Коли по якомусь часi Богдановi стало парко, вiн скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув її геть далi вiд себе, на купу ще не втрамбованої глини, й лишився в самiй сорочцi, пiдперезанiй широким сукняним опоясом i скупо, як в усiх чоловiкiв, гаптованiй лише на подолi та вузько на грудях i рукавах.
Земля аж двигтiла вiд гупання, челядники сходилися все ближче, та нарештi Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:
— Гей ви! Чого сте повилуплювали очi? Нум же!
Челядники й роби розбрелись по своїх мiсцях, а тивун, посiвши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тодi поправив меч на лiвому боцi й торкнув коня п'ятами. Але кiнь не хотiв чомусь iти, задивившись назад. Малко й собi глянув –що так зацiкавило воронька.
Соляним шляхом, що вибирався з дубового лiсу, виточилась коротка ниточка комонникiв. Їх було душ iз вiсiм чи десять, попереду їхав на гнiдому конi мiж у шоломi й при щитi та довгiй сулицi, йому вслiд ступали верхи три жони чи жiнки, за ними ще кiлька комонникiв безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як i перший, щитом i сулицею.
Комонники не звернули до розбитого мiстка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височiв Київ город. Малковi майнуло в головi, що в городi не сподiваються гостей i належало б хоча впередити княгиню Раду. Вiн уже хотiв уп'ястися поробошнями коневi в слабину, та так i застиг. З дiброви навздогiн валцi вихопилася дюжина комонникiв i з гиком та криком оточила її. Малко вiдразу впiзнав степовикiв. Можi, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападникiв сулицями. Двоє степовикiв упало, й конi, ошаленi вiд гику та кровi, понеслись понад яром. Ще один завис у сiдлi, перехнябившись набiк, але решта насiдала й насiдала.
В одного можа полетiла, перебита навпiл, сулиця, й вiн сахнувсь, аби дiстати меч, але крива шабля немов тiльки й чекала сiєї митi, й можева голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода пiдхопила її й понесла вниз.
Княжич Богдан дивився на ту голову, що, перекочуючись, немов пила каламутну воду чи нiмо волала о помiч, i його як приворожило до неї. Вiн знав, що страшне тепер вiдбувається там, на вузькому морiжку над Хрещатим Яром, але дивився й дивився на жахну живу голову, яка ще допiру належала можевi Скоротичу. Вiн здолав себе глянути на бойовисько тiльки тодi, коли вода поглинула той жах.
Потявши одного можа, степовики запосiли другого, який одчайдушне вiдбивався сулицею. Тим часом кiлька напасникiв помалу вiдтрунювали коней iз жонами до лiсу, що брався вiд Соляного шляху вгору, iншi добивали комонникiв, озброєних киями. Захисникiв лишалося менше й менше, Богдан же стояв, мов очманiлий, i досi тримаючись обома руками за держално гатила. Челядники й роби щулились попiд свiжим насипом, дехто задкував до Хрещатику, сподiваючись найти рятунок за його неглибокою водою. Руки в Богдана тремтiли. Й коли степовики, збивши й другого можа з коня, почали тиснути його до кручi, а вiн одбивався мечем, Богдан помiтив Малка. Тивун сидiв верхи, ввiбравши голову в плечi, –ховався за кущем калини. Княжич завдав собi гатило на плече й щодуху побрався на кручу, до тивуна. Малко помiтив його лише тодi, коли хлопець ухопив за ногавицю й почав стягати з коня.
— Ти чо…чого! –забелькотав тивун. Нажаханий недалеким боєм, жеребець став гопки, тивун ще хвильку-другу тримався за гриву.
— Чо-чого, речу! –перелякано заволав Малко й у нестямi хльоснув княжича впоперек спини гарапником.
Але хлопець уже схопив коня за повiд. Тивун не втримався й з усього маху гепнув додолу. Богдан скочив на коня й уп'явся йому поробошнями в слабину, кiнь, заiржавши, рвонув ускач i з розгону врiзався грудьми в двох комонникiв.
Один тут-таки полетiв iз кручi додолу, другий устиг вивернутися й рубонув кривою шаблею, та не досяг Богдана, лише стяв його вороному вухо. Богдан махнув з-поза себе гатилом. Кiнь упав i затиснув свого верхiвця.
Княжич знов уп'явся вороному в ребра й погнав туди, де пiд лiсом добивали останнього оборонця. Ворогiв було п'ятеро, але вони не сподiвались такого повороту в сутичцi. Один з них уже перекинув собi через сiдло котрусь жону, погнав у глиб Дiброви. Стомлений у битвi кiнь бiг погано, й княжич наздогнав його бiля перших дубiв. Порiвнявшись iз крупом степовикового коня, вiн здiйняв над головою гатило, здiйняв обома руками, та ледве не вбив свого воронюка, тодi здiйняв удруге, й степовикiв буланий упав на задок з розтрощеним крупом. I степовик, i жона лежали пiд крислатим дубом, упавши сторч, та Богдановi нiколи було додивлятись, чи вони живi, чи мертвi, бо решта вже оговталась i спрямувала своїх коней на нього, забувши й за можа, який гнався вслiд, високо пiднявши двосiчний меч, простоволосий i знесилений нерiвним боєм. I чи то й степовикам урвалася витримка, чи вони розгубились, побачивши хлопця, ще зовсiм дитину, але переднiй шаснув повз нього, не нанiсши смертельного удару шаблею. Й се дорого обiйшлось i йому, й не тiльки йому. На удар наступного степовика Богдан махнув своїм гатилом, шабля брязнула об важку дубову довбню й вiдскочила; рука в того, певно, отерпла вiд такого удару, й за наступним разом Богдан просто знiс його з сiдла.
Лишалося ще троє ворогiв. Одного здолав мiж. Другий, зiм'явши можа, повернув зопалу назад i став легкою здобиччю Малка, третiй закрутився на мiсцi, хотiв чкурнути в Дiброву, але дерева тут росли надто густо. Тодi, кинувши чорною шапкою з кудлатої голови об землю, вiн поцiлував шаблю i приострожив коня назустрiч княжичевi Богдану.
Княжич тримав гатило високо над головою, i, коли б степовик трапив саме пiд мах, лишилося б вiд нього мокре мiсце. Та той в останню мить здибив-таки коня, аж кiнь пробiг зо п'ять крокiв на заднiх ногах.
Богдан, махнувши гатилом у повiтрi, мало не випав iз сiдла, та, проскочивши ворога, рвучко розвернувся.
Хоч уникав дивитись на вершника, вiдчував, як його пропiкають люттю очi смаглого степовика.
Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герцi, й хто зна, чим би все скiнчилося, коли б степовикiв карий за п'ятим разом не схарапудивсь i не став дибки. Шабля свиснула в повiтрi й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зрiз, i застряла в ньому. Вiн поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, i довгий нiж просвистiв повз Богданове вухо.
А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в неї шаблюкою. Степовик не мiг i дихнути вiд забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Вiн погнав понад яром до лiсу. Та тут на дорозi йому став Малко. Не знати звiдки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бiгали, збуренi боєм, вiн вирiс якраз на шляху втiкача, тримаючи в руцi меч. I чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилицi випнулися й оголили два гострi хребцi.
Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бiк, раптом розiтнув повiтря довгим мечем й опустив його степовиковi на потилицю. Княжич Богдан сидiв, поклавши на колiна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам i який тепер ходив помiж розкиданими на травi степовиками й дорiзував поранених. Усi три жони були живi. Найстарiша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падiннi, й на неї нiхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрiй, схожа на робу, пiдкотивши подiл спiдницi вище колiна, розтирала вдарену ногу –гарну й слiпучо-бiлу. Та на неї теж нiхто не дивився.