— Стрибай, Серже, внизу сарайчик. Спустишся по даху на землю і тікай на свій корабель.
Серж падає на похилий дах, скочується на землю. Біжить через двір, вилітає на вулицю і втрапляє… прямо в руки морського патруля. Молоденький мічман, перетягнутий портупеєю, в оточенні двох моряків, наче жде його на вулиці. Це не арешт, а прямо-таки дружня зустріч.
— Ви — капітан-лейтенант з корабля «Салют»? — ввічливо запитує він, не виказуючи ні найменшого бажання гніватися на втікача.
— Все як в старих радянських фільмах, — супиться Серж. — Мене прийшли арештувати, але при цьому виявляють до мене цілковиту турботливість.
— Безперечно, дорогий каплей, — усміхається вусатий мічман і показує рукою в бік військового «уазика», що стоїть оддалік під домом Олега Сергійовича.
Жест досить промовистий. Сержеві нічого не лишається, як з виразом зверхньої байдужості влізти в «бобика» і сісти там на заднє сидіння. Коли вони під’їжджають до парадних дверей штабу, з-за далеких будинків вже витикається багряний окраєць сонця, на широкому проспекті стає ясніше і видно, який гарний, урочисто святковий дім штабу флоту.
В фойє, на широких сходах тиша і застигла строгість військової установи. Серж іде в супроводі міч-мана-вусаня коридором до приймальні командувача, вступає в неї і тут натикається на контр-адмірала Стояновського, який стоїть біля столика чергового ад’ютанта. Лице в контр-адмірала бліде, ні кровинки, втома, видно, зморює його, а проте він вдає зраділого і простягує Сержеві руку.
— Мені доручено зустріти вас, — каже він. — Жаль, що так вийшло… з патрулем. Прошу вибачити командувача.
— Я все одно мав прийти до нього, — каже Серж, помічаючи на собі цікаві погляди штабістів. — То де ж Григорій Юхимович?
— У нас деякі ускладнення… Командувач зараз буде. А я прошу вас: зайдемо в мій кабінет. Почекаємо трохи.
В контр-адміральському кабінеті вже повно сонця, в шафах виблискують корінці книжок, стіл завалений газетами. На стіні велика зашторена мапа. Стояновський припрошує каплея сісти в глибоке шкіряне крісло і ще раз просить вибачити їх за факт затримки. Може, Серж хоче кави? Чи чаю? Серж холодно відмовляється. Тоді контр-адмірал починає розпитувати каплея про свого батька. І, взагалі, як вони жили ці п’ятдесят п’ять років? Ах так, вони ж не жили п’ятдесяти п’яти років. Для них була всього одна мить, найбільше — одна хвилина, затемнення свідомості, провал і воскресіння. І ще невідомо, яким психічним зривом в душах всіх членів екіпажу обернеться пробудження, люди досі ще там, на палубі, в кубриках, на бойових частинах, не знають всієї гіркої правди, їх чекає не просто повернення в рідне місто. На свою військову базу, до своїх родин, а стрибок у прірву часу, в майбутнє за 55 років, якого вони фактично не прожили ані жодною хвилиною.
— Це все дуже плутано… Якась дика химера, — каже контр-адмірал Стояновський. — але у нас своє лихо!
— Що ж такого сталося? Це не зв’язане з «Салютом»?.
— Ні… на лінійному крейсері «Звитяжний» терористи… Одне слово, вони захопили крейсер, взяли в заручники команду і тепер погрожують жорстокими діями. Нащо їм лінкор, не можу збагнути.
— Викуп?
— Боюся, щось більше. Такий корабель!.. Кращий лінійний крейсер Чорноморського флоту.
Подзвонив командувач. Вибачався і запросив до себе.
— Ходімте, — обняв дружньо Сержа контр-адмірал. — Тільки не беріть всерйоз його слова. Він надто прямолінійний.
Кабінет командувачу похмурий, високі стелі, високі вікна, зашторена величезна мапа на стіні. У командувача, міцнотілого, плечистого чоловіка з сірим обличчям і кущчуватими бровами — пригнічений настрій. Він досі не може отямитися після того, що сталося на лінкорі. Майже близький до паніки, до відчаю. 1, здається, поява молоденького каплея в старомодному кітелі із орденом Червоної Зірки з якогось давно забутого сторожовика «Салют», вся ця ідіотська історія півстолітньої давності, оце все дике, майже фантастичне йому зараз дуже недоречне.
Він роздратовано тицяє Сержу руку через стіл, запалює сигарету. Показує на довгий стіл під мапою. Мовляв, сідайте.
— Що ви хочете від мене, каплей? — різко кидає в лице Сержеві. І тут же мимоволі піддається почуттю шанобливості: — Та ти, хлопче, я бачу добре повоював з німцями! Поздоровляю! Може, хочеш кави? Чаю? Чи, може, по маленькій? А?.. Ти не тушуйся!
— Я вже снідав, товаришу командувач… — набирається мужності для важкої розмови Серж. — Я почув про лінійний крейсер… Не знаю, у нас тоді такого не було… І я хочу, щоб ви зрозуміли нас… Ми не бандити і не терористи.
— А хто вас в цьому звинувачує?
— Ви, товаришу адмірал!
— Та не бузи, каплей! — вибухає гнівом командувач. І погляд в бік контр-адмірала: мовляв, знаємо, хто наплів.
— Але ж ви арештували мене! — вигукує запально Серж. — Я не чекав, що нас так зустрінуть в рідному Севастополі. Ми були невідомо де, ми не знаємо нічого, як це сталося, куди нас закинуло, як пронісся час, цілі роки, десятки літ…
— Стривай, каплей. Скажи мені відверто, звідки у вас така суперсучасна зброя? Лазерна гармата, лазерний меч… Ви ж просто зупинили наш корабель.
— Не знаю… — розгубився Серж. — Ніякого лазерного променя у нас не було… може, впав з неба. Може, це інопланетяни, пришельці чи що? Скажу відверто, учора у нас був контакт з ними. Власне, з одним дивним типом. З’явився в каюті капранга Севастьянова, командира корабля…
— Це мій батько, Григорію Юхимовичу, — вкинув контр-адмірал.
— Чудеса в решеті! — вигукнув командувач. — А правда, що ви жили у них, на цьому самому Сиріусі?
— Сиріус — тисячі парсеків. Дуже далеко… Важко навіть уявити, товаришу командувач, як далеко! І ми там буть не могли.
— Але ж десь ви таки пересиділи ці 55 років… Ну, чого ж ти мовчиш? Заплутався? В особвідділі кажуть, що вас чекає погана стаття.
— Статтю пришивати у нас завжди уміли, товаришу командувач. Ви не дозволили «Салюту» війти в базу і цим образили екіпаж.
Обличчя командувача береться смутком. Про яку образу може бути мова за такої беззаконної обстановки? Чи шановний капітан-лейтенант може собі уявити моральний стан гарнізону, де терористи захоплюють кораблі і погрожують розправою над закладниками?
Його перебиває Севастьянов:
— Дозвольте, Григорію Юхимовичу… Мені щойно подзвонили, що закладники відпущені.
— Слава Богу, хоч обійдеться без жертв. Але лінійний крейсер лишається в їхніх руках. З усіма ракетами. Біда! Ти розумієш, каплей, яка це біда!
Озивається один з телефонів. Командувач нервово хапає трубку. Слухає напружено, киваючи головою, і враз, повернувшись до Сержа, знаком руки велить йому вийти з кабінету.
— Хто прилетів, не розумію? — гукає в слухавку. — Американець? Ось він, міжнародний резонанс.
І погляд в бік контр-адмірала Севастьянова.
— Ти уявляєш, Севастьянов, який гість прибув до нас? Сам барон Пауль Реттіган! Прямо з Вашингтону.
— Урядовий візит чи що? — насторожується Севастьянов, і його моложава струнка постать стає ще стрункішою. — Наскільки я знаю, він голова правління «Мажестік-12».
— Так, — нервово потирає руки командувач.
Цього всевладного, похмуро відомого типа знає весь світ. Він по суті є володарем Америки, його вплив на заході не має меж. Мільярдер, в минулому затятий антирадянщик, до голосу якого прислухається вся еліта Сполучений Штатів. Тут тільки й чекай від нього якоїсь каверзи.
— Звідки він прилетів? — уточнює Севастьянов. — 3 Вашингтону чи з Каліфорнії? Там у них штаб-квартира.
— Радіоповідомлення вказує: з Москви.
— Тоді ясно: хоче прискорити наш вступ до САБу або як він повністю називається «Світовий Атлантичний Блок». Негідники, пхають нас на шлях конфронтації зі Сходом, — одразу вловлює суть подій контр-адмірал Севастьянов. — Щоб ми порвали наші дружні зв’язки з Іраном, Китаєм, Індією. Мабуть, Кремль піддався його політичному шантажу.
— Боюся не просто шантажу, а й запаху мільярдних позичок, — зітхає скрушно командувач. — Що ж, доведеться приймати короля його банківської величності.
І раптом дзвінок з Москви. Цього разу говорить командувач російським ВМФ: «Треба бути готовим до розмови з бароном Реттіганом і зустріти його якомога тепліше»!
— Себто вклонитися йому в ніжки! — вибухає командувач.
— Знайдіть такт для сердечних перетрактацій, — радить командувач ВМФ Росії. — Сам Президент прийняв його в Кремлі. Врахуйте це, Григорію Юхимовичу. Ми, росіяни, на порозі укладення важливого союзу з Заходом. Особливо після варварського нападу терористів на Нью-Йорк. Не підведіть нас, Григорію Юхимовичу. Дійте, як мудрий політик і дипломат.
У командувача посіріло обличчя. Упав на стілець і кивнув Севастьянову, щоб теж сідав. Нічого не вдієш, високий гість буде правити бал. Знаємо таких «друзів»! Буде нишпорити по базі, сувати скрізь свого носа!
— А тут ще скандал з лінійним крейсером, — докинув важко Севастьянов. — Як ми пояснимо Заходу всю цю дурну історію? Схоже на чеченський тероризм.
Стали міркувати разом. Коли прибуде гість? Мабуть, години за дві, не більше. Від Бельбеку тут недалеко. Отже домовитися з терористами на крейсері так скоро не вдасться. Весь букет неприємностей! Найгірше те, що крейсер «Звитяжний» має ракети дальньої дії.
— І ви знаєте, які саме, Григорію Юхимовичу.
— Так, знаю. Три ядерні. То страшна зброя. В цьому весь кошмар ситуації. Навіть якщо ми завдамо по них превентивний удар, вони в останню мить можуть натиснути на червону кнопку.
— І знищать Севастополь!
— Якщо не гірше… Звідси недалеко й до Москви! Може бути абсолютне повторення нью-йорксь-кої трагедії.
Севастьянов заперечив:
— Не думаю. У терористів нема спеціалістів, які б зуміли перенацілити ракети на Москву. А от вдарити по Севастополю в їхній змозі.
— Що ж ти пропонуєш? — напрямки запитав командувач.
— Саме міркую над цим, товаришу командувач.
— Без «товаришу»!
— Гаразд, Григорію Юхимовичу. — Севастьянов став нервово ходити по кабінету. Від напруги мислі в нього аж взялося плямами обличчя. — Скільки у нас часу?
— Зажадали до завтрашнього дня відповіді.
— Знову Чечня?
— Авжеж. Згода Кремля на повну незалежність Ічкерії. Себто Чечні. Якщо до завтра Москва не зробить офіційної заяви про свободу Ічкерії, вони завдають ракетний удар по місту і самі підривають себе разом з лінійним крейсером.
У командувача опали руки, сіре обличчя зробилося ще сірішим. Не бачив виходу. Тільки чудо могло врятувати флот і захистити древній Севастополь. Так, тільки чудо! Його думка враз зробила крутий поворот на 180 градусів. Досі висміював «пришельців»… Зараз зненацька почав мислити про них, як про можливих…
— Годі ходити! — рявкнув голосом утопельника. — Де той каплей? Сюди його! Негайно сюди!
Серж, увійшовши до кабінету, самим нутром відчув переміну атмосфери…
— Слухаю вас, товаришу адмірал! — Клацнув він закаблуками, і очі його засяяли дикуватим блиском.