Кожен обтирав кров, i пiт, i багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсiм несподiвано, в цiлком безпечному мiсцi, за якусь верству вiд городу, й вони досi не могли прийти до тями.
— Ти хто єси, отроче?
Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дiвчина й злякано дивилася на Богдана. Кiнь тряс головою вiд болю, форкав i бризкав на неї кривавицею, та дiвчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луцi.
— Хто єси?
Дiва пiдiйшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилi.
— Роб єси княгинi Ради?
Богдан мовчав. Дiвчина зняла з бiлої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:
— На, вiдкупишся в княгинi.
Хлопець несвiдомо взяв гривню й нiяк не мiг одвести вiч од дiви.
З лiсу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонникiв. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тiльки тепер Богдана мовби попустило. Вiн кинув важезну довбешку –крива шабля, що й досi стримiла в нiй, вiд удару дзенькнула й зламалась навпiл. Вiн стрибнув на землю й опинився в материних обiймах.
— Мамо…
Се було перше слово, на яке Богдан спромiгся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й мiцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.
— Що то в тебе є? –по якомусь часi спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.
Отрок, зиркнувши з-пiд материної руки на чужу дiву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.
— Взяла-м князя за робочича, –звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. –Дозволь, княгине, поцiлувати твого сина.
Й, не чекаючи вiдповiдi, пiдiйшла, вiдiрвала хлопця од материних грудей, взяла його обiруч за голову й мiцно поцiлувала в засльозенi вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. дiва пояснила княгинi:
— Се дiло його рук.
Княгиня Рада, зiтхнувши, поспитала:
— Звiдкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?
— З городу стольного, з Витичева.
— Я-м тебе зразу впiзнала.
— I я тебе, княгине.
— Така була твоя мати молодою. Така самiська. Ти ж зовсiм маленька тодi…
— Я вже-м невiста, княгине, –сказала Ясновида й вiдступилася трохи вбiк, неначе се зiзнання завдало їй прикрощiв.
— Чия ж єси невiста?
Ясновида перше поправила на собi полоття, вiдвернулась убiк i проказала:
— Тура, князя косарiв луганських.
— Джурджа…–промовила Рада. –Лугарi кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?
Дiва не вiдповiла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зiтхнула, погладила його по розпатланому волоссi й пiдiйшла до свого коня, якого тримав за повiд челядник.
— Пiдсади ж! –невiдомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомiлку. Вона звiсила ноги на один бiк i силувано всмiхнулася до Ясновиди.
— Будь гостею в нашому вогнищi, княжно.
— Спаси Бiг, –вiдповiла та. –Тепер менi й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.
Вона пiшла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потiм. Услiд пленталися Ясновидицi робинi й мiж iз мечем через плече, а позад усiх виступав на захваченому конi тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.
— Кинь оту погань! –гримнула княгиня Рада.
Та Малко не зважав.
— Маю поставити сю голову на сулицi над ворiтьми, –сказав вiн. –Хай лякається гайвороння.
Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про iнше:
— Отих…побитих…спалити треба.
— Спалю, княгине. Щоб не смердiло падлом у Києвому городi. Вiддам у пожертву Цуровi й Пекевi.
Мiсяця того-таки в наступний день
Ще вдосвiта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пiшов до стайнi.
В Києвому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», – i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову, дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках жеребчика, лише торiк об'їждженого, пiдняв його на ноги й вивiв.
Борислав iз Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися бiля стайнi.
— Ти бери гнiдого, а ти рябу, –сказав княжич i, пустивши свого жеребчика вiльно, пiшов по сiдло.
— Студено, –позiхнув Борислав, але не сказав княжичевi й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалi нiколи не сперечався.
Коли троє юних комонникiв виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тiльки на всходi за Почайною i Днiпром палахкотiла ранкова зоря, мов нова срiбляна ногата. До сiдла в княжича була припасована широка тула з луком i стрiлами, в лiвiй руцi вiн тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богдановi товаришi були озброєнi так само.
В Хрещатому Яру стояла ще густiша темрява, та конi дорогу знали й незабаром, перебрiвши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях i попростували Берестовим лiсом у бiк Звiринця. В лiсi дорога була ще по-весняному м'яка, й конi ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.
Десь у невидимiй глибинi бiг Днiпро, й звiдти тягло холодом.
— Куди? –спитав лаконiчно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.
— До джерела, –так само коротко вiдповiв Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучiсть, i знову запала тиша, тiльки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.
До джерела пiдiйшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславовi за глинясту кручу:
— Туди.
А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрiлою.
Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий лiщинник i немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два пострiли нижче й собi зайшов у кущi. Тут сiрiло невелике озеречко, до якого перед свiтанком приходять попити води козулi, дики, оленi й iнша звiрина. Там далi, де помiж крутих жовтих берегiв звивалася Либiдь, було надто вiдкрито, й мисливцi знали сю звичку тварин.
Богдан не зводив очей з ледь помiтної стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрiлою, й кiнь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцевi чи то вiд нетерпiння, чи таки з холоду тремтiли пальцi, дарма що був одягнений у цупкий сiряк, а насподi –ще й у гарну ягнячу гуню.
Перший дик з'явився на стежцi тiльки тодi, коли за Днiпром устало сонце. Богдан пропустив його вiльно. Се був молоденький ще дикунець i, певно, самiтник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провiв його поглядом. Нехай дибає. Десь там угорi на нього чекають Вишата з Бориславом, i, за ловчим правилом, перший удар належить їм.
Кiнь теж уздрiв iклатого кабана й неспокiйно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холцi, й той угамувався. Дикун пiшов обережно, не рохкаючи, й нюшив повiтря довгим писком, але ловчi стояли за вiтром, i кiнський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущi, де сховався Вишата, й пiшла далi, й Богдан удоволено всмiхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславовi.
В сю мить на стежку вихопився iнший дикун, великий i кострубатий. Став, тихо рохнув i пiшов далi. З гущавини з'явилося пiвтора десятка тварин –свиней i пiдсвинкiв. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо вiддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишатi. Й коли свинячий ватажок наближався до того мiсця, де причаївсь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг нiздрями повiтря. Його не турбувало стадо вепрiв попереду. Олень остерiгався страшнiшого. Та в повiтрi не було нiяких бентежних запахiв, крiм неприємного свинячого, й олень пiшов далi.