Двоє українців і один єврей наклеювали шпалери й мовчали через відому причину, хоча й починали вже розуміти, що нікуди від своєї долі не поїдуть, а житимуть, як і раніше, горілку питимуть в кущах бузку.
Знову скликали суботник, аби відшкребти Дім на набережній своїми силами, але, як то кажуть, тільки козу потішили. Прийняли було рішення замалювати кіптяву, але ж: де дістати товарняк цинкового білила. Щоправда, є на складі дві бочки іржавої вохри, та то ж курам на сміх!
Отак і стояв чорний Дім на похмурій набережній, тоді як ремонт у квартирі Федора Федоровича не припинявся. Варка Степнівна разом із Таїсою й Анютою зашпаровували свою провину.
Принагідно зазначимо: керівництво не було у захваті від цього експерименту для дисидента… Подумаєш, дисидент. Ну то й що? А може, Матуся збирається віддати йому на відкуп увесь райцентр з метою експериментального художнього оформлення? Блакитний, рожевий і фіолетовий періоди в розібраному стані? У стилі Сальвадора Далі? Не бувати цьому, доки керівництво ще в силі. У самих стелі почорніли, а тут… Матуся, схоже зовсім з глузду з’їхала на терені іноземної валюти й отих дверей.
Поки начальство розмірковувало з приводу доцільності Матусиних дій, вона тим часом навідалася до Аеліти й мала з нею тривалу, майже тригодинну розмову. Після пожежного пікніка Аеліта втратила апетит, як і тягу до вештання по райцентру. Незалежно лежала на тлі ремонту в розкладному фотелі і штудіювала врятованого нею ж Олексія Толстого. Читалося важко, хоча й літери ще не забула.
«Слова — спочатку лише звуки, потім ледь просвітлені, ніби як крізь туман, поняття — потроху наливалися соком життя. Тепер, коли хтось вимовляв ім’я — Аеліта, воно непокоїло його подвійно: смутком першого слова АЕ, що означало «той, кого бачать востаннє» і відчуттям сріблястого світила — ЛІТА, тобто «світла зірка». — Так мова нового світу найтоншою матерією вливалася в уяву».
Нічого не второпати!
Коли фотель викинули, розляглася на югославській канапі з наміром будь-що, а дочитати «Аеліту» до кінця…
Нарешті можна й щось втлумачити…
«Родити, ростити істоти для смерті, ховати… Непотрібне, сліпе продовження життя…» Так розмірковувала Аеліта і думки її були мудрими, але тривога не минала. Тоді вона вилізла з постелі, вдягла плетені пантофлі, накинула на голі плечики халатик й пішла до ванної кімнати; роздяглася, стягнула волосся вузлом й почала спускатися мармуровими сходами до басейну».
По тому Аеліта відчула нестримний потяг до ідентичності: сповзла з югославської канапи, встромила ноги в пантофлі і почовгала до суміщеного санвузла приймати крижаний душ — гарячої води у Мамонтівці не було споконвічно. Затим знову розпласталася на канапі і заходилася читати. А це вже цілком зрозуміло:
«Іхошка сіла неподалік Сина Неба й почала чистити овочі. Її густі вії підморгували, тож відчувалося — веселе дівча.
— Чого це у вас на Марсі баби якісь сині? — заговорив Гусєв російською. — Дурепа ти, Іхошка, життя справжнього не знаєш».
Зайнята розумовою працею Аеліта не забувала пожаліти Федора Федоровича, а заодно себе, усвідомлюючи, що така шикарна квартира не на добро — незабаром її звідсіля виженуть.
От і Матуся прийшла… Зараз і розпочнеться.
Але Матуся звернулася до неї на диво поштиво: на ім’я ще й по-батькові:
— А чи не збираєтеся, Аеліто Олексіївно, ближнім часом відвідати Сан-Франциско? Не все ж на канапі вилежуватися?
Дві обійдені долею жінки порозумілися з півслова. Та й про що теревенити? Аеліта твердо вирішила: вискочити заміж за дисидента-Кешу й нараз розв’язати затяжне питання з пропискою на цій землі. А тривалу тригодинну розмову зайняв перегляд кольорового телевізора, де того вечора крутили п’ятдесят восьму і п’ятдесят дев’яту серії «Рабині Ізаури».
Пообливалися слізьми над поневіряннями бразильської рабині й склали такий план: першого дня прибулець дисидент-Кеша відвідує оселю й натрапляє на Аеліту, яка заманливо лежатиме на канапі. Другого дня він поведе Аеліту до ЗАГСу, де Матуся власноруч обвінчає їх без усіляких тримісячних перевірок почуттів. Третього дня Аеліта з дисидентом забирають двері й шурують до Москви, Москви, Москви, — а там і до Сан-Франціско рукою подати. Але ж на другий день може трапитись небажане ускладнення: чи поведе Кеша Аеліту до ЗАГСу?
— Якщо завагається — ти сама його поведеш, — наполягала Матуся.
Домовились: Аеліті — дисидент-Кеша і Сан-Франциско, Матусі — десять тисяч конвертованих карбованців для ремонту Дому на набережній.
— Сто! — розщедрилася Аеліта. — Для вас я з нього сто тисяч злуплю!
На тому й порозумілися.
Аеліта відкинула книжку, належало потурбуватися про свій невідпорний імідж. Буде. щоранку піднімати іржаві труби, витанцьовувати аеробіку, брати крижаний душ, а також не обідати і не вечеряти, аби ж у той ерзац-купальник влізти. Вирішила отак: звідси дисидент-Кеша без неї не поїде. Одружений він там чи холостяк — одновалентно, бо до Сан-Франциско вона ще не навідувалася. На Марсі була, у Нижньовартовську, а от у Сан-Франциско — ні. Нехай собі той дисидент буде старим, жонатим, ба навіть горбатим, але до Сан-Франциско він її нуль-транспортує, взявши під руку, чи, на худий кінець, у подвійній валізі.
Наближалася розв’язка. Поспішали. Он вже з міністерства закордонних справ надійшла телеграма: дисидент приїздить завтра вранці чорним «фордом», зустрічайте. Негайно нагнали в райцентр кримінальників, які підмели і вилизали колишню Мамонтівку, заасфальтували всі паркани двома бочками іржавої вохри — нічого, зійде після дощу. Та чорний Дім однак стримів на всі сторони, наче обеліск на цвинтарі.
— Це кому у вас меморіал? — запитували водії, що вивозили із цукрового заводу цукрове «вугілля».
Через цей чорний обеліск районне начальство мандражувало і накидалося на Матусю, як собаки на прив’язі. Начальство панічно боялося звинувачень в очорненні дійсності.
Матуся храбрилася, заспокоювала:
— Як на мене, нічого… Дивіться… Чому чорний форд — можна, а чорний Дім — зась?
Незадовго до приїзду дисидента начальство не витримало і ганебно втекло до Одеси на консультацію в психоневрологічний диспансер, щоб зняти нервовий мандраж і не брати участь в урочистій зустрічі. Там, на цей період, в каюті Командира міжгалактичного зорельота вирішувалася доля Федора Федоровича.
— Що з ним?… Ну, цього, котрий… Гіперболоїд інженера Гаріна, — проходжаючи каютою мовив Командир зорельоту своєму Головному Штурману. — Навіщо його затримуємо? Гадаю, пора виштовхувати у відкритий космос. Старий нормальний, на здоров’я не скаржиться. Не бонапартист. Тихий. Загалом нікуди не жаліється. Вестибулярний апарат в ажурі. Реакції — адекватний. Ну, є маячний психозик, таки є… — зморщився Командир зорельоту. — Ну, із заскоком, з ким не трапляється. Фантазує. Ну, начитався фантастики… А хто не без гріха?
Отож… Як це його?.. Гарін Михайловський, колишній військовий інженер-будівельник. Практично здоровий.
І завтра — під три чорти…
До виходу Федора Федоровича у відкритий Космос залишалося близько доби.
Упродовж дня Вовчик-електрик із сантехніком встановлювали на честь дисидента блакитний унітаз й обговорювали листа «запорожців» до Верховної Ради.
Увечері до Аеліти востаннє завітала Матуся, Вони вже не могли одна без одної. Уточнювали подробиці, а заодно переглянули шістдесят п’яту і шістдесят шосту серії «Рабині». Спостерігаючи оте плантаторське життя, Аеліта знов пустила сльозу й заспівала блатну пісеньку:
— Мама, мама, я пропала,
Я даю кому попало…
Співучасниця витерла своїм подолом сльози грішниці. Не хвилюйся, дівчинко! Матуся добре знає дисидента-Кешу ще за минулої дійсності. Дурень дурнем! Ласий до гульок, божевільний до нестями, нерозважний у виборі. А підчепимо його на отому самому коханні, що з першого погляду.
Та вийшло дещо не так, як мислилося. Вночі надійшла екстрена телеграма з міністерства закордонних справ: дисидент приїздить лише на один день, просить прискорити формальності з дверима; прийняти до виконання.
І матримоніальні плани сколапсували — належало обкрутити «гостя» за один день…
— Якби хоч ще на одну ніч затримався, — зажурилася на мить Матуся. — Ех, вибору немає, тож будемо прискорюватися. Де наше не пропадало!
— Всюди пропадало, — пхинькнула Аеліта.
Глухої ночі під її вікнами вешталися сантехнік, Вовчик-електрик і телемайстер із баяном. Телемайстер мав образу на Аеліту, а Вовчик із сантехніком — на все населення Мамонтівки, яке не схвалило листа «запорожців» до Верховної Ради. Тому й влаштували демонстрацію із частівками. Телемайстер грав на баяні й наспівував:
— Кудри вьются, кудри вьються,
Кудри вьются у б…
Почему они не вьются
У порядочных людей?
Сантехнік із електриком підхоплювали:
— Потому что у б…
Деньги есть для бигудей,
А порядочные люди
Тратят деньги на б…!
Мало хто спав тієї ночі. Полегшено зітхнули, коли вранці до Дому на набережній підкотив уживаний не один рік чорний «форд», і тим шляхом, що коли сухо, то проскочиш. Стоячи за портьєрою, Аеліта бачила, як із «форда» виповз дисидент. Син Неба, дещо схожий на Бельмондо, сподобався їй одразу. Не лише вона, а й вся Мамонтівка підглядала: «Кеша повернувся! Той самий, який Леоніда Ілліча… Якого довго не могли відшукати, щоб вишпурити з країни, бо три дні відсипався у смітнику просто неба. Богема! П’ятнадцять літ спливло, а він он як помолодшав! Й бороду поголив… І що тільки гроші з людиною не зроблять!»
Передусім Кеша помітив чорний будинок.
— Мама мія! — мимоволі вихопилося італійською. — Оце так дизайн!
— Мамо моя, — залюбки переклала Людмила Петрівна, її запросили до почту зустрічаючих на випадок, а раптом дисидент позабув російську. — Каже: в нас дуже гарно.
Дисидент-Кеша підбіг до Дому на набережній і поколупав пальцем фасад.
— Бляха-муха, не здирається! — замилувався він. — Повний кінець! Що то за фарба, б-млин? Як труна з музикою? Це ж треба! Чорний Дім! Хто дотелепав? Так… Запозичую досвід… Ну, чо’ вирячилися, бляхи-мухи? Не жартую! Фарба як називається? Чиє виробництво? Наче не «Сажа газова» і не «Персикова чорна»… На «Кістку палену» не схожа… що за б-млин, питаю?
Всі промовчали.
— У мене що, з мовою не теє? — занепокоївся Кеша. — Може акцента підчепив? Чи мене вже на Батьківщині не розуміють, дебела воша?
Очевидці німо зиркнули на Людмилу Петрівну.
— Раді-бога, у вас гарна вимова, — прощебетала вона.
— То що ж то за фарба, япона-мама?
Тепер вже всі дивилися на Матусю.
— «Копчена мамонтівська», — відповіла Матуся, проймаючись дрижаками.
Син Неба замислився. Земляки знали з гіркого досвіду: якщо Кеша починає думати — добра не жди.
— Ну, то як там у Сан-Франциско, Кеша? — звернувся старший лейтенант міліції, аби відволікти дисидента від важких дум про чорну фарбу.
— Що тобі сказати, Вітьок… Трясе там, б-млин дуже… Землетруси й гульня всіляка.
Невдовзі дисидента запросили до квартири. Всі райцентрівські кози та кури замекали і закудахтали, а Кеша’ ніяк не міг второпати — то комизуються з нього чи ні?