— Не помиляєшся?
— Дванадцять проти одного, що катоблеп. А яка ваша думка, пані старша раднице?
— Або це дійсно катоблеп, або ж тритонохвоста мантикора, на штиб впольованої гномами минулого літа.
— Мантикора не змогла б розтрощити дверей ротонди. Ви, Тітонько, підіть подивіться самі, що залишилося від дощок… А окрім того, мантикора завжди вигризає жертві горло, а тут бачимо вительбушені кишки. Це — кабанячі звички катоблепів. Тридцять до одного.
— А скажи мені, як це у Картагені, у центрі міста, з’явився катоблеп? Мантикора ще б могла вночі перелетіти Блакитні Гори, сховатися у порожньому будинку і під сутінки вийти на полювання, а катоблеп крил не має, шановний… І куди ж він подівся, якщо він катоблеп. Жуки досі не взяли сліду. Себто воно летюче.
Гімнософіст знизав плечима. Він обдивився вибиті вікна, обережно виглянув у двір. Темрява майже накрила принишклий парк, лише верхівки пірамідальних дерев мружилися непевними шафрановими блискітками. За кожним деревом міг ховатися хижак.
— Будемо супроводжувати його до Театру, — вирішила Матрікс і відіпнула чохол сокири. — Театр охороняють надійно, там жодна астома не проскочить. Там навіть садхузаґа зупинять.
— Треба ще дійти…
— Нас двоє і чотирнадцять жуків. Відіб’ємось.
— Від мантикори сяк-так би відбилися, а від катоблепа не відіб’ємось. Катоблеп — звірина серйозна.
Запала мовчанка. Воїтелька ворушила товстими губами, ніби прораховуючи деталі майбутнього походу. Жуки, мов зачаровані блакитним блиском її сокири, гуртувалися навколо леза.
— А як це він врятувався? — раптом змінив тему ключар.
Анемподест зрозумів, що мусить втрутитися до військової наради.
— Я був у іншій кімнаті. Там, де мушля-вмивальня, — пояснив він.
— Ви чули? — запирхав Гімнософіст. — Він купався у бальнеарії й нічогісінько не чув, цей простий матнієць… Він приймав ванну! І катоблеп вирішив не турбувати його у такий делікатними момент! Він розшматував шістьох на першому поверсі і двох отут, а до вмивальні навіть не заглянув… Таке куртуазне кабанисько!
— Припини! — наказала Матрікс, і ключар замовк. Жуки несхвально заторохтіли.
— Певно, це все — Зумовленість, — знизав плечима прочанин.
Товстуха свищиком закликала з інших приміщень рештки шестиногого вояцтва. Нові жуки наповнили кабінет і заметушилися навколо трупів. Анемподестові згадався Хирлицький ліс, і він уявив собі, що буде далі. Але мертвих жуки не потурбували. Загін зійшов на перший поверх, де Анемподест побачив розірваних арлекінів і зруйноване поруччя сходів.
— Зараз ми вийдемо до каретного двору, — звернулася до прочанина Тітонька, — і спробуємо досягти Театру. До нього звідси недалеко, кроків двісті. Якщо потвора нападе, ти повинен тікати. Не стояти, наклавши у штани, і не махати кинджальчиком, а тікати не озираючись. Зрозумів? Побачиш кольорові вогні — біжи до них. Біжи якнайшвидше, Витискуваче.
Загін проминув низку неосвітлених кімнат, оранжерею і вийшов на господарський двір, захаращений каретами і сміттям. Воїтелька оглянула темні закутки і випустила наперед жуків. Ті вишикувалися півколом, загін рушив до брами.
За брамою вони потрапили до провулка, освітленого ліхтарями.
— Театр там, — вказала напрям Матрікс.
Не встиг загін пройти й двадцяти кроків, як за спиною почулося тихе рохкання.
— Ось ти де, — буденно сказав Гімнософіст.
— Дійсно катоблеп, — підтвердила товстуха, наставляючи на темряву рушницю.
Анемподест забув інструкції Тітоньки і завмер. Він побачив, як з темряви випірнуло страховисько завбільшки з ведмедя, з кабанячою головою і збитим у ковтюхи грубим хутром. Незважаючи на розміри, катоблеп рухався швидко і майже безгучно.
— Біжи, дурню! — крикнула воїтелька і вистрелила монстрові в голову. Оглушлива луна застрибала провулком. Прочанин побіг, набираючи швидкість. Коли прогримів другий постріл, він вискочив на Ринкову Площу, пригальмував і побачив Катарактний Театр. Люди у масках вивозили на Площу гармати.
— Tantum ergo!.. — видихнув учень авви Макарія і відчув, як щось хапає його за ногу. Він закричав і… прокинувся.
18
— Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите, — почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик: — Я сметану приніс вам, отче, і Марію привів.
Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:
— Сон вам поганий наснився, панотче… То від повного місяця. То минеться…
Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», — визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:
— Ти мене за дурня маєш, хлопе?
— Не розумію, про що кажете, отче…
— Не розумієш? — Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.
— Вона колись до худобини підходила?
Мирон знітився.
— Хто вона?
Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.
— Хто, питаю?
Мовчанка.
— Може, мені в Опанаса спитати?
— Це дочка панів Пясечинських — Рената, — прошепотів хуторянин. — Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди.
Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», — вирішив прочанин і напосів на миршавого:
— Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?
— Мирон відвів очі й почав схлипувати.
— Зараз я тебе прокляну! — просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.
— Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!
Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.
«От кляті часи!» — подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» — впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.
— Уставай, грішнику! — Він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим’ю. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі «Отче наш» й три тисячі — «Богородицю». І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо.
Мирон відповз у темряву.
Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і пареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:
— Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря.
Миршавий невизначено хитнув головою.
— Ти обіцяв, грішнику.
— Там охорона.
— Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув’язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр.
— Якщо вам дозволять… — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.
Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.
— Мир тобі, чоловіче, — привітав його учень авви Макарія.
— І вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?
— Ревно і щогодинно молюся, — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.
— Дякую вам, отче.
— Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням.
— Зголодніли, отче?
— Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка.
— Сподіваєтесь?
— Допоки людина жива, надія не втрачена.
Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.
Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв’яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:
— Грецький тютюн…
Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:
— Нащо цей лицар хотів вас вбити, превелебний отче?
— Ми посварилися.
— Він каже, що ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима.
Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:
— Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав. — Він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями. — А його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити.
— Я вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…
— То я можу втішити переможеного розбійника?
— Разом утішимо.
Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки, і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця, і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір’я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.
— Як ся маєте, вельможний лицарю? — спитав Опанас.
— Вашими молитвами, гречкосії.
— Наші неоковирні молитви, лицарю, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися.
— Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus non facit monachum. Демони опанували його єство.
— Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням… — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»
Драбант підвівся і оперся на лікоть.
— Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?
— Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла.
— Не личить вам говорити такі поганючі слова, отче, — зауважив Опанас.
— Це назва, — пояснив учень авви Макарія.
Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.