітка, річ — усе, все-все на світі співає свою неповторну пісню… і життя — ніби хор усіх тих мелодій.
— Несподівані думки, — зацікавилась дівчина. — Ви звідки родом?
— З Києва. Батько вчений, фізик. І брат також. А ви?
— Я теж киянка. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…
Хлопець здивувався.
— Як то, проста?
— Санітаркою працює.
— А яке це має значення? Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення.
Чому вона так сказала?
— Як би я хотів познайомитися з вами, — несміливо сказав Євген.
Вона, кружляючи, усміхнулася грайливо:
— А хіба ж ми не познайомились?..
— Ви так вважаєте?
— А як же?
— І я можу запросити вас до себе в гості? Незабаром я іменинник. Зберуться друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій старший брат. Буде цікаво. Ви любите науку.
— Космос, кібернетика, космонавтика? Це ж страшенно цікаво.
— І я люблю науку. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше.
— Що значить — не так, як брат?
— Цього одразу не поясниш. Про це дуже довго розповідати. Та ось прийдете, почуєте. Чекати на вас?
— Не знаю…
— Чому не знаєте? — тривожно запитав хлопець.
— Бо їду в Париж. На конкурс скрипалів. А ваші іменини коли?
— У липні…
— Якщо встигну повернутися, прийду, — пообіцяла Оксана.
— Бажаю вам повернутися лауреатом.
— Постараюся, — засміялась вона.
Вони вийшли з танцю, зупинилися біля відкритого вікна. Па естраді зазвучав електронний орґан, попливла тривожна, космічна музика. Голоси хлопця та дівчини вплелися до неї, почали сходитися, розходитися, підноситися до вражаючої висоти, падали в глибину контральто та баритонального басу, шукали одне одного — і не знаходили, вічно розірвані ножами регістрів:
Аеліто, Аеліто!
Понад світом, понад квітом
Чути поклик, чути сміх…
Поривання і кохання.
І зітхання до світання…
Ти — самотня! Ти — для всіх!
Євген схилився до плеча дівчини, прошепотів:
— Чуєте, палка уява творця змалювала величний, космічний, але такий реальний образ, що тепер казкова Аеліта для всіх закоханих ніби якийсь еталон, ніби королева любові.
— Правда, — зачаровано озвалася Оксана. — Після того, як я прочитала книгу, мені довго в снах чулося: «Де ти, Де ти, сину неба, відгукнися!»
А дует вів далі таємничий діалоґ, запитуючи, обіцяючи, стверджуючи:
Аеліто, Аеліто,
Як і де тебе зустріти,
Мови слово — як і де?
Лиш сміються дзвінко діти.
Лиш співає пісню вітер
І не чуть її ніде…
— Сон чи ні? — шепнув Євген. Вона дивно зиркнула в його замріяне обличчя, кивнула ствердно.
— Мені теж сьогодні все здається казковим, таємничим…
— Не хочеться виходити з цього сну, — зітхнув хлопець. Вона знову поклала руку на його плече. Вони ще протанцювали кілька танців. Євген, осмілівши, запитав:
— Ви додому сама… чи хтось…
Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.
— Хтось не прийшов.
Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.
— А мені можна?
— Що?
— Провести вас додому?
Вона глянула на нього, кивнула і сказала:
— Хвилинку заждіть. Попрощаюся з подругами і підемо Дівчина метнулася кудись до залу, а Євген закружляв біля дзеркала. Він п’яний. Навіжений. Чи щасливий? Невже це правда? Три роки мрій, і нарешті — сон збувся.
Оксана вже бігла до хлопця, на ходу вальсуючи, приспівуючи: «Вечір казковий… Сміх чи сльози? Мрія небесна, райдужні грози… В серце упала зірка пекуча… Спали утішить… чи, може, замучить?»
Вона взяла його під руку, міцно сперлася, пожартувала:
— Ведіть мене, лицарю!
Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав. Їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поруч, у просторі, майоріли ниті кохання. Колихалися, торкалися одне одного, сплітали миттєві узори. І знову розходилися.
По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Ввійшли у напівтемний двір.
— Наші апартаменти, — вона показала вікно в напівпідвалі, звідки блимав жовтий вогник, — Незабаром отримаємо нову квартиру…
Нащо вона про це каже? Ніби вибачається… Яке це має значення?
Мама вже чекає мене. Не спить… — Вона подала йому руку, прощаючись. Він ніжно потиснув її, запитав:
— То як… буде?
— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою. Тоді й прийду, — І підстрибом побігла до дверей.
— Я чекатиму, — крикнув Євген. — Я дуже буду чекати.
(З щоденника Євгена)
«…Дивний сон мені приснився.
Ніч. Довкола зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко, безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватися з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.
І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Гребонувши копитами землю, він зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.
Куди лечу, не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже жодні перешкоди, жодні муки.
Та ось позаду чути громовий голос:
— Повернися! Повернися, я наказую тобі!
Дивлюся назад — навздогін скаче рогата, страхітлива потвора на коні, немовби зітканому з мороку. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.
— Нізащо! — гукаю у відповідь. — Краще згинути на волі, аніж роками гнити у рабстві!
Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. Хапаю з простору запаленого смолоскипа і кидаю вогонь у морду чудиську. І все зникає.
Зникла фортеця. Нема коня, потвори. Я стою на неосяжному полі. Жита, золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небосхилі сонце.
Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?
А втім, чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному відображенні бачиться мені власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім, не буду про це. Не треба. Може, воно якось уладнається, вляжеться, перейде. Треба, головним чином, формувати себе, роздмухувати свій внутрішній вогонь. Тоді він освітить шлях і друзям, і близьким. Треба шукати коня баского, готувати смолоскипа, щоб зуміти прогнати потвору міщанства та егоїзму.
А все-таки цікаво, як виникають ось такі сни? Чому наука мало уваги приділяє їм? Якби я не став музикантом, то хотів би вивчитись на біофізика. Щоб поєднати живе й неорґанічне. А може, навіть потрібна психофізика, принципово нова наука, яка б могла намалювати й збагнути величний океан психоглибин. А то спекулюють на тих глибинах — і вже стільки віків! — тисячі й тисячі шарлатанів, жерців, самозванців, брехунів, фанатиків, неуків, відвертих містифікаторів. Ось і тепер у світі пливе потік окультного бруду, щоб захопити душі жадібних до істини юнаків, дівчат, мільйонів романтиків. Аполоґети містицизму спекулюють на цікавості людини до таємничого, використовують інертність науки і припудрюють мізки барвистою порохнявою «відкриттів», «осяянь», «пророцтв». Скільки покалічених, зневірених душ! Скільки втрат для реального життя, котре потребує вмілих рук і талановитих душ! «Крішнаїти», «муновці», «аполоґети Сатани», «Свідки Єгови», безліч йоґ, безліч рецептів для осягнення «саторі», «самадгі», «мокші»! А що в результаті? Відчай, зневіра… І зловтіха втаємничених володарів усіх цих потоків псевдодуховності. Ех, як нам потрібна динаміка та енерґійність у протиставленні світові лжедуховності, правдивих наукових відкриттів у царині психопізнання! Психоглибини — це ж основа основ, бо всі проблеми пізнання — це проблеми нашої свідомості. Ось чому нею так намагаються маніпулювати в США, Японії, в Західній Європі.