— Який він там «отче», довірливі ви селюки… — похитав він довгастою головою. — Його ж паламарем до плебанії брати не можна. Вкраде кадило — і шукайте у полі вітру…
Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.
— А Глобус казав мені, що ви, Драбанте, розумієтеся на людях, — розважливо промовив він. — Невже старший імперський радник помилявся?
Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів:
— Omnes errant praeter Gallenum.
Опанас опустив каганець на барило й сказав:
— Надворі буду. Побалакайте собі…
Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:
— Ну, припустімо — хоча це й дивина, — що тобі, чоловіче, Веселий Глобус дійсно дав аудієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо… Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?
Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися — тепер вже відвертою підказкою — слова:
— Танцюючим Суфієм.
Запала мовчанка.
Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова й сказав:
— Не віддам.
— Як? — перепитав прочанин.
— Дзеркала я Раді не віддам.
— Це моє дзеркало!
— Не твоє, хлопче, і не моє, але що більше — не Карнавальної Ради… Передай це радникові. Якщо Гошелін думає, що мені невідомо, що Рада прийняла рішення про евакуацію, то нехай знає: мені відомо усе. І допомагати їм я не буду… Карнавал, попри все його теперішнє убозтво, мав славну історію. Не нам заперечувати діяння стратегів і радників минулого. Карнавал вартий того, аби мати наприкінці хоча б одного Останнього Захисника. Дзеркало тоді послужить усім, а не кільком спорохнявілим аристократам… І ще… Скажи йому, що в Картагені вже тепер завелася зрада. Мене виманили у Матню брехливими звістками і хочуть те саме зробити з Німою Розвідницею. Ніякого втілення Богині Карни — ні Актуального, ні що більше Повноважного — тут немає і не було вже тисячу років.
Анемподест подумки зітхнув з полегшенням, а вголос сказав:
— Ви звинувачуєте у зраді достойників Карнавалу, але не кажете, як вам вдалося це зрозуміти…
— Завдяки випадкові, — повідомив Голомозий. Світло каганця тепер вихоплювало з темряви лише його чоло і зморшки навколо очей. Він нагадував велику ящірку («А в Музеї немає драконячої мумії», — пригадалося прочанинові).
— …Так, — продовжив розвідник, — завдяки випадкові. Якщо, звісно, кажучи про випадок, недооцінювати владу Зумовленості і в цьому світі… Виявилось, що дочка Каштана — medium primus між астральними шарами сущого. Нехай там, в Картагені, ті, котрі чекають на твоє повернення й твого звіту, повірять мені, що настільки досконалого і — нехай Обрані вибачать мені гру словами — multiradix et multiramis, двоногого інструмента для магії не було навіть у великих розвідників давнини… На танечний заклик малої розпусниці відзиваються голоси Деміургів!
— Мені у це важко повірити…
— Не тобі одному буде важко у це повірити, — пирхнув Драбант. Драконячі зіниці зблиснули гордістю.
— Але нащо ж Сапфірі було брехати?
Голомозий раптово видихнув повітря, і полум’я каганця затанцювало. Анемподест відчув точність свого запитання і пошепки подякував Всевишньому за раптово позичену мудрість.
Розвідник спитав:
— Ти познайомився з цією… панною?
Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» — зрозумів він і відповів стримано:
— Так.
— Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий… Тобі треба знати про неї… При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози… І я не стверджую, що вона зрадниця… — Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. — Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати…
— Вона теж була тут розвідницею?
— Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога.
— У чужому тілі?
— Тіла — нетривкі речі сущого. Ніби одяг.
Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.
— Вона переселила через Ринву нового Витискувача… — почав він.
— Це відомо.
— Але у нього виявилась погана натальна карта.
— Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця? — Голомозий презирливо скривився.
— Але це так.
— Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені.
— А потім?
— А потім ми всі, чоловіче, нап’ємося святої вологи з Потоку Хореф… Або не нап’ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність…
— …І побачимо птахів надвечір’я?
— Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні легіони сутінкового птаства.
У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.
— А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру? — спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла, й перепитав:
— Місце?..
— Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?
— Кажуть, що є… Посеред Західного Океану.
— А ближче?
— Нащо тобі?
— А де моє дзеркало?
— Не віддам.
— Моє дзеркало і є таким місцем?
Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:
— Ти — Витискувач!
Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.
— Аби вам було над чим подумати, — сказав, виходячи з в’язниці, учень авви Макарія, — я розповім вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Глобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з’явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп — справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щури, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от Діється, Останній Захисниче Карнавалу!
Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.
— Повені не минути, — зустрів його Опанас. — Кінець світу, отче.
19
Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.
Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.
Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора, і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде, і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».
Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем:
— Заносьте!
Драби занесли.
Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла — висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.
— Ось, — вказав він на скриню. — Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня.
— Я вже обрала, — сказала дівчина.
Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.
— Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду вам рабою до скону днів… — прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.
— Так не робиться, — сказав Лушпак.
— Не за нашим поконом, — підтвердили молодші козаки.
«Бунт, — подумав отаман. — Дочекався». Наказав:
— Відчиніть скриню!
Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно — та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.
— Треба рубати, — здався старший осавул.
Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина, і накривка підскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит, і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.
— Московська робота, — визначив Лушпак.
Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.
Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П’ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звертаючись ні до кого:
— Ось воно, золото Амвросія…
— То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку? — спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.
Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.
— Ти тепер така багата, — посміхнувся Приблуда.
— Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх.
Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:
— Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях.
Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.
Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.
— Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас? — запитав отаман, не підвищуючи голосу.