«Ми зустрілись на Могильній поляні, — подумки нагадала невістка Триликої, не турбуючись про те, чи чує її Жаринка. — Зустрічі у таких місцях, дівчино, ніколи не закінчуються добрим».
Арата зауважила, що мотузки заважають кровообігу в її кінцівках. Долоні й гомілки дівчини набули синюватого кольору.
«Занедбана дорогоцінна плоть, — посміхнулась войовниця. — Моєму Чоловікові таке не сподобається».
В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля:
Ртай віграхата, ртай аманава.
Він швидший за найшвидшу здобич.
Войовниця подумки прошепотіла слова гімну, яким її у весільну ніч супроводжували старші жриці. Вона міцніше перехопила меча правицею й завмерла в очікуванні.
5.9
— Ті давні відьмаки були, певно, карликами, — промурмотів Макарій, коли вчергове застряг у хідниковому звуженні. Його голову геть запорошило, одяг розідрався в кількох місцях.
— Навпаки, давні люди були велетами, — відізвався гравель, що йшов попереду візантійця. Його шуба терла стіни, наче велика щітка.
— Тоді цей лаз прогризли давні щури, — припустив візантієць.
— Щури-велети! — засміявся за його спиною Краслав.
— Замовкніть! — наказав їм Томирад.
«До гирла вже недалеко», — погодився з княжичем Макарій. Про те, що чекає їх за виходом із підземелля, він намагався не думати. Візантієць просто ліз й ліз у темряві, безжально обдираючи собі боки. Хідник закінчився раптово. Коли стіни з боків зникли, він не втримав рівноваги й впав. Краслав, що йшов за ним, перечепився через ноги Макарія й також опинився на кам’яній долівці. Дзенькнула зброя.
— Тихо! — зашипів на них слідопит.
— Де це ми? — поцікавився колишній диякон.
— В печері під лігвом. Тут може бути засідка.
Почулось цокання кресала. Ще й ще раз. За мить попереду блимнув вогник.
— Давайте сюди смолоскипи. — Візантієць упізнав Цапиків голос.
Коли посвітлішало, виявилось, що загін потрапив до замкненої порожнини, що формою нагадувала купол.
— Це що, пастка якась? — Веслич здивовано оглядав печеру, на стінах якої вгадувались незнайомі гілчасті накреслення. Здавалось, цими стінами пробігли куріпки.
— Звідси є вихід до лігва, — сказав Михан. — Треба похитати он ті брили.
Гравель указав на вертикально притулені до стіни здоровенні пласкі каменюки. Томирадові джури спробували відтягнути брили, але ті виявились надто важкими.
— Підважити б чимось… — Цапик посвітив на долівку, шукаючи щось, здатне послужити важелем.
— Може, оцим, — гравель простягнув йому свою бартку.
Джура скептично глянув на топірець.
— Це дуже міцне дерево, — запевнив слідопит. — Ще й заговорене.
Цапик гмикнув щось на кшталт «подивимось» й просунув бартку між каменюками. За рукоятку топірця взялись найдужчі з гриднів, смикнули. Брила трохи піддалась. Спільними зусиллями загону її відсунули, відкривши нерівний отвір.
Гридні один за одним пірнули до нового лазу, а звідти випірнув несамовитий жіночий вереск.
Отвір вів до більшої печери, частину якої займала збита з грубих колод клітка. В ній тулились одна до одної перелякані верховинки. Дівчата були брудними, нечесаними, у подертих. сорочках.
— Не кричіть! — гримнув на них Макарій. — Впізнаєте мене?
— Ти відун зі старого городища, — відізвалась чорноока горянка, довгі коси якої сягали поясу.
Візантієць підніс до клітки смолоскип, придивився, впізнав:
— А ти Станка, донька Сивіра.
— Так.
— Минулої зими я вигнав з тебе глистів.
— Так, — навіть у темряві було видно, як зачервонілась Станка.
Хтось із гриднів пирхнув.
— Це все дівчата з Бойвового племені, — доповів Томирадові візантієць.
— Як ви сюди потрапили? — запитав у чорноокої верховинки Волх.
— Нас привели сюди на навчання.
— До клітки?
— Ні, — втрутилась білява дівчина. — Корвон тримав нас у вежі, поводився з нами добре, а коли його вбили…
— Корвон мертвий? — Волх і княжич перезирнулись. Серед гриднів зчинився гомін.
— Його відьма вбила, — пояснила Станка. — А потім наказала найманцям запроторити нас до цієї ями.
— Що за відьма? — Волх дивився дівчині просто в очі.
— Молода, дуже сильна, — сказала та.
— Вона жила в Корвона?
— Ні.
— А звідки ж взялась?
— Не знаю, — промимрила Станка.
— Мені один найманець сказав, що вона прийшла зі Сходу, — докинула верховинка з кругленьким личком. — Що вона жриця богині смерті.
— Карни-Морани?
Круглолиця кивнула, очі її розширились. Видно було, що верховинку вжахнула сміливість двічі народженого, який наважився назвати страшну богиню її справжнім іменем.
— Тепер відьма тут над всіма володарює, — додала Станка. — Найманці їй підкоряються і волхви також.
— А ви тут хорваток бачили? — запитав Томирад.
— Ми чули, що сюди привели хорваток, — сказала білява верховинка.
— Скількох?
— Спочатку двох, а потім відьма привела ще одну, зі срібним волоссям.
— Зі срібним волоссям? — перепитав Волх. — Ви її бачили?
Верховинки заперечно закрутили головами.
— А інших двох хорваток?
— Я їх бачила, — сказала круглолиця. — Їх тримають у звіринці.
— Де? — схопився Цапик. — У якому ще звіринці?
— Там ведмеді живуть, — пояснила круглолиця. — Це недалеко звідси.
— Як туди дістатись?
— Он туди треба йти. — Станка вказала на збиті з кривих дощок двері. — Там зліва є лаз, звідти смердить.
— Скільки у замку найманців? — запитав Томирад.
— Було багато, але тепер лишилось десь так… з десяток.
— Було тринадцять, потім одного ведмідь порвав, — уточнила круглолиця, яка, видно, зналась з найманцями ближче за Станку.
— А як пройти до тієї дірки, що веде до пекла? — запитав Волх.
Верховинки перезирнулись.
— Ми про таке не знаємо, — сказала Станка.
— Звіринець охороняють?
— Там є лише челядник, який годує звірів.
— Йдемо! — наказав княжич. — Ламайте двері.
— Ми за вами повернемось, — пообіцяв верховинкам Макарій.
Двері виявились неміцними. Томирад і Цапик першими забігли до звіринцю. Заскочений гремівник не встиг підвестись з брудного сінника й впав зарубаним. Доброслава і Спірка зустріли родовичів радісним криком. Полонянок відв’язали від стовпів, але самостійно пересуватись вони не змогли.
— Доправте їх до тих верховинок, — наказав Томирад Михану і Макарію.
— А ви?
— Розвідаємо, де найманці.
— Я з вами, — сказав Волх. — Відьма може бути небезпечною.
Княжич кивнув і повів воїв сходами.
В ритуальній залі вони знайшли лише відьмаків-гремівників, котрих усіх посікли мечами. Куничі ледве встигли повернутись на сходи, коли почули: десь наверху б’ють у тривожний дзвін. Біля входу до скарбниці Томирадів загін наштовхнувся на «скорпіонів». Плащоносці підготувались до оборони і рушили на хорватів, закрившись щитами. Джури зі звіриним гарчанням кинулись на найманців, зустріли жорсткий опір й відкотились, забираючи мертвих і поранених. «Скорпіони» в тісному приміщенні вправно орудували мечами, а куничі заважали один одному, що не дозволило їм використати чисельної переваги.
Томирад наказав виламати один з тих стовпів, що стояли у ритуальній залі. З ним, як з тараном, куничі знову рушили на плащоносців. Веслич і Цапик проскочили вперед, розбили ворожі щити булавами і зчепились зі «скорпіонами» по обидва боки від тарана. Цього разу найманці не витримали натиску й почали відступати. Перемога коштувала життя Весличеві й ще двом гридням. На сходах біля скарбниці залишились тіла двох плащоносців.
— Це вам, проклятим, за Нірада, за Спірку! — диким туром ревів знавіснілий Цапик і разив ворогів смертоносною булавою. Один з найманців щитом відбив булаву й нирнув джурі під руку. Але поряд з Цапиком вчасно опинився Волх з рогатиною. Начальний могитич згадав матір їжачих богів, вдарив ворожого щита рогатиною й тим відкинув плащоносця від Спіркиного брата.
Нарощуючи успіх, Томирад разом з рештою гриднів підхопили таран і видавили «скорпіонів» на бастіон. Тут чорна стріла вжалила в плече Цапика, а інша вкоротила віку Краславові. Куничі також відповіли стрілами, й рідко яка з них пролітала повз ціль. Відкритий простір вже не заважав діяти усім загоном, і чисельна перевага хорватів далась взнаки. Фронтальний бій розпався на окремі мечні змагання. На кожного з уцілілих плащоносців насіло по три-чотири куничі. Один за одним найманці гинули, забираючи до предків не меншу кількість хорватів. Найдовше відбивався здоровенний сивий варяг, якого стрілами, врешті-решт, перетворили на їжачу подобу.
У бойовому запалі ніхто з куничів не помітив, як застрелили Волха. Вже опісля побачили, що двічі народжений присів біля частоколу зі стрілою у серці, похиливши голову на шийну гривну зі знаком Сварги. Потім пліткували, що богиня покарала його за те, що вимовив при непосвячених її таємне ім’я, а інші казали, що то Пек Блудень відомстив жерцеві за відступництво. Проте ніхто не сперечався з тим, що далеко не кожному жерцеві випадає завершити свій серединний шлях з такою славою.
Томирада було тричі поранено, але він не вийшов з бою. Саме Чоломирів син припинив бойове шаленство сивого варяга, пустивши стрілу йому в груди. Щойно куничі ізнищили всіх плащоносців, княжич кинувся до проходу у скелях, звідки під час бою долинали дивні звуки. Цапик, забувши про своє пробите плече, рушив за Томирадом.
5.10
Жагуча внутрішня блискавка струсонула тіло Арати й вивела її з медитації. Туман зник, Брама вже не пульсувала, а сяяла рівним білим світлом. З нього повільно вистромились такі ж сяючі позублені мацаки, разюче подібні до хапальних кінцівок велетенської комахи. Рухались вони судомно, наче долаючи опір глейкого середовища. Чим далі мацаки просувались до Серединного світу, тим ставали прозорішими, їхнє сяяння згасало. Войовниця напружилась, відвела меч за спину й двічі перекрутила ремінну петлю, припасовану до рукоятки.
Тим часом, неквапно долаючи опір міжсвітового кордону, з Брами виходило світлоносне тіло Богомола. Услід за мацаками промкнувся жмут рухливих відростків, відтак з’явилась всіяна очима трикутна голова, що мінилась нестерпно яскравим перламутровим сяйвом. Від неї розходились відчутні хвилі Сили. Арату ледь не знудило від потужної вібрації, яка охопила усе суще при Брамі. Краєм ока вона бачила, як розбігаються гремівники, як падають палі зі світильниками і розіп’ятими яструбами. Навіть скелі почали кришитись. Дрібне каміння сипалось навколо войовниці, один з камінців боляче вдарив її у потилицю. Арата згадала слова старої жриці:
«Важко витримати присутність божу».
Та стара мала рацію, подумала невістка Триликої.
З неквапною величчю Браму проминув укритий райдужними крилами тулуб, що його несли міцні, вкриті шпичаками та панцирними щитками комашині ноги. Голова ж Богомола стала зовсім прозорою, наче розчинилась у повітрі Серединного світу. Чоловік Арати наблизився до Жаринки, але що виробляли з білявкою його невидимі мацаки, годі було розібрати. Арата зауважила, що сяючий тулуб божества перекреслювала довга смуга темряви. Її нечіткий край сльозився сріблястою вологою.