Цього разу Бойвів син вивів на слід непрошених зайд дюжину своїх воїв. Невисокі на зріст, чорноголові, мокрі після переправи й збуджені погонею, вони оточили візантійця, як тільки той вийшов з вежі.
— Де вони? — без зайвих передмов поцікавився в колишнього диякона Шикорчик. Від решти мисливців отамана вирізняв золотий ланцюг, щільно припасований до міцної шиї. Ланці цієї колись витонченої прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.
« Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманіжених міст », — подумки погодився з давнім поетом Макарій. Вголос сказав:
— Я їх сховав.
— Це наша здобич.
— В мене померли дружини, жупаниче, — високо потитулував Шикорчика візантієць. При тому, що він вимовляв «ксафаніт» замість «жупанич», горяни його розуміли. — Хочу взяти хорваток присяжними наложницями.
— Це наша здобич, жерче, — в темних очах молодого отамана постала непроникна завіса впертості. — Віддай по-доброму.
— Дам за них сто срібляків.
— Я здобиччю не торгую. Мені здобич боги дають.
— Дам півтори сотні. За кожну, навіть за ту, котру підстрелили, по п’ятдесят срібних монет. Не різаних, цілих. За такі гроші ви собі у вівчарів купите аж тричі по п’ять дівок. — Щоби його зрозуміли, він показав «тричі по п’ять» на пальцях. — Слухайте, воїни, таж за півтори сотні повновісних дирхемів можна усім вам мечі харалужні купити, — краєм ока Макарій побачив, як почали перезиратись і перемигуватись Шикорчикові джури. Він знав, що на їхню думку пропозиція більш ніж щедра. Ані на Преславському тракті, ані за Вужем таких грошей за рабинь не отримати. Тим більше тепер, коли на Заході йде війна і ринки наповнені юними бранками.
— Чому ж сам не купиш? — не повівся Бойвів син. — У вівчарівен стегна міцні, на овечій бринзі рощені.
— Небесні Цепичі-змії послали мені знак. На цих хорватках — печатка Сили.
— Не розумію, — Шикорчик зачув за спиною гомін, озирнувся й шикнув на джур.
— Боги, жупаниче, беруть собі те, що хочуть. — Макарій відчув, що якась прониклива Сила підказує йому всупереч усьому зберігати твердість. Він раптом впевнився, що зможе перемогти у цій нерівній суперечці.
— Боги — так. Але ж не жерці, — не відступав тим часом Шикорчик.
— Жерці наглядають за божим. Інші мають відступити. Хто зачепить боже, проклятий буде. Анафема вето сі!
— Та невже? — молодий отаман стиснув держално меча, так що поблідла шкіра на пальцях його правиці.
— Так. Боги привели їх сюди для служіння собі. — Макарієві здалось, що Сила перетекла до його голосу, що слова виходять з нього не звуками, а разючими перунами.
— То ми їх сюди загнали, не боги.
— Всі ми лише знаряддя богів, жупаниче. Сам щойно казав, що саме боги тобі посилають здобич. А я поставлений наглядати за божим.
— Святі отчі боги , — не відриваючи погляду від очей візантійця, наголосив на цьому слові Шикорчик, — можуть узяти собі двох сучок за двічі по п’ять дюжин монет. Я відступаю їх богам . Нехай Рід Перетинь буде свідком моєї побожності. Але ту, що у гаптованій безрукавці, віддаси мені. Зі здобичі я вибрав її для себе.
— Вона також потрібна богам.
— Звідки відаєш?
— Бачу те, чого не бачать інші.
— Чому маю тобі вірити?
— Тому що я відігнав від тебе Моку-пропасницю, коли вона прийшла взяти твоє життя. Тому що це я дав гадючника й тирлич-зілля Дрожкові, — кивнув Макарій на одного із джур, — що ним навернув він до себе серце діви Олади. Тому що це я перед ликами трьох богів палив сіно й тим зупинив буревії, що насилали з Громового хребта. Тому що й ти сам знаєш: я бачу далі й відаю більше за тебе, за твоїх джур і за усіх твоїх родичів. Якби не я, жупаниче, чаклуни-чорнокнижники понищили б половину твоїх родовичів. Я сказав.
— Знаємо, що ти хитрець, але ж і хитреці брешуть, — примружив ліве око Шикорчик.
— Хто бреше про волю богів, той наражається на страшне прокляття, — твердооко глянув на нього Макарій і зіскочив з богословської теми: — А чим тебе, жупаниче, так зачепила ота миршава хорватка? Твої наложниці вродливіші.
Шикорчик хвилину роздумував, відтак непомітно дав Макарієві знак: відійдемо, мовляв.
Вони пройшли зо півсотні кроків до позеленілої скелі, що захищала старе городище зі східного напрямку. Тут, на дикому камені, давні люди вирізали охоронну руну, подібну до руни Спаса-Велеса. Макарій, котрого мандри навчили пильності до священних справ, не забув привітати жестом-славнем знак присутності Сили.
— Та дівка не з простих буде. — Шикорчик також сотворив славень. — Дорого коштує. Продамо її родичам за злато.
— Хочеш за неї золота? Скільки?
— В тебе стільки немає.
— Звідки відаєш? — тепер це питання поставив візантієць.
— Добре, не відаю, — відступив молодий отаман після недовгої паузи. — Яви, що маєш.
— Це пасуватиме до твоєї нашийної прикраси. — Макарій витягнув з-під череса восьмикутний медальйон, відкрив його, розгорнув пластини дорогоцінного складня. — Агіос Артемісіо сіма . Навіть твій батько-архонт не має такої сустуги.
— Це печатка чужинських богів, — Шикорчик недовірливо доторкнувся до медальйона. Полірований електрум сяяв ні сонці, не поступаючись щирому золоту.
— Всі вільні народи, жупаниче, прославляють Велику богиню. Твої родовичі іменують богиню Даною. У світлиці твоєї матері я бачив її дерев’яну подобу. А це її знак, карбований на світлому хазарському золоті. Запитай у чаклунів з Ігровця, якщо мені не віриш.
— Звісно, що запитаю, — пообіцяв Бойвів син, засовуючи медальйон до свого череса. — Й не тільки в них… Добре, беру це золото за хорватку в гаптованій безрукавці. А ти тягни свої «повновісні» монети. За двох сучок двічі по п’ять дюжин.
— Авжеж, жупаниче, я почув тебе. Десять дюжин. Це буде сто дирхемів, себто один літр, і ще двадцять.
— Я знаю, премудрий жрече, — кивнув Шикорчик. — Не лише ти вмієш числити. Тягни сюди і сто, і двадцять. Подивимось на твої діряві дирхеми.
— Спочатку сотворимо присяги, — кивнув на Велесову руну візантієць.
Чорнобородий відступник від віри Христової і молодий отаман верховинців підійшли до скелі, поклали правиці свої на руну й майже суголосно мовили:
— Присягаємо на цьому і на незримому, що не маємо ані жалю, ані здрості, ані таємної злої думки по здійсненній згоді. Нехай буде вона чинною у Трьох світах, уночі і вдень, в будні і на свята, для чоловіків, жінок і дєцкого. Нехай Рід Требовник, святі боги і предки у Нав’ї будуть нам в тому свідками і покарають кривоприсяжника наглою і болючою смертю, де б він не ховався.
За годину, втомлений суперечками з Шикорчиком, який забракував не одного з його дирхемів, Макарій повернувся до печери. Рудій за цей час погіршало. Візантієць промив її рану відваром святого Сіллабія, а про себе відмітив, що без лисячого жиру таку рану вилікувати не вийде. Але лисячий жир в нього закінчився. Він покликав Доброславу до сусіднього підземелля й, не сходячи до подробиць, оголосив їй поточне становище втікачок. Те, що Спірка і Риска стали наложницями Макарія, не сильно схвилювало Горанову онуку, проте вона навідріз відмовилась визнавати себе рабою візантійця.
— Я з боярського роду, — гордо заявила Доброслава, — й радше горло собі переріжу, аніж стану чужинцеві купленою жоною!
— Походження значення не має, — похитав головою Макарій. — Коли авари або слов’яни беруть у полон підданих імператора, вони не роблять різниці між простими паріками зі стасії і шляхетними патриціями. Вас узяли в полон молоді фракійці, і я вас купив.
— Нас не взяли в полон, — зашипіла Доброслава. — Мій меч й досі в моїй руці!
— Ви самі звернулись до мене по допомогу. Ви поклались на мене і на богів, а не на свої мечі. Хіба ж не так?
— Так, але мені не потрібна такадопомога.
— Краще бути моєю жоною, діво, аніж незаміжньою та бездітною піти до предків або ж у розбійницькому лігві задовольняти бажання і виконувати примхи десятків воїв.
— Вони б не посміли! — В очах Доброслави Макарій не помітив впевненості у мовленому.
— Я їх добре знаю. Повір мені, посміли б.
— Я викуплю себе. Скільки ти заплатив за мене?
— Я віддав за тебе цінний золотий артефакт, який коштує двісті дирхемів або ж двісті двадцять нових франкських денаріїв. Ти розумієш, що таке денарії, діво?
— Так, я знаю лічбу і знаю ціну монет. Я маю при собі тридцять срібляків. Тих, про які ти кажеш. Цього мало, але мій дідо заплатить тобі решту. Заплатить, скільки ти скажеш.
— Твій дідо — заможний патрицій?
— Так. — Доброславі було відомо значення цього чужинського слова. В Горановій світлиці нерідко гостили купці з півдня, що привозили бояринові хитрі прикраси і солодке вино. — Він ближній радник нашого княз… ігемона, — блиснула вона знанням ще одного іноземного слова. А ще в неї на язиці крутилося і свербіло повідомлення, що вона наречена княжича Томирада. Але про це молодша онука Горана врешті-решт вирішила змовчати. Бо ж розуміла, що така об’ява могла зашкодити не лише їм з князенком, але й усьому Білому племені.
— І цей достойний та багатий патрицій відпустив свою дорогоцінну онуку в наші гори?
— В мене є охоронниці.
— З малими луками і короткими мечиками? — посміхнувся Макарій. — Видатна охорона для родички радника самого ігемона. Щось тут не так, високородна пані… А може, ви ізгої?
— Я залишусь в тебе заручницею, а Спірку відправимо до мого діда. — Доброслава зробила вигляд, що не почула слова «ізгой». — Спірка принесе злато, але ти до того часу не зачепиш мене. Можеш взяти собі за жону Риску… Так кличуть руду, — пояснила вона, раптом второпавши, що чорнобородому їхні імена не відомі.
— Руду ще треба відібрати у смерті, — зауважив Макарій. — Крім того, я викупив вас із тією умовою, що ви під моїм началом служитимете богам і воюватимете з чорнокнижниками. Якщо син місцевого архонта провідає, що я відпустив когось з вас за виру, або ж послав когось по виру, він забере вас собі як законну здобич. І буде правий.
— Ти ж заплатив їм.
— Вони вважають, що їм заплатили боги. Мене вони не бояться, діво, вони бояться лише богів. Вони будуть пильно слідкувати за цим місцем. Твоя охоронниця не дійде до вашої землі.
— Спірка знає дорогу. І вона дуже спритна.
— Не спритніша за хлопців Шикорича. Ти чула про нього, діво?
Онука Горана кивнула. На її обличчя набігла сіра тінь розпачу.
— Це місце перебуває під охороною богів, — мовив візантієць. — Я тут господар, маг і орофілак. Місцевий архонт визнає мій стасис, мій маєстат і мою магевму. І саме я буду вирішувати, що і як ви тут робитимете. Ти розумієш, про що я глаголю, діво?
— Так, — тихо сказала Доброслава. Незримий стрижень, на якому досі тримався її спротив, раптом розтанув. Дівчина відчула себе безпомічною і дрібною перед волею ображених нею богів.
— Ти коритимешся мені, діво?
— Так.
— І твої охоронниці коритимуться мені?
— Так.
— Присягни, діво, за себе й за них ім’ям вашого роду.