«Це ж і є Його невиліковна рана! — здогадалась Богомолова Дружина. — Слід від полум’яного меча Рагла».
Мотуззя, яким гремівники прив’язали куницю до рами, раптом розірвалось, тіло білявки тріпонулось, немов зроблена з ганчір’я лялька, й злетіло над долівкою. Арата не йняла віри власним очам: Жаринка висіла в повітрі на висоті половини людського зросту.
Войовниця зрушила з місця. Хоча занудлива вібрація припинилась, кожний крок давався Араті з неймовірними зусиллями. Здавалось, її тіло зроблено зі свинцю.
— Не підходь! — наказав голос в її голові.
— Це ти, Мій Повелителю?
— Відійди і чекай.
— Як звелиш.
Арата зупинилась за п’ять кроків від танучого веселкового контуру, що лишився від світлоносної величі її чоловіка. Вона бачила, що тіло, яке вже не належало Жаринці, струшує лихоманка, бачила, як витягується у пасма-промені посріблене свіжою сивиною волосся. В перебігу цих перетворень дівоче тіло спускалось усе нижче, аж поки знову не вляглось на раму. Його ще раз тіпнуло, і все завмерло. Брама згасла. Невістка Триликої здогадалась, що переселення завершено. Богомол залишив примарну плоть, яка служила йому в іншому світі, й замешкав у Жаринкиному тілі. Тепер його дух оволодіває новим вмістилищем. Ще кілька хвилин — і він стане божественно невразливим для всього сущого у смертному світі. Жриця помітила, як на лівому стегні дівочого тіла просто в неї на очах відкрився й набряк кров’ю продовгуватий поріз. Незнищенний слід Раглового меча перебрався на нову плоть Богомола. Зволікати не можна.
— Аграт ар-ород Р’та! — крикнула Арата, підстрибнула до тіла й занесла над ним меч.
— Що ти робиш?! — запитав голос в її голові. Зараз божественний чоловік Арати міг лише запитувати.
— Твоя мати наказала мені повернути тебе додому. Мандри Серединним світом лише роз’ятрюють твою рану.
— Не роби цього! Ти ж моя…
— Такою, о Мій Чоловіче, є воля богині. — Меч впав на горло юного тіла, відділивши від нього сиву голову.
Єство жриці струсонуло сповнене болю, безнадії та люті виття. Араті здалось, що над мертвим тілом клубочиться темна хмарка.
Войовниця заспівала:
— В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля …
Наступної миті хорватська стріла увійшла до лівого вуха Арати й вийшла з правого.
— Не встиг, — простогнав Томирад, опускаючи лук. — От же кляте відмисько…
— Хто це? — Цапик підбіг до закривавленого тіла білявки. — Хорсе Вседержителю! Це ж Стоймислова Жаринка!
— Боги карають перелюбниць, — мовив княжич, не дивлячись на труп воєводиної доньки. Томирад відкинув лук й, припадаючи на прострелену ногу, підійшов до мертвої Арати. Він чоботом підчепив стрілу, що стирчала з її голови, перевернув мертву жрицю обличчям догори, придивився до золотої рибки, причепленої до її череса, сказав:
— Лише подумати, що така-от миршава відьмочка і знищила самого Корвона Громича… Предивні діла богів нічних і денних.
6
...
[року дев’ятсот сьомого за ромейським численням, у трьохсоте літо від розпаду Аварського каганату, у сто дев’яносто третє літо від смерті Крума, кагана болгарського, у двадцять друге літо від походу Хельга Київського на радимичів, у двадцять перше літо від воцаріння Лева Мудрого, імператора ромеїв, та позбавлення престолу Константинопольського патріарха Фотія, у п’ятий рік війни угрів у землях греків, моравів і чехів]
— А потім ти знайшов той гриб, який продовжує життя до ста років? — запитав Волха Макара старший з правнуків, коли той нарешті завершив оповідати про свій анабазис, про взяття Чаклунського замку та загибель служительки богині.
— Скільки тобі повторювати: немає такого гриба і не було ніколи.
— А всі кажуть, що в чаклунів був один такий. Кажуть, що ти його з’їв і ні з ким не поділився, — не вгавав малий.
— Дурниці кажуть, не слухай.
— А чому ж ти тоді так довго живеш?
— Такою є воля богів.
— А те, що усі, хто був з тобою в Чаклунському замку, вже померли від старості, це також «воля богів»? — запитала руда онука. Не лише кольором волосся, але й допитливістю вона вдалась у свою бабку.
— Не всі з них померли своєю смертю, — зауважив той, хто колись був дияконом церкви Святої Ірини у Георгіаді. — Пресвітлий князь Томирад і дядько Цапик загинули у битві з уграми, княгиню Доброславу ще молодою ужалила гадюка…
— Знаю, — кивнув молодший правнук. — Це їй було за те, що вбила змію, коли вони з бабою Спірославою горами бігали.
— Баба Риска розповіла?
— Ага.
— Змій не можна ображати. Зміїні боги такого не забувають і не вибачають.
— Ми ніколи не ображаємо гадюк, вони ж наші родовичі, — докинула правнучка. Дівчинка мала чорні очі верховинців і світле м’яке волосся людей Білого племені.
— А ще куниці і тури, — докинув Волх.
Діти перезирнулись: мовляв, хіба ж ми того не знаємо? Прадід геть забувся за тими своїми казковими оповідками, має нас за нетямущих пуцьвірків.
— А Людевіт-кунич каже нам, що зміїчі стали родовичами, а куничі і туричі завжди ними були, — поскаржився наймолодший з правнуків.
— Премудрі й преблагі боги вчинили серед нашого племені третій рід, замість вигиблого в давні часи роду Ведмедя, — нагадав Макар. — Я став найпершим у Змієвому роді, а мої сини і сини дядька Цапика — ваші діди — взяли за себе дів-верховинок, що вклонялись зміїним богам. За це всьому нашому племені помагає сам Рагл Бісоборець, найвищий і наймогутніший зі всіх зміїних богів. Тож скажи Людевітові, що боги бачать далі за людей. Зміїв рід підпирає нині могуття Білого племені не згірше за роди Куни і Тура. Наші і з уграми славно б’ються, і треби побожно чинять.
— І після княгині Доброслави змії у нас нікого не чіпають, ані нас, ані куничів, ані туричів, — мовила правнучка. Маленька змійка з верховинськими очима.
— Вірно кажеш, — кивнув Волх. — А тепер біжить, зміїчі, грайтеся, а я піду, вчиню славень отчим богам.
Він зайшов до капища, де поряд стояли Стрибожий і Раглів ідоли, уклякнув перед требовищем. Відтак став молитись. Він казав цю саморобну молитву вже багато років, іноді звужуючи її, а іноді, навпаки, вставляючи до неї нові імена та події. Від часів перемоги над Корвоном, коли хорвати і верховинці почали шлюбитись між собою, молитви змінились. Тому Волх Макар не надавав особливого значення словесним поконам. Головне, вчив він молодших могитичів, щоби слова були щирими, а душа прагнула досконалості.
Цього разу він мовив таке:
«Ви, боги, що колись прихистили мене, мандрованого сироту, не дайте згаснути роду моєму і Білому племені, від вас сущому. Ви, боги, що допомогли знищити Богомола і чаклунську твердиню, обороніть нас від демонів і лісового блуду, від зла, що ховається в темряві, а паче того, від зла, що ховається в душах людських. Ви, боги, що мудро з’єднали спільною боротьбою і спільними шлюбами верховинців з Білим племенем, збережіть мир і спокій, наповніть плодами жіночі лона, поля збіжжям, а ліси — звірятами, грибами і ягодами. Нехай хвороби, блуди і заздрощі оминають городища і засіки наші. А ще, боги, майте милосердя до тих, хто відійшов до Нав’я, а серед них і до тієї войовниці-рахманки, яка не пустила демона до нашого світу і ймення котрої я не відаю. Бо ж хто іще, окрім мене, прохатиме вас за безіменну?»
Перші два дні лісового життя Анемподест провів на сонячних галявинах, підставляючи променям перехоже тіло. Він лежав там посеред календули, псоралеї та парасольних, дивлячись на метеликів і стрибаючу комашню, всмоктував тепло і скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку.
Потім він заходився збирати ягоди й так набрів на незвичайні місця. Вони були мертві особливим змертвінням, укриті кількома шарами зотлілості, наче чорно-зеленою шкірою, котрою гидували кроти, крізь яку виступали велетенські ребра зогнилих колод, де отруйна гнилизна ряхтіла на ґрунті. У цих фортецях погибелі чотиритижневий розповзлий труп здавався пікантною свіжиною, вибриком молодої напруженої смерті, що випадково потрапила у володіння Смерті іншої — древньої, ненаголошеної, впевненої. Щось тягло прочанина до цих анклавів, оточених гарячковою млістю липня. Він приходив туди з бра, знімав з нього шмату і дивився на відображення лісового цвинтаря, на янголяток-путі золоченої рами. Вони трималися сирітською хваткою за огіркові потовщення багета, ніби нажахані тліном, посеред котрого несподівано опинилися. Обрідні проблиски сонця малювали на дзеркалі знаки, білі зранку і жовтуваті пообідньої пори. Анемподест відокремлював від заяложених надр свого одягу ще більш заяложену хартію і ретельно заносив до неї ці письмена. Він сподівався, що перед святинями Єрусалима лісові знаки скинуть німоту й об’являть якесь пророцтво народам Півночі.