— Пробачте, але ніяк не вкумекаю… Здається, вас витурили? — напівзапитав старший лейтенант з військкомату, супроводжуючи дисидента на третій поверх.
— Із Сан-Франціско? — перепитав дисидент.
— Та ні, від нас.
— Ну?..
— Що?..
— Чого ж тобі треба, м-блин?
— Чи відчували там ностальгію?
— А то як же! Нудьгував без тебе, трахнутий комар.
У своїй колишній оселі Кеша навіть оком не кинув на Аеліту в купальнику і з відкритою книжкою на канапі.
— А двері де? — наполохано спитав він, забачивши нові.
Його заспокоїли й спрямували на кухню, де незабутній «шедевр» експонувався подібно музею «Прадо» — заходь, б-млин, й любуйся!
— Майн ґотт! — вхопився за голову дисидент, угледівши Будьонного, Калініна й оті штуки скіфських бовванів.
— Боже мій! — переклала з німецької Людмила Петрівна.
— Хто це накоїв! Кому врізати по пиці?! — заревів Кеша ведмедячим риком.
Про подальші події в квартирі свідчень не збереглося. Знаючи Кешу, всі кинулися навтьоки. Ретирувалися навіть старші лейтенанти. Щоправда, Матуся зосталася — в неї від жаху відняло ноги. Можна тільки здогадуватися, як їй та Аеліті вдалося приборкати Кешу за двадцять хвилин, затим вивести з Дому на набережній і покотити чорним «фордом» до мамонтівського ЗАГСу. Спробуємо вжити «принцип навпаки» й відновити події за кінцевим результатом.
На відміну від своєї покровительки Аеліта ні на мить не позбулася присутності духу, бо стикалася за своє життя з божевільними не один раз. Звичайно, вона побоювалася, аби Син Земної Кулі не почепив чергового ліхтаря під оком, однак наважилася увійти на кухню і гордо заявити:
— Ну, я це зробила! Чого репетуєш, козел недоклепаний?!
Чи оте бісівське «козел», чи легендарне кохання з першого погляду — але, вочевидь, на Кешу подіяло, і він заспокоївся. Маємо сказати, Аеліта була в чудовій формі, кращій аніж 1982 року. Син Неба «дивився, розчулений і схвильований… Які б муки він прийняв би зараз, аби ніколи не засмучувати це дивне обличчя, аби зупинити загибель принади, юні, цнотливого дихання, — вона дихала і пасмо попелястого волосся, що трималося щоки, здіймалося».
— Якщо не подобається — бери ганчірку і сам змивай, мурло! — пішла в наступ незбагненна Аеліта. — І взагалі ти, б-млин, умієш розмовляти по-людськи? Чи, мо’, розучився?
Кеша відвів убік очі, в яких уже роздмухувалося «кохання з першого погляду», і вдаючи з себе ділка запитав:
— То як ота фарба називається?
— «Копчена мамонтівська», — улесливо проспівала Матуся.
— Вас зрозумів, — усміхнувся Кеша. — Тобі на оздоровлення Мамонтівки скільки доларів треба?
— Де-десять… — пробелькотіла Матуся.
— … тисяч, — продовжив Кеша. — Знаю, долари потрібні. Але чомусь всі прагнуть мене обшахраювати. А я за так долари не розкидаю. Лихого не пам’ятаю, але «за так» нічого не вийде. Давай співробітничати: я тобі десять тисяч, а ти мені рецепт «Копченої мамонтівки». Маю намір хмарочоса фарбувати. Ну, то як?
— Згода, — кивнула Матуся.
Де ж краєзнавець? Куди його занапастило? Треба негайно викопати ще одного мамонта!
— Даруйте, але фарби вже нема, — прошепотіла Матуся. — Усю до мазка роз… розфарбували.
— Мене не фарба цікавить… Ти мені рецепта на стіл, а я тобі — валюту на бочку, — Кеша витяг записничок й приготувався занотовувати.
— Ага, йдеться про рецепт, — пожвавішала Матуся. — Тоді занотовуйте. Береться один мамонт…
У Кеші побільшали очі.
— … вариться смола, — продовжувала Матуся, ледь не ридаючи.
Кеша рвучко стулив записника:
— Годі. Я вже чув це. Мамонта закопчують, вивалюють у смолі й кладуть в льодовикову нішу.
У Матусі бризнули сльози.
— Дай їй сто тисяч, — милосердно проказала Аеліта.
— Дам, якщо підеш за мене заміж, — круто повернув Син Неба.
— Чому б і не піти. Хіба я собі ворог?
— Коли? — Кеші, вочевидь, нетерпеливилося.
— А хоч і зараз, — втрутилася уже без сліз Матуся.
— Тоді вдягайся.
— Може відмити двері? — смиренно запропонувала Аеліта.
— Не треба. Тепер Будьонний із Калініним ходовий товар… Продам як найдорожчу ікону.
Що було далі? Одна проза. По дорозі до ЗАГСу заскочили до Мамонтівського райвиконкому й полюбовно склали угоду на сто тисяч доларів стосовно посередництва Матусі в благодійницьких намірах Кеші. Потім майнули до ЗАГСу і мерщій додому. Шампанського у продмазі не знайшлося, а горілку купувати у Варки Степанівни не наважилися, адже Кеша за кермом, до того ж, йому випало гнати машину до кордону всю ніч. Замість шампанського молодятам відсалютував у передпокої забутий вогнегасник, що несподівано дав залп і облив усіх шумовинням.
Мабуть і порожні вогнегасники раз на століття вибухають від подиву.
Безалкогольне весілля справляли втрьох. Метка Матуся збігала до Таїсії й принесла пляшку солодко-терпкого спирту. Обмили знаменну подію, як і годиться. Було й «гірко». Сп’янілий Кеша, між іншим, завважив, що його колишня квартира виглядає, перепрошуємо, хреново. Стильовий різнобій, б-млин, різних країн і народів. Провінція, старе мислення. Відразу видно — тягнули все, що під руки попало… На його думку, чеський унітаз, фінські шпалери і югославський гарнітур в інтер’єрі — не фуричать. Не фунциклюють…
Увечері переглядали шістдесят сьому і шістдесят восьму серії «Ізаури» й іронізували над класовими ворогами. Оце б нам їхні турботи!
Потім знесли вниз двері і прив’язали до «фордівського» багажника.
Ну, поїхали!
Назавжди попрощалися з Матусею, як і розминулися на шляху з автобусом, яким саме повертався після міжгалактичної мандрівки Федір Федорович; і покотили через дві Європи — Східну й Західну (Кешу всюди знали, тож було де заночувати) — до мадридського «Прадо», а там, обминаючи Гібралтар, — до Ріо-де-Жанейро, де за попередньою домовленістю готувалися пофарбувати у червоний колір новий хмарочос бразильської Федерації футболу: напередодні із. Сан-Франциско, скажемо по секрету, Кешу таки вблагали відмовитися від попереднього задуму, оскільки…, а втім, то довга, бляха-муха, історія.
Відносно Сан-Франциско Аеліта поки що нічого не знала, хоча й у Ріо-де-Жанейро теж ще не була! Однак усе на землі варто побачити: музей «Прадо», Ламанчу, бразильську футбольну Федерацію. Та чим ближче просувалися до кордону, тим дужче непокоїло її те, що на митниці можуть зажадати візу і закордонний паспорт. Але обійшлося все чин-чином. Коли в’їхали на митну зону, Син Неба недбало тицьнув лівою рукою в бік «форда», Аеліти, дверей і підтвердив:
— Це зі мною.
І митнарі, завчасно попереджені Міністерством закордонних справ щодо нової Кешиної дружини, не виявили бажання порозумітися із всесвітньо відомим психопатом.
— Відчиняй ворота! Нехай скатертиною стелиться їм дорога! Щастить же дурням — таку жінку урвав!
Пошарпаний «форд» величаво перетнув кордон, заляпавши багнюкою якогось гешефтмахера-буржуя, що поспішав до нас у розкішному «ролс-ройсі»…
«Раз не столь умен твой ав-.
Как Хуан Патино слав-,
Негр, ученостью извест-,
Щеголять не смей латынь-.
Раз где тонко, там и рвет-,
Древних всуе не цити-,
А не то иной чита-,
Разберется, в чем тут де-,
И подумает с улыб-:
«Что же ты меня моро-?»
Мігель Сервантес.
Пролог до «Дон Кіхота».
Мабуть, щонайменше збожеволів у тій історії саме той, кого запроторили до божевільні. Федір Федорович сидів зранку на пригвинченому до підлоги ліжку (аби не плавало у невагомості) й головував у вченій дискусії щодо походження тунгуського метеорита, коли білий робот офіційно повідомив про вихід Федора Федоровича у відкритий космос.
Інопланетяни кинулися вітати його. Проте вихід у відкритий космос затягнувся на весь день — то Головний Штурман ще не повернувся з розвідки на Літаючу зірку Бернарда і не було кому підмахнути перепустку до шлюзової камери, то Молодший Охоронець загубив ключі, що унеможливило доступ до валізи з пиріжками. То те, то це та се. То обідати час, а то вже пора вечеряти…
Як до божевільні — то відразу, а як вийти звідтіля — доведеться довго очікувати…
Лише ввечері при Федорі Федоровичу було все приналежне: довідка про вихід у космічний простір, двобортний костюм, валіза і зіпсований «вічний двигун». Федір Федорович роздав своїм членистоногим друзям закам’янілі пиріжки з варенням й побажав їм щасливої дороги й м’якої посадки у Крабовидній туманності.
Він поспішив додому. Повернувся пізно ввечері, коли біля Дому на набережній ще не розвіялися пахощі «Нічної магії» й чудний димок чорного «форда». Федір Федорович на якусь мить насторожився, відчуваючи щось неладне. У темряві піднявся на третій поверх й подзвонив у квартиру… Потім постукав — ніякого відгуку. Запалив сірника. Двері чомусь скидалися на чорний дерматиновий пуфик, оббитий сріблястими головастими цвяшками — при бажанні їх можна було б порівняти із зоряною панорамою планетарію. Втім Федір Федорович розізлився. Стусонув чудернацькі двері ногою, і заходився відмикати ключем. Але замок виявився іншим.
Що за напасть: номер квартири був таки його.
Федір Федорович розігнався і висадив плечем зоряні двері й увійшов до квартири.
То була його і водночас не його квартира. Пантофлі у передпокої начебто його, вогнегасник — теж, а решта відгонила чужиною. У кімнаті на гаку висіла гранована під кришталь люстра… Стіл стояв полірований… Замість книжкових стелажів якісь поліровані і скляні чи то шафи, чи то буфети, де химерно віддзеркалювався Федір Федорович. Підлога якась слизька.
Зайшов на кухню — там, не впізнати. Уся в білому кахлі, немов чоловічий туалет у психдиспансері. І плиту хтось затяг…
Зазирнув до суміщеного санвузла — знайомий рудий тарган прошмигнув по блакитному унітазу.
Наче на ковзанах під’їхав до вікна. На вулиці теж щось не теє… І вічний смітник кудись зник…
Все, ну, геть, все змінилося!
«Книжки»! — згадав Федір Федорович.
Він надибав їх у югославському буфеті — то була полиця новеньких макулатурних книжок, які Матуся разом з Людмилою Петрівною відібрала для спасіння його душі. Тут були «Анжеліка», «Прокляті королі» й інші пиріжки з варенням.
Федір Федорович невпевнено ковзнув по паркету.
Ага, окрім пантофлів, бачу щось знайоме!.. Як не є, це його квартира!
Він схопив «Аеліту», яка байдикувала на канапі.
«Дорогому батечкові, — прочитав він, — від люблячої доньки. Пішла заміж за Сина Неба. Не ображайся. Чекаємо на тебе у Сан-Франциско. Кеша надішле виклик. Твоя Аеліта».
Федір Федорович постояв, подумав й пробурмотів:
— Ні, я залишусь з тобою… Не треба мені берега турецького…
Здається, він таки збожеволів. Всю ніч тупотів по паркету, наспівуючи оту старовинну пісеньку: «А я останусь с тобой, родная навек сторона…» Інколи затихав, зупинявся, відкривав навмання «Аеліту» і вголос зачитував кілька фраз.