Оригинал этого текста расположен в «Сетевой библиотеке украинской литературы»
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є –«э оборотное» большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї –«i с двумя точками» большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
В ЛIТО 376-е
Великий князь київський Велiмир повстав усiєю Руссю, й скинув iго конунга Германарiха готського, й помстився Германарiховi за смерть князя Буса волинського, та його синiв, та боляр, що були розiпнутi на хрестах, i була сiча велiя, й ратилися русини лiто, й осiнь, i зиму, й побiгли готи з землi Руської, а хто лишився, то став платити київському князевi дань.
В ЛIТО 382-е
Упочив князь Великий київський Велiмир, i сiв на вiтчому столi син його старiйший Данко, й сiв у городi Витичевi, й правити почав Руссю, й Деревами, й Сiверою, й Лугами, й готами, й усiма язиками, кої платили йому дань, i ходили в рать по Великому князевi, й славили його.
В ЛIТО 395-е
Мiсяця стичня в 17 день переставивсь iмператор Теодосiй Перший, i Римська держава знову роздiлилася надвоє –Захiдню й Всхiдню. В Римi сiв на стiл Гонорiй, який полюбляв циркуснi бої, та вино, та жiн. У Константинополi ж воцарився слабовiльний iмператор Аркадiй.
Мiсяця листопада в 27 день. Убито галла Руфiна, який вершив усiма справами Константинополя, й посiв мiсце його iнчий варварин –готин Гайна, котрий вiдав тепер цiлим грецьким вiйськом, та колишнiй роб –євнух Євтропiй. I подiлився цар-город навпiл, i тягли однi руку за готiв, а другi супротиву їм, i найдужче ненавидiв тих зайд Аврелiан, i многi слухали його.
В ЛIТО 399-е
Вокняживсь у городi Києвому Милодух, син Данкiв, i був недуж вельми, й не мiг ратитися, й правила при ньому жона його Рада.
В ЛIТО 400-е мiсяця липня в 12 день
Гайна, готин, спробував захопити Константинополь, але люди стольнi потягли за Аврелiаном i вигнали варварiв з царя-городу. Й стояла над городом зоря стрiлою, й вельми знаменно було.
В те ж лiто на Маковiя вродився князевi київському Милодуховi син, i дано iм'я йому Богдан, бо довго ходила княгиня Рада впорожнi.
В ЛIТО 401-е
Прийшов на Рим вiзiготський конунг Аларiх, який уже володiв частиною Всхiдньої iмперiї – Iллiрiєю. Але венед Стилигон, що був справдешнiм правителем держави, дав вiдсiч Аларiховi.
В ЛIТО 404-е
Двiр константинопольський, долаючи опiр народу, заслав до Вiрменiї архiєпископа Йоана Золотовуста, де вiн по трьох лiтах i переставився.
В ЛIТО 408-е
Мiсяця квiтного в перший день переставивсь iмператор константинопольський Аркадiй. Умираючи, вiн заповiв своєму давньому вороговi, царевi перському Єздегердовi, бути захисником, i покровителем, i вихователем малолiтнього Теодосiя Другого, який по вiтцевiй смертi був посаджений на стiл.
У те-таки лiто в Римi скарано на горло Стилигона.
В ЛIТО 410-е
По кончинi Стилигоновiй Аларiх, конунг готський, укотре обложивши Рим, нарештi з допомогою рабiв зумiв здобути город i вщент пограбував його. Але, готуючись iти полками на Сiцiлiю й Африку, нагло вмер, i Захiдня iмперiя знову повстала й возродилась iз попелу.
В ЛIТО 411-е
Iмператор Гонорiй вiддав розбитим вiзiготам Аквiтанiю –землю на березi океану Захiднього, й поселилися готи в Галлiї мiж Пiренеями й Луарою. I сулив iмператор римський оддати їм ще й Iспанiю, якщо виб'ють звiдти венедiв.
Готи ж убоялися могутнiх сусiд своїх.
У те ж лiто студiнь мiцна зцiпила землю Руську. Днiпро замерз у мiсяцi листопадi, й крига скресла тiльки в травному, й паводки були велiї, й усiлякi зла чинила дика вода й у Руськiй країнi, й у Деревськiй, i в Сiврськiй. I настав голод, i впали недуги по людях.
I пiшов Великий князь руський Данко, син Велiмирiв, полками многими в землю грецьку, речену Всхiдня Римська iмперiя, й появся по дань.
В ЛIТО 412-е мiсяця квiтного
Нiщо не вiстувало наближення страшної небезпеки.
День видався напрочуд ясний, що траплялось досить рiдко в сю пору; ледве починався п'ятий мiсяць року. Та веснянi повенi й зливища вiдгомонiли ще в травному, й уже добру сiдмицю стояло на годинi, справжнє тобi лiто, хоч дерева обабiч Хрещатого Яру ледве вбрались у прозорi свiтло-зеленi шати, схожi на єдвабнi корзна молоденьких князiвен.
У яру вовтузилося душ iз двадцятеро чи й усi тридцять робiв i челядникiв пiд наглядом гладкого тивуна Малка. Тивун сидiв у холодку пiд калиною, що нависала дрiбним листячком над самий яр, i лiнькувато ляскав себе гарапником по вичовганiй пiдошвi поробошень-постолiв. Поробошнi в Малка були з доброї кабанячої скори, виверненої щетиною назовнi, й скидалися на ведмежi лапи. Та й уся постава тивунова нагадувала лiсового бродника: здоровеннi ручиська, якими легко гнути пiдкови, черево, що перевисало на колiна, й могутнi, дарма що вимощенi салом, рамена. Такому б дуже личило iм'я Бурмило, чи Громило, чи ще якось, тiльки зовсiм не оте Малко, та вже коли людину названо з народження, то iм'я лишається їй до самої смертi, й тут нiчого не вдiєш.
Очi в Малка натомiсть вiдповiдали його йменню, були дрiбненькi й ховалися межи щоками та волохатими брiвми, але тивуновi слугували вони пречудове, й роби та челядники працювали з усiх сил.
Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кiнь, Малко його не бачив, але вороний поводився спокiйно, й тивун тихо мугикав собi в рудий вус:
«Ой травиченько, та морiжечку, ти гляди не вколи менi й нiжечку…»
Поки Малко так ото мугикав, а вiн мугикав майже завжди, роби й челядники були певнi, що нiякого пiдступу сподiватись не треба. Однi тачками возили з-пiд кручi вогку глину, висипали її пiд самий берег рiчки на довгу купу, iншi рискалями вирiвнювали ту купу, третi ж важкими гатилами трамбували. Все йшло розмiрене й звично, без поспiху й зайвої сiпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина нiхто не поцiнує й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав i тивун i спокiйно мугикав собi в рудi вуса.
Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пiсня ввiрвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бiк. Малко досить легко, як на свою вагу, звiвся й глянув туди, куди зирив кiнь. Помiж листям весняної калини бiлiла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав:
— Пощо, княжичу, йдеш?
То був син княгинi Ради Богдан. Хлопець мав небагато лiт, але вдався мiцний, кремезний i вже майже зрiвнявсь iз тивуном, тiльки хлоп'яча незграбнiсть, та яснi карi очi, та ще хiба довге шовковисте волосся, що спадало на самi плечi, зраджували князюка: Богдановi на Маковiя пiшов дванадцятий.
— Пощо, кажу, прийшов єси? –перепитав тивун.
Богдан хитнув головою в бiк городу.
— Мати…
— Кликала мене? –здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: –А хто ж тут?
Але з Богданових вуст годi було витягти ще бодай слово. Княжич сiв i звiсив ноги з кручi.
— Що княгиня хче? –наполягав тивун, та княжич нiби й не чув його. Вiн стрибнув з кручi, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручницi й легко попхав її вкоченою стежкою до мiсця, де гатили греблю через Хрещатик. Рiчка була неширока й мiлка, до пояса, та навеснi дика вода зiрвала мiст i розмила греблю, а такого вже давно не бувало.
Вивернувши тачку й вiддавши її русявому челядниковi, бiлобровому готовi, якого в княжому дворi звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примiрявся.
— Важке вельми? –криво всмiхнувся Маас. –Княжич є малий для такого.
Але Богдан i не глянув у його бiк, пiдняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.
Всi челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав i гупав, немовби важезний дубовий обрубок був iграшкою.