( Звуковий перехід )
ПРЕДСТАВНИК: Ось і все. Ми знову в лабораторії.
КАПІТАН: У те, що я бачив, важко повірити.
ПРЕДСТАВНИК: Скафандр усе витримав.
КАПІТАН: І витримала людина. Людина у цьому скафандрі.
ПРЕДСТАВНИК: Людині нічого не загрожувало.
КАПІТАН: Все одно треба мати залізні нерви.
ПРЕДСТАВНИК: Зовсім ні. Навпаки. Вчора я сам пройшов повну програму. І знаєте — чудово себе почував. Легкість…
КАПІТАН: Легкість?
ПРЕДСТАВНИК: Байдужість. Байдужість до усього земного. Я — тут. Ви — там. Ваші проблеми — вже не мої проблеми. Мабуть, у нашому скафандрі так усі себе почувають.
КАПІТАН: Усі, кажете?
ПРЕДСТАВНИК: А ось зараз випробувач до нас приєднається. Запитаєте ще й у нього. Оболонка, яку неможливо пробити, прорізати, пропекти — то вже не просто оболонка…
КАПІТАН:… А новий світогляд. Це я вже чув.
( Розкриваються автоматичні двері, кроки у важких чоботах, шум динаміка ).
ВИПРОБУВАЧ: Ось і я.
ПРЕДСТАВНИК: Переключіться на зовнішні гучномовці.
( Голос звучить тепер дзвінко, без перешкод, але дужче за голоси представника і капітана, з відчутною перемодуляцією )
ВИПРОБУВАЧ: Ось і я. Вибачте…
( Тепер голос випробувача звучить майже нормально )
Радий побачитися з вами, капітане. Багато чув про вашу останню експедицію.
КАПІТАН: Я теж радий. Вітаю вас. І — дозвольте потиснути вашу руку. Тільки мужня людина здатна випробувати такі речі, впевнений!
ВИПРОБУВАЧ: У рукавичці — не зручно. Моветон!
ПРЕДСТАВНИК: Це ж рукавичка скафандра!
ВИПРОБУВАЧ: Все одно…
ПРЕДСТАВНИК: А ви зніміть його. Може, наш гість наміряти схоче.
ВИПРОБУВАЧ: Справді.
ПРЕДСТАВНИК Дивіться капітане, як він це зробить Дуже просто. Одна тільки застібка. Під захисним клапаном Що таке?
ВИПРОБУВАЧ: Нічого, нічого, я зараз.
КАПІТАН: Не кваптеся, друже, я більше не поспішаю.
ВИПРОБУВАЧ Ось тут натиснути, тут потягнути… Що ж це…
ПРЕДСТАВНИК: Спокійно… Спробуйте ще раз. Повільними руками… Вправо… Вліво…
ВИПРОБУВАЧ: Клапан заїло, здається.
( Стримуючись )
Я ще тоді відчув на вібростенді — щось у ньому клацнуло ніби…
ПРЕДСТАВНИК: Заспокойся, Джоне, візьми правицею клапан. Розкрий його пальцями…
ВИПРОБУВАЧ: Не можу… Не можу. Застібку зламано.
ПРЕДСТАВНИК: Давай спробуємо ще раз. Так… Так… Тепер швидкими ритмічними поштовхами…
(Пауза)
ВИПРОБУВАЧ (майже спокійно): Пане керівник експериментального центру! Прошу занести до протоколу демонстраційних і випробувань: усі передбачені інструкцією засоби звільнитися І від скафандра вичерпано.
КАПІТАН: То, може, є якісь механічні…
ВИПРОБУВАЧ: Що?
ПРЕДСТАВНИК ( роздратовано ): Молотком постукати. Чи як?
КАПІТАН: Ну, в нас було подібне на Ганімеді. Ми пропекли в клапані лазерним пістолетом дрібненьку таку дірочку…
ВИПРОБУВАЧ: Лазером?
ПРЕДСТАВНИК: Дурниці! Вибачте, капітане. В конструкцію і наших виробів закладено захист віл будь яких лазерів.
ВИПРОБУВАЧ ( намагаючись жартувати ): Не сваріться, панове, їжі мені тут надовго вистачить…
( Зумер )
ПРЕДСТАВНИК: Тривога! Викликаю центральний пост! В лабораторному комплексі позаштатна ситуація. Чергову аварійну групу — в дев’ятий цикл! Негайно!
КАПІТАН: Даруйте, це що… так серйозно?
ПРЕДСТАВНИК: Вибачте, капітане. Я зараз проведу вас.
КАПІТАН ( пошепки ): Я запитав — це серйозно? Ви що, не знаєте, як оте одоробло зняти?
ПРЕДСТАВНИК ( голосно ): Ні!
КАПІТАН: А якщо ви взагалі його зняти не зможете? Що буде з випробувачем?
ПРЕДСТАВНИК. Скафандр автономний.
КАПІТАН ( пошепки ): Але ж він ніколи дощу відчути не зможе… у морську хвилю зануритися… дівчину обняти.
ПРЕДСТАВНИК ( розлючено ): Це ви для мене шепочете? Він же все одно нас чує. В скафандрі зовнішні акустичні системи ввімкнено. Він пульс ваш розчути може!
ВИПРОБУВАЧ: Та не хвилюйтеся так, капітане. Ну, зможу я тепер гуляти піж дощем без парасолі. Що в цьому поганого.
ПРЕДСТАВНИК: Капітане, я вас проведу.
КАПІТАН: Шоу закінчено?
ПРЕДСТАВНИК: Так… Я зараз повернуся, Джоне, тримайся.
КАПІТАН: Щасти, Джоне!
( Розкриваються і закриваються двері )
ПРЕДСТАВНИК ( набирає в ліфті код повернення ): Поверхня…. нульовий горизонт… Головний корпус.
( Ліфт рухається )
Капітане, офіційно прошу вибачити нас за все, що ви тут бачили.
КАПІТАН: Хочете щось додати до своїх слів?
ПРЕДСТАВНИК: Ми були б зацікавлені, щоб деякі подробиці демонстрації залишилися в наших стінах.
КАПІТАН: Які саме?
ПРЕДСТАВНИК: Які?
КАПІТАН: Так. Те, що ви з власними витворами впоратися не можете? Те, що мали намір мою експедицію в свої савани одягнути?
ПРЕДСТАВНИК: Скафандри. Ми поспішили.
КАПІТАН: Випередили науку! А поки вона вас дожене, той хлопець у скафандрі посивіє.
ПРЕДСТАВНИК: Ми занадто довго клепали ту річ, щоб подарувати її Джону. Знімемо, не турбуйтеся.
КАПІТАН: За рік? За десять?
(Пауза)
ПРЕДСТАВНИК: Від помилок хто застрахований?
КАПІТАН: Це не помилка. Це філософії вашій кінець! Абсолютний захист. Абсолютна надійність. Від усіх проблем світу — відчуження. Озброїлися ідеями. Філософію взагалі гарно на канапі з пальця висмоктувати. Навигадують гемороїдальні типи дуристики всякої! А хтось за неї платить власною шкірою.
ПРЕДСТАВНИК: Даруйте, хіба ж філософію якісь типи з пальця висмоктують? Вона завжди — втілення потреби. І скафандр наш — втілення потреби. Не більше. Ви думаєте — люди в космос літають тому, що їм зірки подобаються? Аякже. Життя змусило. Жорстоке і невблаганне.
КАПІТАН: Як ваш скафандр.
ПРЕДСТАВНИК: Я дуже банальні речі кажу. Можете сперечатися, звичайно. Але нікуди ми від них не дінемося.
(
Вже майже десять років, як я не був у Квітучому. І хоч сумління, немов голодна миша, гризе мою душу за те, що не відвідую батьківських могил, — я не в змозі подолати того нелюдського жаху, що спалахує в найпотаємніших глибинах мого єства і холодними чорними мацаками торкається мозку при кожному спогаді про рідне селище. Перед очима щоразу постає моторошна сцена в напівзатопленому льосі… Я нервово здригаюся навіть тоді, коли отримую чергового листа від Штольца — єдиної близької людини на моїй батьківщині, — і єдиної людини, що цілком повірила мені. Втім, не можу уявити, щоб Максим Йосипович поїхав з Квітучого. Ця мужня людина стала в моїх думках немовби духом-захисником рідного селища, в якому й досі блукає зловісна душа кульгавого чаклуна Бальтазара фон Шнее.
Штольц пише мені з німецькою пунктуальністю — один лист щоліта і одну листівку-вітання на Новий рік. Завдяки цьому я знаю все, що сталося у Квітучому після моєї божевільної втечі: те, що вхід до льоху було замуровано, і те, як сусідський хлопчик Василько, несподівано приплівся додому за два дні після моєї втечі, весь у глині і чорному смердючому бруді. Василько нічогісінько не пам’ятав, і коли в міліції йому показували мою фотокартку, впевнено сказав, що не знає такої людини і що ніколи не бував у льосі Сірого Дому. Ще Штольц писав, що невдовзі після того сам спускався в льох (ото смілива людина!) і обстежував його, але нічого не побачив, окрім чорної нерухомої рідини, що, певне, була колись водою. Зате в незатопленій частині пощастило натрапити на деякі цікаві речі, що належать, на його думку, ще скитським часам. В останньому листі Максим Йосипович повідомив, що в селищі відкрито нову церкву, і нема відбою від бажаючих хрестити дітей. Добре, якщо це так, і, звичайно, цікаво було б подивитися на ту церкву, але… від самої думки про поїздку холодний піт вкриває тіло, і ноги відмовляються коритися. Втім, аби ви не гадали, що я просто поганий син, байдужий до пам’яті батьків, відважусь розповісти все із самого початку, і нехай кожен з вас сам запитає себе, чи має він право мене засуджувати.
Тієї осені, ранньої теплої осені 1979 року, я, молодий фахівець з інститутським дипломом у кишені, приїхав у Квітуче на роковини смерті батько. Зупинившись у рідної тітки Параски, батькової сестри, я відпочивав на самоті, віддаючись ностальгічним спогадам. Попереду маячив цілий місяць відпустки, справ особливих не було, з колишніх товаришів по школі в селищі нікого не лишилося, тож я мусив гамувати тугу й ниючий біль втрати за допомогою «дольче фар нієнте».
Я цілоденно блукав широкими брукованими вулицями, обабіч яких підносились на чорних, пофарбованих смолою цоколях старі кремезні кам’яні будинки з червоними череп’яними дахами; годинами стовбичив на одному з численних горбатих містків через глибокий яр, на дні якого шуміла каламутна річечка з турецькою назвою Анчекрак, й впивався червоним золотом кленів, сріблом тополь та химерно забарвленими бензиновими плямами, що спливали за течією. Інколи я тинявся серед вікових дерев, де ми хлопчаками гралися у війну, і замріяно дивився на занедбану водонапірну башту серед парку, яку примхливий будівничий загримував під справжню середньовічну вежу з круглими бійницями та могутніми зубцями. В моїй уяві спалахували численні пригоди дитинства: колись ми полюбляли «штурмувати» цю вежу. От і зараз тут з гамором вовтузилась малеча…
Часом думки мої заглиблювались у безодню минулого — я намагався уявити рідне Квітуче у ті часи, коли воно ще звалося Блюмендорфом, а його чистими брукованими вулицями неквапом ходили, посмоктуючи люльки, худорляві німці в капелюхах, з ціпками та огрядні блакитноокі німкені, чиє біляве волосся ховалося під чепурними чепчиками, а великі робочі руки — під біленькими фартушками.
Так, той самий мудрий німець, що садив картопельку на Січі, садив її і в моєму рідному Блюмендорфі. І виявився, треба сказати, непоганим господарем: все, що робив, — робив добротно й зі смаком. Так і жив собі німецький Блюмендорф серед українських та болгарських селищ, працював із ранку до вечора, ходив до кірхи у неділю, голови не хилив, з сусідами ладив, а згодом… Та це зараз усім відомо, що сталося згодом. В часи мого дитинства про це нічого не знали.