Тим часом Шун’ята прочинив двері другого поверху, і вони зайшли до круглого кабінету, захаращеного згорненими килимами й астрономічним причандаллям. Анемподест задивився на велетенську астролябію і не відразу помітив карлика, що скоцюрбився у надрах витребенькуватого крісла.
— Ти привів нового Витискувача? — пропищав карлик. Від звукового зусилля під його вилицями набрякла шкіра — він став подібний на сумну черепаху.
— Так, Мацарате, доручаю Витискувача тобі.
— Чим мені це загрожує?
Анемподест знову почув скопцевий сміх Гімнософіста.
— По-перше, ревністю панни Дефлорації, по-друге, хижістю невідомого монстра, котрий іде слідом Витискувача, — порахував, відсміявшись, Шун’ята і додав: — А втім, я не відаю усіх небезпек, які бігають за цим мешканцем Матні. Тобі, планетникові, зірки, певне, відкриють більше про долю цього чужинця і про плани Зумовленості щодо нього. Він чемно відбув екскурсію і навіть не наклав у штани, уздрівши нашого Боягузика… Мені ж і без планетних вироків випадає зайнятися тим чудиськом, а ти підготуй генітуру для Модератора. Наскільки я зрозумів наміри Дефлорації, за півтори-дві години Витискувач мусить виходити на Сцену.
— А чудисько не прилізе сюди? — спитав Мацарат. — Може, треба покликати жуків-охоронців й Тітоньку?
— Поклич, — погодився ключар і вийшов з кабінету.
Анемподест сів на згорнений килим і подивився на Мацарата. Той чомусь знітився під поглядом прочанина, нахилив обличчя до столу, облисілою головою побігли зморшки. Учневі авви Макарія здалося, що астролог от-от запне дульковате личко величезними вухами. Він ще нахабніше втупився поглядом у черепахову мармизу покруча і назвався:
— Мене звати Анемподест.
— Я радий вітати вас, Анемподесте, від імені Тимчасової Карнавальної Ради вільного міста Картагени, — пропищав карлик, начепив помаранчеву напівмаску, підвівся і урочисто розчепірив вуха. — Згідно з Acquis communautaire громад Квадранта, статтею четвертої Карнавальної конвенції та Едиктом Стратега Озії Другого від 17 арісонтія 26 року епохи Чорного Садхузаґа, кожен претендент на роль у виставі «Мнемозавр» повинен внести до театральної каси податок у розмірі одної тисячі імперських денаріїв, пройти співбесіду з Комісаром Ради і подати на ім’я Верховного Модератора два документи: гороскоп, складений, або завірений, офіційним астрологом Театру, себто мною, і довідку про лікарський огляд від трьох ліцензованих медиків Картагени. У відповідності до Едикта Стратега Шакіла Першого від 7 фрустуарія 98 року епохи Чорного Садхузаґа за осіб, визначених Радою як «Витискувачі Зумовленості», податок вносить один з членів Ради, а також означені особи звільняються від співбесіди і лікарського огляду. Згідно з переліченими мною нормативними актами, враховуючи внесок в тисячу денаріїв від повноважного члена Ради, старшого імперського радника Гонорія Гошеліна (карнавальне псевдо Веселий Глобус) та рекомендацією кандидатки у члени Ради, спадкової імперської розвідниці першого рангу Сапфіри Прокурести (карнавальне псевдо Дефлорація) і радника четвертого рангу Пйотра Шун’яти (псевдо П’єро), Витискувачу Анемподестові, переселеному з Опорної Реальності (псевдо Термінатор), необхідно подати Модераторові лише один документ — гороскоп типу натальної карти за формою ТА 4/12, завірений офіційним астрологом Театру, радником третього рангу Амеріґо Мацаратом (псевдо Чорнильниця), себто мною, у присутності міського нотаріуса або його повноважного заступника.
Слухаючи промову вухатого посадовця, Анемподест розмірковував про те, як вести себе з цим новим персонажем — як з черговою опадлійською маріонеткою чи все ж таки визнати у цій карикатурі права представника незримої влади місцевого Деміурга. Не надумавши нічого путнього, він сказав:
— Якщо так у вас заведено, робіть гороскоп.
Мацарат спитав:
— А коли ви народилися за часом Матні?
— Невідомо.
— Себто?
— Церковна книга, де був запис про хрещення, згоріла разом із церквою.
— Як тоді скласти вашу натальну карту, Витискуваче?
Анемподест знизав плечима. Кумедні проблеми маріонеток цікавили його все менше.
Планетник тяжко замислився, а прочанин побачив на стіні кабінету предмет, котрий мріяв роздивитися від часу зустрічі з Сапфірою на пустельному плоскогір’ї. Це була мапа Опадла. Вона була намальована на розіпнутій шкірі. Він наблизився до мапи і зрадів: назви гір, річок, міст та іншого географічного фаршу були накреслені ординарною антиквою.
Він зауважив, що Картагена розташована південніше розгалуженої гірської системи, означеної укладачами мапи як Блакитні Гори, на березі річки Днакріс, що у нижній течії перетинала континентальну Рівнину Мартоплясів. У гирлі Днакріса чорний хрестик з написом Osta-Yezd відмічав руїни колишньої імперської столиці. Пунктирними лініями накреслювались маршрути різнокольорових садхузаґів. Прочанин знайшов на мапі Райдужну Гору й приблизно визначив місце свого першого переселення до Опадла. На шкірі воно було обведено червоним колом і називалося Fusorium.
«А ти на що сподівався?» — спитав він себе і обернувся на писк Мацарата.
— Ось натальні таблиці для Матні та Опадла. — Карлик поклав перед собою два альбоми у червоних палітурках. — Я складатиму ваш гороскоп, виходячи з часу переселення, як з умовного другого народження. Якого дня ви сюди потрапили згідно з вашим літочисленням?
— Невідомо… Десь після Покладання Риз, але точно не можу…
— Тоді, — зітхнув радник третього рангу, — я буду користуватися лише місцевим літочисленням. Гороскоп, безперечно, втратить точність, але…
Долоні прочанина все ще свербіли від невідомого мастила. Він запитав:
— Де тут у вас можна вимитися?
Мацарат вказав на бічні двері.
Виходячи з кабінету, Анемподест почув — чи йому так здалося — трель глиняного свищика.
Довгий коридор, прикрашений героїчним живописом і велетенськими гіпсовими вазами, привів його до світлої кімнати, встеленої мармуром. Посеред приміщення розкривала стулки мушля-басейн. Маленький водоспад наповнював її зеленкуватою водою. Чорноволоса дівчина у сріблястій масці, закотивши спідницю, мила у басейні ноги. Поява прочанина і латинські привітання не справили на неї жодного враження. Анемподест вимив руки у водоспаді, намагаючись не дивитись на чергову спокусу Опадла.
Дівчина взула шнуровані сандалії, розправила одяг і випурхнула з вмивальні. Прочанина овіяло лавандовим запахом. У приступі несподіваної люті він почав гамселити кулаком мармурові плити та розбризкувати воду. Потім заспокоївся, скинув одяг і обережно занурився у теплу протічну воду. Чи то вона мала лікувальні властивості, чи то сама Анемподестова вдача не передбачала злобливого напруження відчуттів, але невдовзі він розслабився, приліг на скіс мушлі й застиг у рівноважному блаженстві. Йому наснився сон.
16
Навколо сновидця пульсувала безугавна сріблястість. Вона не дозволяла роздивитися панорами оточуючої місцевості. Чітке бачення звужувалося до овального прорізу. У ньому котило хвилі — grave і трохи largo — ультрамаринове море.
— Ще одна бутафорія, — майже радісно подумав прочанин. — Це навіть кумедно: бачити уві сні ще один сон. Але хоч так побачу море.
— А ти ніколи не бачив моря? — відчув він запитання. Відчув не вухами, а всією натурою, немов вібрацію, яка трясе тілом після довгого виснажуючого бігу.
— Ніколи, — відповів він, озираючись. Оточений сріблястим сяйвом проріз показав йому жовті пісковики узбережжя, схил порослої деревами гори, знову море. І нікого, хто міг би говорити, чи то пак вібрувати. Одночасно він впізнав дерева. Він уже бачив ці перекручені стовбури на іконі «Сад Гетсиманський», і називалися вони «маслинами». Під такими деревами, знав Анемподест, Спаситель Людства долав останні сумніви земного буття.
— Невже це Свята Земля? — спитав він незримого співбесідника.
— Це Вічна Візантія, — провібрувало у відповідь.
— За що ж я сподобився сюди попасти?
— Поговори з Голомозим Драбантом.
— Він вкрав дзеркало і хотів мене вбити.
— Поговори з ним. Ти заплутався.
— А чи схоче він розмовляти зі мною?..
Срібляста стіна затягнула проріз, сяйво вчепилося в очі тисячами промінчиків, і прочанин почув плюскіт кімнатного водоспаду.
17
Він повільно розплющив очі й здивовано прошепотів:
— Бабаматка?
Над басейном стояла товстезна жінка. Потрійне підборіддя утворювало жабо над коміром її неозорої куртки. Волохаті штани з козячої шкіри були вправлені у ботфорти з острогами та пряжками. Щось зеленкувате виблискувало на їх білому металі: прочанин згадав звичку варшавських чепурунів оздоблювати остроги смарагдами та діамантами.
— Я Тітонька Матрікс, — назвалася товстуха й додала: — Одягайся… Свій гороскоп ти проспав.
Прикриваючи сороміцьке, Анемподест вибрався з мушлі. Його пригинав до підлоги мілітарний погляд бабища. Тітонька Матрікс тримала в руці страхітливого виду рушницю з колісним замком на запалі й чотирма люфами. На поясі в неї шикувалася батарея набоїв, а на стегні висіла бойова сокира. Шкіряний дух такої міцності линув від неї, що — здалося прочанинові — тільки від нього одного ворогів мав трафляти тряс. Коли він — вже одягнений, перепоясаний, озброєний — випростався і розправив рамена, виявилося, що Тітонька все ж таки вища за нього на півтори голови. Тут вона випередила Бабаматку.
— Ходімо, — наказала воїтелька і почвалала з вмивальні.
У коридорі не було як ступити від лев’ячих жуків. Вони нишпорили між вазами і торохтіли. Тітонька Матрікс свиснула, і жуки вишикувалися уздовж стіни. Деякі з комах розмірами досягали дорослого вовкодава. Йдучи за товстухою, Анемподест старанно оминав щелепи-шаблі.
У кабінеті радника третього рангу на прочанина чекало сумне видовище. Два тіла — велике і маленьке — плавали у калюжах крові, вікна були вибиті разом з лутками, письмовий стіл розтрощено страхітливою силою. В одному з роздертих тіл він упізнав залишки офіційного астролога Театру, у другому — чорноволосу дівчину. Срібної маски на ній вже не було, на обличчі застиг передсмертний переляк.
— Хто вона… була? — спитав він у воїтельки.
— Одна з наложниць Чорнильниці. Переселенка.
— Вона була гарною… — сказав прочанин і зауважив чотири криваві смуги на стегні покійниці. «Ніби велика лапа з кігтями», — мляво жахнувся він і перестав відчувати свою непросохлість.
У дверях з’явилося бліде обличчя Гімнософіста. Він присвиснув, побачивши погромлений кабінет, нахилився над тілом наложниці, провів пальцем по кривавій смузі, принюхався.
— Що скажеш, експерте? — спитала Тітонька.
— Це не рептилія…
— Баранові ясно, що не рептилія.
— …І не Чорний Жмут….
— Ні.
— …І не мартихор. Той мітить жертви мускусом. Запаху не відчуваю.
Воїтелька принюхалась і ствердно хитнула головою.
— Катоблеп! — впевнено визначив ключар і обтер пальці хусточкою.