— Присягаю Старим Туром Обойрогом, батьком нашим, — вона ледь витримала пронизливий погляд темних очей і продовжила крізь твердий згустень у горлі. — Присягаю за себе, за Спірославу і за Рискату.
— Ти щойно присягнула відкритим іменемсвого предка, — зауважив візантієць. — Таку легку й облудну присягу, за вашими віруваннями, не гріх й зламати. Я не дурний і знаю, що бога вашого роду насправді зовуть не Туром і не Обойрогом. Присягни його істинним ім’ям .
Доброслава подивилась на відуна так, що здавалось: її погляд спалить йому обличчя. Відтак дівчина тяжко зітхнула, відкинула з лоба мокре волосся, зволожила язиком пересохлі губи, обома руками вчинила священну мудруй ледь чутно прошепотіла:
— Індрою-богомприсягаю.
«Отакої, — подумав Макарій, — знов і знов випадає мені переконуватись, що застрашення у розмові з варварами вирішує більше, аніж дюжина розумних аргументів. Таке саме і з оною амазонкою. Ледь почула про Шикорича, як одразу посмирнішала, вже не меле дурниць і ваговиті присяги творить».
— Йди і скажи своїм охоронницям, що відтепер вони мої наложниці, — розпорядився візантієць. — Про тебе, патриціанко, я ще подумаю.
Він простягнув до неї руку. Спочатку Доброслава не зрозуміла, чого хоче цей чорнобородий відун, від якого линув нестерпно чужий дратуючий запах. Але швидко здогадалась. Вона відчепила від череса меч і ніж, віддала їх візантійцеві. Той кивнув, мовляв, правильно. Потім сказав:
— Для лікування рудої потрібний лисячий жир. Зможеш вполювати лисицю?
Доброслава мовчки кивнула й відвернула обличчя убік. Ні очі їй навернулись сльози, що для воїтельки вважалось ганебним. Ніколи не думала вона, що їхня втеча закінчиться настільки швидко й так прикро. В цю мить їй згадались прохромлена стрілою Навка і гадюка, вбита нею на гірському схилі.
3.7
Арата почувалася винною. Зловорожі болотні духи знайшли у її єстві слабкість, наслали на неї сон. Якби не це, вона б завадила місцевим полонити білявку. Тепер усе ускладнилось. Арата вкотре порівняла дівчину з дурною козою. А як ще назвати ту, котра, маючи під рукою зброю, дозволяє хирлявим мочарним виповзням захопити себе зненацька, запхати до мішка, віднести на смердючий хутір і зачинити у порубі.
— О богине, Володарко ночі, не карай мене запустілу й порожню чорною карою й жовтою карою не карай , — шепотіла Арата. — Я виправлю свою помилку й визволю провідницю.
Вона розуміла, що виконати цю присягу, воюючи одній із цілим кланом болотних жителів, їй буде нелегко. Й справа зовсім не в числі двоногих ворогів. Проти неї стояли не лише вої болотного клану, але й незримі мешканці цього згиблого драговища. Вона відчувала їх присутність. Ці духи також складали щось на штиб сімейства, адже за часів незапам’ятних усіх їх породило нечисте божество, таємного імені котрого Арата не відала, а знала як Жабу.
Уперше з невидимим виводком Жаби вона зустрілась чотири роки тому, коли повертала до степового святилища золоту магицю богині, вкрадену захланними уличами. Святиню приторбичив розбійницький улицький рід, що так само, як і тутешні багнючники, мешкав на укріпленому хуторі, оточеному непролазним трясовинням. Тепер, готуючись до смертельного бою, Арата згадала той свій напад на уличів.
Того разу вона увірвалась до укріплення, озброєна двома серпастими мечами; увірвалась, немов літній степовий вихор. Перші перемоги були легкими. Їй знадобилось лише півтора десятка проміжків між вдихами, щоби знищити сторожу при брамі. Крадії впали, жодним звуком не встигнувши попередити сплячих родовичів. Крізь перерізані шиї сигнальні звуки не проходять. Лише криваве булькання.
Але вже за мить Арата відчула протидію іншого рівня.
В очах войовниці потемніло, щось холодне й слизьке натиснуло їй на ребра. На мить їй здалось, що мечі повипадають їй з рук. Одночасно незримі охоронні сили розбудили уличів, які спали у великій довгастій будівлі, накритій очеретом. З неї вискочили бородаті драби у довгих сорочках з булавами і важкими мечами, більш подібними на заточені залізні штаби.
Арата промовила закляття проти дурману. Перш ніж слизька задуха відступила від її легенів, вона побачила зелено-прозоре велетенське тіло, що переповзало через снопи перед житловою спорудою. В цю мить войовниця відчула, що перебуває за крок від смерті.
«Жабо, згинь! Айме сміде!» — крикнула вона, знову відчула в руках силу й шулікою налетіла на першого з бороданів.
Той замахнувся мечовидною штабою й охнув — сталевий серп розрізав йому живіт і випустив на волю спрутоподібне звивище кишок. Воно вистрибнуло з черева бороданя, наче жива істота, й хлюпнуло на тік. Арата легко ухилилась від прямого удару, відразу забула про вибалушеного улича, стрибнула вбік і наступної миті зустрілась аж з трьома ворогами. Не такі кремезні, як перший, вони, тим не менш, подужали двічі подряпати її своїми мечами, перш аніж з їхніх розрізаних судин забили фатальні червоні фонтанчики.
Араті як жінці було важко змагатись з богатирями у замашному перерубуванні тулубів. Зате вона достеменно знала, де у людському тілі знаходяться кров’яні протоки. Для того щоби швидко знекровити дорослого чоловіка, особливої сили не треба — лише точність і блискавичність ударів. Тим більше що улицькі селюки не носили броні й не відзначались військовим вмінням. Вони безпорадно крутились навколо себе, намагаючись дістати вертку, наче сарпа, Арату, підставляючи свої тіла під ріжучі удари гострих як бритва мечів.
Арата здалеку спостерігала за ним, а потім продовжила свою справу. Підлітку з довбнею, що раптово вискочив з-під дровітні, вона блискавичним ударом зрізала чоловічу гордість й залишила його корчитись і верещати посеред двору. Потім їй під руку попався сивоголовий улич, ненависть якого набагато перевищувала силу. Він розмахував ножем, з його беззубого рота линув потік найжахливіших проклять. Арата нирнула старому під руку, опинилась у нього за спиною й — у розвороті, з розмаху — майже відтяла уличеві голову. Та повисла на вузькому шматку шкіри. Ворожа кров укотре залила їй очі.
Далі все було просто. Вона, майже граючись, вбила ще двох підлітків, яким злі духи підказали заступити їй шлях, зайшла до божниці, зробленої у вигляді зрубу зі шпилястим дахом, і забрала звідти подобу богині. В божниці, серед розмальованих кумирів, стояв невеликий, вирізаний з коштовного зеленого каменя, бовван Жаби.
«Певно, теж звідкілясь вкрали», — припустила Арата і скинула ідола на підлогу. Від удару в жаб’ячої подоби відкололась голова. Й відразу наче важкий тягар зістрибнув з грудей Богомолової дружини. Вона на повні легені вдихнула повітря, що пахло черешневою смолою і смертю.
Войовниця відчула задоволення своєї богині і заспівала. Коли ж пісня закінчилась, а кров на її обличчі висохла, вона залишила осиротілий дім улицьких богів і ще раз обійшла хутір.
Перестарки, жінки й діви-улички так і не наважились висунутись з житлової будівлі, що зберегло їм життя. Можливо, серед них ховалась і жриця Жаби, але Араті було не до неї.
Вона повернулась до того місця, де вмирав воїн з акінаком. Вусань ще змагався з Мораною-Смертю, намагався підвестись з колін, але почорнілі жили вже проступили всім його тілом. Рясний піт стікав голеною головою, капав з вус, зіниці звузились, на губи вийшла піна, а прикрашені коштовними перснями пальці корчила судома. Отрута мала відправити його у Нав’є ще до сходу сонця. Відправити після мук та соромітних вивержень. Арата підібрала акінак і добила ним вусаня, прохромивши йому серце. Істинний воїн має повагу та милосердя до переможеного, якщо той у бою виявив відвагу і військове вміння.
Вона побажала вусаневі щасливої дороги до Нижнього острова воїнів, а на пам’ять про нього відтяла оселедця й зняла один з перснів — золотий, з чорним каменем Сили.
Такого її вчили древні книги і старші жриці.
«Є що згадати, — вирішила войовниця, погладжуючи чорний камінь, — та пригода й направду вийшла славною. Крадії отримали добрий урок, проте самої Жаби мечем не дістати. Цікаво, чи пам’ятає зелена потвора приниження, отримане тоді від Арати Непереможної?»
Може, то болотний сморід закрутив їй голову, а може, Володарка ропух підтвердила її здогадку, але Араті здалось, що між її скронями незвично захололо. Войовниця приготувала зброю, закріпивши на ремінних петлях меч, ножі і метальні стрілки, затиснула в зубах духову трубку й тихо-тихо сповзла з болотяної купини до трясовиння.
Тут, знала вона, починається підводна стежка, що веде до хутора. Ще ранком вона помітила, як цим таємним шляхом ходили місцеві, і вирішила ним скористатись. Жодного разу вона не змусила воду відізватись звуком на її просування. Болотна змія пропливла між її ногами, драговиння обліпило все тіло, але Арата не зупинилась і не прискорилась. Концентрована і спокійна, вона подумки повторювала слова древнього поета:
Мій човен повільно пливе, розсуваючи очерети,
Услід йому дивляться боги, наче крізь нього,
Бо човен навмисно назвали невидимим іменем
І обтягнули шкірою невидимого звіра,
Впольованого у вівторок на повному Місяці.
Раптом просто перед нею з темного болотного лона випірнула величезна жаба.
«Привіт, о Володарко ропух, — подумки розсміялась Арата. — Давно не бачились!»
Жаба дивилась на неї і надувалась, щоби голосним кумканням попередити мочарних виповзнів про небезпеку. Але не встигла. Войовниця гостро заточеним нігтем пропорола її надуте черево. Драговина тихо і сумно булькнула, проводжаючи жаб’ячий дух до Нав’я.