Серж побілів обличчям. Нічого подібного не міг собі уявити. Щоб у рідному домі почути отаке!.. Хоч, може, Олег Сергійович, себто синок його любий, і мав рацію.
А Олег Сергійович далі гнув своє:
— Уявляєш, Серже, що їй, Віруні, скажуть в університеті? Мовляв, онука якогось недоумка! Якогось йолопа, що впав з неба!.. Пробач, пробач, вирвалося недоречно… Або ж я, заслужений офіцер флоту, капітан 1 рангу, дружина моя теж шанована лікарка. І ти хочеш, щоб про нас пішли погані балачки… Сержику, якщо в тебе змога, повертайся до Сиріусу. Там ти будеш людиною, житимеш ще дві тисячі років, не менше. А тут станеш дурним опудалом, поганим прибульцем! Тебе почнуть обслідувати, ставити на тобі всякі експерименти.
— Досліджувати себе я не дам! — хмуро відрізав Серж.
— Вони й питати не будуть! Наші особісти, як п’явки. Причепляться — не відірвеш. До того ж зараз особлива міжнародна ситуація. Ти не знаєш, що у нас трапилося минулого року. Якісь терористи на літаках вчинили страхітливий напад на Нью-Йорк і Вашингтон, зруйнували цілі велетенські хмарочоси, тисячі загиблих, паніка, вся Америка в шоку, президент їхній привів війська в стан бойової готовності…
— Хто ж це напав? — з почуттям неймовіри запитав Серж.
— Невідомо. Думали, що палестинці, або Бен-Ладен, такий головний терорист їхній. Одне слово, якби не втрутилась Рада Безпеки, було б світове лихо!.. Коротше, з тої пори все людство мовби розкололося: Захід — за американців. Схід, ясно, за палестинців, арабів, за підозрілих. До речі, Росія також була під загрозою нападу…
— Не розумію, при чому тут я? — зсупив брови Серж.
— А при тому, що в нашому російському флоті дуже строгий тепер режим. А тут з’явився ваш «Салют» і слава у нього поганенька. Хто ви, що ви? Ваш «Салют» оточений цілою флотилією кораблів. Ждуть тільки сигналу з Москви. І якщо там вирішать кінчати з вами… то ваше діло капут. У нас на флоті й ракети є, такі сволочні ракети, що від вашого «Салюту» трісочки не лишиться. У нас уже був трагічний випадок з Валерієм Сабліним. Дехто з високих чинів і сьогодні готовий карати тих, хто іде проти волі начальства.
Віруня зірвалася з канапи, істерично вигукнула:
— Серже, не слухайте його!.. Ніхто вас не розстріляє… Не ті зараз часи. А завтра на демонстрацію вийдуть тисячі студентів. Може, до нас прилучаться і моряки, офіцери… І я буду з вами, Серже!
— Не треба демонстрацій, Вірунько, — зітхнув Серж. — Мабуть, я за ці 57 років став йолопом. Або ви всі зосталися такими, якими були.
— Правда твоя, — зрадів Олег Сергійович. — Були дурнями, ними й лишилися. І тобі, Серже розуму у нас не позичати. Послухай мою пораду: збирай манатки і повертай на свій славний Сиріус!
* * *
Тим часом вдома у контр-адмірала Севастьянова відбулася ще важча розмова. Розмова з командувачем. Той зовсім втратив рівновагу.
— Доки ти там пиячив зі своїм пришельцем, — кричав він у трубку — сталася баталія біля острова Тарханкут. З твоїм «Салютом» між іншим. І наш особіст доповів про це в Москву самому міністру оборони. Ти знаєш, що у них є, у тих, на «Салюті»? Вони мають особливу променеву зброю. І до них не підступишся. Правда, їхній промінь ударив наче не з корабля, а з хмари над ним, чи то з НЛО… а чи, може, з ворожого літака… і скажи: як мені тепер реагувати на це? Що доповідати Москві?
На скромну заувагу Севастьянова, що в такій ситуації слід було бути делікатнішим і не вдаватися до силових прийомів, командувач вибухнув гнівом:
— Ти знаєш, Севастьянов, що таке тероризм? Ти забув напад на Америку? Забув, як ми всі тоді опинилися на порозі світової війни? Оце він і є тероризм. Тільки цього разу — космічний! Так, «Салют», за деякими даними, ввійшов у змову з інопланетними бандитами і прибув сюди з явно агресивними намірами!
— Та нема в них ніяких агресивних намірів «Григорію Юхимовичу, — твердо відповів Севастьянов.
— Ти нічого не знаєш, контр-адмірале, — гримів далі командувач. — Під вечір з Москви одержано секретне повідомлення. Московським астрономам вдалося з допомогою тонко розробленого коду розшифрувати послання якоїсь неземної цивілізації. Скоріше всього з сузір’я Сиріус. Так от слухай. Код Кремлю передав відомий контактер Бабанов. Дуже хитромудрий код для розшифровки космічних радіосигналів. За допомогою коду Бабанова вдалося розшифрувати кілька серйозних радіо-закликів. Москва дійшла висновку, що наші так звані «космічні брати» не тільки перегукуються з нами, а й мають намір послати до нас велику експедицію. Мета їх досить прозаїчна, щоб не сказати — підла! «Брати» хочуть знищити всі наші атомні центри, всі наші ядерні запаси. Найперше в Росії і в Сполучених Штатах.
— Ні, Григорію Юхимовичу, не атомні центри, а ядерні ракетні установки, щоб не допустити великої ядерної катастрофи, — відрізав чітко Севастьянов.
— Ти говориш мовою «братчиків», — буркнув у слухавку командуючий.
— Говорю те, що почув від одного з членів екіпажу. Наш гість з «Салюту» має важливе доручення від уряду однієї з планет Сиріусу.
— Ти про кого говориш?
— Про капітана-лейтенанта Сікору, Григорію Юхимовичу. Він п’ятдесят років вивчав їхнє життя…
— Тобто жив у них?
— Не певен… — завагався з відповіддю Севастьянов. — Можливо, мав інші контакти. Сиріусці постійно прилітають до нас. Всі оті НЛО, «блюдця», «тарілки»… коротше, від них він одержав кілька серйозних попереджень. А останнє і взагалі убивче! Сиріусці точно вирахували і навіть змоделювали наше близьке майбутнє. Щось страшне! Схоже на…
— На ядерну війну, так? І ти певен, що це не фальшивка? Ти добре придивився до свого космічного гостя? Хто він? Не якийсь агент? Чи, може, просто шарлатан, пройдисвіт, шизофренік?
— Яз ним познайомився… бачив його офіцерське посвідчення.
— Містика, контр-адмірале, — бовкнув командувач. — І взагалі розмова не телефонна. Зайди до мене завтра вранці. А пришельця я запрошу до себе. Пошлю за ним ад’ютанта.
— Краще б ви самі провідали шановного гостя. Власною персоною. Він має дипломатичні повноваження від цілої зоряної системи.
— Кажу ж — містика! Ось мої офіцери приведуть його до мене в кабінет, і я гарненько до нього придивлюся.
— Прошу тільки вас, Григорію Юхимовичу, не влаштовуйте йому допит — зітхнув Стояновський. — І врахуйте: провал його місії Москва нам не подарує.
Перед світанком в квартирі Сікор озвався телефон. Різко й вимогливо. Мовляв, годі спати, коли світ зрушується з місця, і людина вже перестає бути Богом Всесвіту. Олег Сергійович подався у вітальню і схопив трубку.
Дзвонив контр-адмірал Стояновський. В голосі його бриніла досада.
— Чому так довго не береш трубки?
— Прошу вибачити, Михайле Вікторовичу… Важка голова, доки почули з дружиною дзвінок. Що там?
— Буди Сержа. Його хочуть заарештувати.
— Хто?
— Не будь наївний… Найстарший в гарнізоні, — з болем мовив контр-адмірал. — Хоче втрутитися. Я боюся, що його методи перетрактацій погублять справу. Маємо унікальний шанс знайти контакт з тими, хто стократно розумніший за нас. Я гадаю, що на розмову з нами виходить Космічний Розум. Не пирхай і не смійся, Олегу Сергійовичу. Більшовики дуже довго сміялися і ледь не просміяли кібернетику і комп’ютери. А секрети ядерної зброї були змушені самі викрадати в американців… Я всю ніч не спав… і повіриш, під ранок в мені озвався якийсь дивний голос. Абсолютно реальний, ніби хто промовляв до мене. Такого зі мною ніколи не було.
— Михайле, — дозволив собі легку фамільярність Олег Сергійович, — не забудь, що ми вчора трохи перебрали. У мене досі важка голова.
— Ні, Олежку, я чув дуже виразне, дуже суворе попередження якогось незнайомця. Потому я навіть записав мовлені ним слова: «Військова база в небезпеці… Великий корабель під номером 7, який називаєте лінійним крейсером… Може статися лихо… даємо вам дані… все зосереджено на другій силовій установці, яка вийшла з ладу… Ця аварія невипадкова… невипадкова… невипадкова…»
— Якась галіматья! — обізвався глузом Олег Сергійович.
— Не думаю. Про аварію на другій силовій установці я вчора нічого не чув. Чому «голос» знає про неї і передає мені інформацію серед ночі? Зараз я подзвонив на «7-й». Ти знаєш, що це лінійний крейсер «Звитяжний», пришвартований до другої стоянкової бочки. Був недавно в плановому ремонті, все норма, готовий до морських навчань. І раптом вчора о 22-й вечора — так мені сказав командир крейсера капітан 1 рангу Кулик — аварія на другій силовій! Це вже не містика.
— Я теж думаю, що це гірше, ніж містика, Ми-хайле Вікторовичу — відбуркнувся Олег Сергійович, ворушачи пальцями ніг, аби зігрітися на холодній підлозі. — Спасибі за попередження. Буду будити свого «батечка».
Він поклав слухавку. На розбалакання не було часу. Ще не вистачало, щоб в його домі арештували якогось космічного пройдисвіта! Десь мотався зі своїм кораблем по світах, а тепер вдає з себе мученика. Гаразд, хай дім спить, а Олег Сергійович має потурбуватися про свого загадкового родича. Вчора ж бо він, Олег Сергійович, був трохи непоштивий до нього. Мовити б, вказав йому на двері. Егоїстично і безтактно вказав. Але справа є справа. Спить він зараз, чи у них на Сиріусі розучилися спати?
Олег Сергійович відчиняє двері до кабінету і бачить, що Серж уже давно вдягнений, здається, навіть поголений, сидить біля письмового столу і переглядає якісь старі журнали. Є чому дивуватися. Усміхається, радіє, згадує своє давне минуле.
— Годі сміятися, батьку! — досить грубо каже Олег Сергійович і, не без внутрішньої зловтіхи, сповіщає про недобрий дзвінок від контр-адмірала. Власне, щось там затіває ця паскуда командувач!
— А чим ти кращий за нього, мій любий синочку? — примружує очі Серж. — Ти мене гониш з мого дому, той проганяє з Севастополя. Та Бог з вами. Все одно Сиріус за нами стежить. І особливих дурниць ви вже не вчините.
— Ти певен, що ота зірочка, отой далекий Сиріус, який ранком ніби плаче над землею, то твої захисники?
— І мої, і твої, любий сину Олегу Сергійовичу.
Пішли на кухню. Олег Сергійович підсмажив яєчню, запарив кави, сіли до столика, вкритого жовтою цератою. І враз… ото вже лихо!.. В парадному почулися голоси і тупіт ніг. Це прийшли за Сержем, це виконувався наказ мерзенного, зухвалого і самовпевненого командувача Чорноморським флотом.
У Сержа скам’яніло обличчя. Він засунув руку в кишеню штанів.
— Я можу відстрілюватися, у мене є зброя, — сказав він твердо, мовби зважившись стрибати з кручі у страхітливу прірву. — Але, мабуть, не варто… Краще віддамся їм в руку добровільно, щоб не наражати тебе на прикрощі. — В Сержевому голосі забринів злісний гумор: — Бо чого доброго не отримаєш високої пенсії.
А голоси наближалися, були вже майже перед самими дверима. У Сікори-каплея закалаталося серця, рука в кишені стиснула пістолет. Ті в парадному на хвилю зупинилися, чути було їхнє перемовляння, радилися, як бути. «Бандит» з космосу міг вчинити опір.
У Олега Сергійовича змигнула думка: другий поверх, можна ще врятуватися, можна просто втекти.