Живе, скажімо, хлопчик, закінчує в 22 рочки істфак, іде якоїсь мами на кафедру, спереляку навіть пише дисертацію, викладає археологію довгоногим дєвочкам і клишоногим малчікам, відтак раптом схаменається, що бабла то дає мало, а грання мізкам багато, кидає все, переїздить до Києва, йде в який-небудь НАФТоГАЗ працювати, прикинувшись програмістом, а тоді бере на роботі кредит, купує собі квартиру в центрі, дочікується моменту, коли НАФТоГАЗ збанкрутує (чи просто собі якусь аферу з крупним баблом раптом мутить), кредит не віддає, свистати на це хоче, купує собі синій яґуар і пиз-дуватий шарфік, відчуває себе на вершині хвилі стьобу і невшибенності, Аише один момент: на той час хлопчику вже 30.
А ще є історія дівчинки. Була-жила-вчилася в музучилищі і навіть у консерваторії. Вийшла заміж за хлопчика толкового, співала всю дорогу пісеньки симпатичні, десь там час від часу зблискувала на ТБ і затихала… Аж тут раптом чоловікові стрільнула в голову ідея: а що, як вкласти багато-пребагато бабла в костюми і балет, перевчити дівчинку з типу-львівських баллад на типу-балканський фольк, та ще щоби всі «Гей-я-ГЕЙ!» кричали, а в кліпах її — ту, що пиздячить до них якогось дідька в гори на «хаммері» — гуцули зустрічали верхи на конях і позичених у клубі (принаймні, так вони виглядали…) кептарях, що, як додати такого собі етно-драйву і зафігачити купу бабла у промо-кампанію?! Біда з ним, якщо все пролетить — залишиться ще стабільний прибуток від студії тощо… А раптом — вистрілить?!
І таки вистрілило! Про дівчинку заговорили багато де на світі. Хай вона думає, що в «цілому світі». Так гарніше. Приємно думати собі такі ось теплі речі, коли тобі якраз 30.
Життя вдалося?
Хлопчика я добре знаю. То мій друг. Дівчинка — то public person[61] , а я від них тримаюся подалі.
Однак часами всі ламають правила. З цікавості? Навряд. Просто дуже зворушливим буває контакт із чимось (кимось) реально важливим для тебе в дитинстві. Коли ця дівчинка називає мене ровесницею, я коректно мовчу про нашу семирічну різницю з мінусом у мій бік — на час вимови цієї фрази вона мені вже подобалася.
А спочатку було доста смішно.
— Привіт! — сказала я, припершись до неї до хати на інтерв'ю.
— Здраствуйтє. — підкреслено офіційно відказала вона, сидячи з ногами на дивані й цоркаючи кнопочкою мишки на леп-топі.
— Катакана Клей. — сказала я, здається, сама собі (о, а чо? Так радісно почути вдале ім'ячко черговий раз!), бо її та інформація не зачепила.
— Ну добре, — знизала плечима я і впхала лупу в велике крісло. Я завжди так усьо — без запрошення. Ну та бо пес ся всрав, нє?
— Давайте толька бистра, — каже звізда.
— Тю, так це ж від вас залежить… — я вже не знаю, чи то я до неї на «ви» під таким напором офіціозу почала звертатися, чи то я включаю до своєї цільової авдиторії ще одну жінку, що знаходиться з нами в кімнаті. Подружку, маму чи сестру звізди.
— Ну, тобто, без чаю… — нервує якось дівчинка.
— Послухайте, — нє, ну мені справді доводиться стримувати наглючий свій регіт, — п я й сама собі чаю куплю зараз вийду. Нема потреби так про мене турбуватися. Почнемо?
Ну, чаю мені таки дали…
«ЯКОЮ Ж БУДЕШ ТИ, СТАРА КУРВО ЄВРОПО?!
1,5 години з Русланою[62] на вирішення цього запитання
Я ненавиджу робити інтерв'ю. Найгівняніше інтерв'ю мого житія було з Аніло Рак. Спаліть той номерМОЛОКА . J Після того я зареклася від цих записувань на диктофон завчених спічей дєвучок-пріпєвучок. (Копірайт спічів продюсерський та прес-аташівський). Але ж раптом випала нагода попатякати зРусланою , а це ж просто зірка мого дитинства. Пам'ятаю, церковна громада нашого містечка дружно ненавиділа Руслану за «збочене виконання» колядки«Свята Ніч» . Власне, за цю колядку прогресивна частина містечка її й обожнювала.
Руслана —Маленька Принцеса в дуже недоречних замшевих черевиках до синього шовкового костюму. За це її ганьбили типу модні чуваки вже в Києві. Саме ці неоковирні черевики мене якраз і впирали, здаючись непідробно ПРИНЦЕСЯЧИМИ.
А потім якось я потрапила до офісу хіт-параду «12-2», і грішним ділом почула, як моя світла-наївна-українсько-символьна принцеса Руслана голосом стерви-кар'єристки комусь каже: «Так, тут «Світанок» третій трек, да, паставь ево». Маммма… як вона могла?! Сказати ОТАК про…«Світанок»!!! Я довго ходила спустошена й розчарована у Світовому Добрі, а моя порядна галицька родина просто нагло не вірила, коли я цитувала їм таку сумну оказію.
Все. Після того Руслана щезла з мого дитячого серця надовго. З'явилася була в полі зору під часЄВРОБАЧЕННЯ і на гадці під часРеволюції . На це інтерв'ю я йшла в улюбленій футболочці «На коліна, ублюдки!» і з диктофономЄгора Кіріянова . Диктофон використала, а… футболку не показала. Бо ні Руслана, ні її подруга (сестра?) що була з нею разом у помешканні, ублюдками не виявилися, що взагалі з людьми буває дуже рідко. Скажу більше —МАЛЕНЬКА ДИКА ПРИНЦЕСА повернулася в моє велике і червоне серце, натрусивши там добрячу купу порошкуПриємного Враження . А таке на мене, злу й цинічну, справити практично неможливо.
Окі-докі, харе триндіти, ось вам ліпше спічРуслани(ну, і трохи мого…)
Соя :Пам-парам. Ти розпочала Рік України у світі…
Руслана : Ні, його Кличко розпочав. В березні… Чи в лютому? Так, він бився і так класно
переміг…
Так, але ж ти перша…
Руслана : Кличко!
Всьо. Ясно. Ти фанатієш від Кличка.
Руслана : Ні, у нас із ним взаємне фанатіння в цьому році.
Ну ОК. Ти перемогла на Євробаченні, незважаючи на тогочасний загальнонаціональний комплекс меншовартості. Пригадується коментатор, котрий наперед «вибачався» за твій невдалий виступ: типу, ой, так Руслана погано звучала на визвучці і те де…
Руслана : а я не знаю, що він коментував, до речі. Хочу дуже цього пацана побачити. Проблеми на визвучці були у всіх — технічні. А той партізан мимо нашої бригади пробіг. Від УТ був коментатор? Я до сих пір не бачила концерту…
Ну і наша воно тобі, ги-ги? (Тут до мене долинає слово «трава» з боку подруги-сестри. Тоді ж мене доречно пригощають чаєм;)
Руслана : Це в мене маму часто питають: «Чим ви лікуєте Руслану?» А вона: «Травками». Журналісти: «ТРАВКАМИ?!!» Ну, тоді вона й починає перераховувати: звіробій, душиця, ромашка…
Кльово, що символом України таки стало твоє лице, а не якого-небудь там Аніло Рака чи Таїсії-Повалісії… (Руслана з жахом округлює очі. Наш чєлавєк) — М-да, — вжей сама дивуюся своїй жахливій фантазії, — в них однаково не було шансів. А все ж… Усі так стібали твою тексту: «АЖАСТ МЕЙБІ, АЙМ КРЕЙЗІ». Це ж тішу «очі-ночі» чи «любов-кров».
Руслана : Да, це був знамєнітий текст. З точки зору лірики — дійсно попса, ми до нього особливих вимог не мали. Йшли на це свідомо — мені потрібен був простий текст. Хоча би з огляду на те, що я інгліш, гм, стаді, ги-ги…
Класно! — (Мене впирає її «ги-ги» навіть більше, ніж героїчне бажання вивчити англійську)
Руслана :…потрібно було, щоби я розуміла, про що співаю. А взагалі, в «Танцях» для нас важлива не смислова нагрузка, а такі речі, як «ШІДІРІДІДАНА», щоби ви могли вигукувати їх, коли танцюєте. Це примітивний текст, але не банальний. Він не має ні філософської, ні сюжетної нагрузки. ЦЕ — ЕМОЦІЯ. Зараз пів-Європи співає: «Джаст мейбі айм крейзі» -і нічого…
(ну, французи взагалі, напевно, й цього тексту не розуміють. Не слажилося в них із англійською. Жалко пацанів. Ну, хоч Руслана їх порадує):
Руслана :… ми вже рекордно довго тримаємося у франко-фламандських чартах. Такого ше не було. А взагалі, «Wild Dances» — це пісня-перформанс.
(Як з'ясувалося, з біса вдалий перформанс — не, брати і сестри? В європейських чартах Руслана зависає значно добше за Бру Спірс, а в Чехії і Словаки їй світить Золотий Альбом. Бідна Бру ридає у кутку…)
А покажи, будь, ласка, що тобі дали наWorldMusicAwards.