— Вони відбирають у нас останній шматок хліба!
— Геть!
Натовп сунув до вантажного автомобіля, з якого полісмени знімали чергову залізну потвору. Технік у спецодязі злякано зойкнув:
— Сержант!..
Цей вигук потонув у чіткій команді:
— Загін, уперед!
Полісмени розступилися. З-за їх ланцюга вийшли шеренгами по чотири штурмовики «Бойових хрестів». Вони йшли як на параді, далеко викидаючи ноги. Вони держали гвинтівки дулами вперед. Натовп робітників загув з новою силою.
— Фашисти! Фашисти захищають роботарів!
Гвинтівки загрозливо посувалися. Передні ряди робітників відсахнулися назад.
— Назад! Назад! — пролунав дзвінкий голос командира штурмовиків, що стояли біля автомобіля. — Назад! Інакше стрілятимемо!
— Мерзотники! — не витримав хтось у натовпі.
Але дула гвинтівок передньої шеренги «Бойових хрестів» майже уперлися в груди робітників. Чорна сталь дул блиснула просто перед очима.
— Назад! — пролунав знов голос командира.
Натовп не відступав. Штурмовики бачили перед собою загрозливі бліді обличчя робітників. Ще мить, і наступ «Бойових хрестів» спинився б. Але пролунала нова команда:
— Стріляти готуйсь!
Сухим металом клацнули затвори гвинтівок, що дивилися в груди робітників. В раптовій тиші злякано зойкнула якась жінка. І враз передні шеренги робітників натиснули назад. Натовп робітників почав відступати. А холодні дула гвинтівок слідкували за ним, захоплюючи кожен сантиметр майдану перед воротами, який звільняли робітники.
— Продажні собаки! Скільки за кожний крок дістаєте? — глузливо пролунав ззаду дзвінкий жіночий голос.
Проте, фашисти, немов нічого не чуючи, відпихали натовп далі й далі, не опускаючи гвинтівок. Нарешті вони спинилися.
А роботарі ішли від вантажних автомобілів до воріт. Вони нічого не чули, нічого не бачили, вони сліпо виконували наказ свого господаря…
Тим часом до сержанта підійшов якийсь невеличкий чоловік. Він щось сказав сержантові; той, згоджуючись, кивнув головою. Тоді чоловік повернувся до натовпу і підвів руку. Тім зразу пізнав його: то був секретар в синіх окулярах, що вчора приходив на засідання страйкового комітету.
Тім поглянув на Боба.
— От мерзотник! Невже буде й тут пташкою виспівувати!
Чолов’яга у синіх окулярах перечекав, поки на нього звернули увагу, і почав:
— Товариші, дозвольте мені, старому, досвідченому, так би мовити, робітникові, що кілька років уже охороняє ваші інтереси, сказати вам дещо.
— Не треба! Чиї там ти інтереси охороняєш? — вигукнув хтось позаду.
Тім пізнав голос: це був Майк Тізман.
— Ні, товариші. Я запитую усе робітництво, а не комуністів. З ними взагалі я не хочу розмовляти, бо вони зрадили робітничу справу, втягли вас у цей нещасний страйк, — вів далі чолов’яга в окулярах, очевидно приготувавшись до всього. — З комуністами я, представник професіональної організації, не хочу розмовляти…
— Та від кого ти представник? Хто тобі доручав, коли за нас усіх говорить страйковий комітет, говорить єдиний фронт? — глузливо пролунав ще голос з натовпу.
Але чолов’яга мов не чув нічого. Він продовжував:
— Так і знайте, з комуністами просто не буду розмовляти. Бо вони зрадники, ті комуністи…
— Так, зрадники! — несподівано пролунали голоси навколо промовця.
Хто це? То відгукнулися штурмовики. «Бойові хрести» стояли біля автомобілів. І ще дехто підійшов ближче до них — два-три старі діди та чоловік з п’ять-шість хлопців у білих комірцях і капелюхах. То були службовці компанії, перелякані подіями клерки. Боб штовхнув Тіма.
— Ось тобі гвардія Говерса: фашистський загін штурмовиків, оці клерки, що скидаються на курчат, та ще запроданець з професіональної організації.
А чолов’яга в окулярах, підбадьорений допомогою від своїх прихильників, говорив далі ще впертіше:
— Комуністи — зрадники, як оце ось підтвердили свідомі робітники, що мають добрий розум і тверезо ставляться до речей. Комуністи ведуть вас у прірву, віддають вас на побиття полісменам та штурмовикам.
— То ж ти так міцно і стоїш коло тих самих полісменів та фашистів! — знов відгукнувся той самий голос з натовпу.
— Я стою, бо я прихильник порядку, який вони захищають, — відповів чолов’яга. — Ми, професіональна організація себто, завжди стояли за порядок. Ми казали вам: не треба того страйку, бо з компанією можна договоритися мирно, так би мовити, звичайно, якщо не викидати нездійсненних гасел. Чи не так? А комуністи, оті всякі Боби Леслі та Майки Тізмани, потягли вас у прірву. Тепер знову ми звертаємось до вас: досить шаленіти, повертайтесь до чесної праці. Ми договоримось з компанією. Ви самі бачите, що таке ці роботарі, яка це загрозлива річ. Адже компанія зможе поставити їх скільки хоч на завод замість робітників. Що ви тоді робитимете? Проситимете роботи, а компанія відповість: «нам не треба, бо в нас працюють роботарі», чи не так? Отже, геть страйк! Досить вірити комуністам, треба зрозуміти все, поки не пізно.
Натовп знов загув. І несподівано для самого себе, Тім закричав:
— Товариші, дайте сказати! Товариші…
За мить він опинився високо над землею, бо його піднесли сусіди і поставили собі на плечі.
— Говори, говори, Тім, — підбадьорюючи вигукнув Боб Леслі.
— Товариші, ми досить добре знаємо цього мерзотника, що оце зараз співав тут, — почав із запалом Тім. — Учора він приходив до страйкового комітету та пропонував своє посередництво між комітетом і компанією Говерса. Ми вигнали його, бо він сам викрив свою продажність. Він ще вчора знав, що саме сьогодні на завод привезуть роботарів. Звідки він знав це? Його повідомила компанія. Уся та штука з роботарями має лише одне значення: компанія хоче всякими засобами вплинути на нас, щоб зірвати страйк. Якби справа стояла так, як казав цей негідник, коли б компанії корисно було поставити замість усіх робітників до верстатів отих залізних потвор, — невже ви думаєте, що тоді компанія надіслала б до нас професіонального мерзотника, щоб умовляти кинути страйк?.. З якого це часу Говерсова компанія так дбає про наші інтереси? Дурниця! Компанія сама не певна, що з роботарями щось вийде, що вони коштуватимуть дешевше за живу робочу силу? Отже, не слухайте порад продажних професіоналістів, вірте єдиному фронтові, вірте комуністам, що страждають і боряться разом з вами і ведуть вас до остаточної перемоги над капіталом.
— Молодець, Тім!
— Правильно!
— Вірно!
— Геть продажних собак, що зривають страйк!
— А їсти що будемо?..
Тім почув це гостре запитання.
— Товариші, — відгукнувся він, — я забув сказати, що газета «Ред Стар» збирає й далі кошти на підтримку страйкарів. Гроші є, небагато, звісно, але боятися нема чого. Давайте не хвилюватись, перечекаємо кілька днів. Хай роботарі доведуть нам, що вони можуть працювати аж двадцять годин на добу, як іноді працювали ви. Хай доведуть вони, що утримання їх обійдеться компанії Говерса дешевше тієї зарплати, яку вимагаємо ми. Я вже не кажу нічого про витрати компанії на утримання оцієї фашистської організації «Бойових хрестів», що її представники у біленьких комірцях, насмілюються обвинувачувати комуністів у зраді. Хай самі робітники скажуть, хто зраджує їхні інтереси: чи комуністи, що вперто б’ються в перших лавах страйкарів, чи оті негідники, які загрожують нам одержаними від поліції гвинтівками?
Натовп шалено загув: останні Тімові фрази наче запалили полум’я.
— Геть фашистів!
— Геть негідників!
Полісмени разом з «Бойовими хрестами» були напоготові. Знов зловісно клацнули затвори гвинтівок, знов холодні дула схилились у бік робітників. І не тільки Тім та Боб Леслі зціпили люто зуби: із стиснутими кулаками, з похмурими обличчями крок за кроком відступали всі робітники під натиском озброєних фашистів.
7. АДЖЕ ВИ ІНЖЕНЕР, МАДЛЕНО…
Автомобіль, у якому були Томас Бірз і Мадлена Стренд, проїхав безпосередньо до головної контори заводу. Мадлена здивовано поглянула на Бірза, виходячи з автомобіля.
— Чому ми приїхали до контори? Адже ви хотіли, здається, показати мені роботарів, а не заводських клерків?
Бірз усміхнувся.
— З вашого дозволу, я лише зроблю деякі розпорядження. Це нас не затримає, будьте певні. Тільки на одну-дві хвилинки я прошу вас зайти до мого кабінета. Прошу вас, Мадлено!..
— Ну, гаразд.
Швидкими кроками Мадлена піднялась широкими сходами на другий поверх, де був кабінет Бірза, який працював тепер у приміщенні головного інженера заводу. Бірз ішов за нею на відстані кількох кроків, уважно стежачи за ходою Мадлени — вільною, певною і сміливою. Зуби його були стиснені, він мов чогось ждав.
І майже водночас з тим, як на обличчі Бірза з’явилась урочиста усмішка, що розсунула його зціплені до того зуби, — майже водночас з тим Мадлена раптово спинилась і схопилась руками за перила. Її голос пролунав якось особливо тривожно.
— Томас, це ж ваш роботар! Чого він тут?
Просто при дверях кабінета стояла велетенська металічна постать. Вона стояла нерухомо, як мертва статуя, як стоять по музеях металічні постаті рицарів у панцері. Короткий, товстий і круглий циліндр-ковпак був у неї замість голови. І на ньому — дивне срібне півколо спіральної антени. Жодного руху, важкий непохитний спокій у довгих руках, опущених униз, у коротких товстих ногах, на які твердо спирався широкий тулуб з великим рубильником-вимикачем на грудях.
І тільки в маленькому овальному віконці на циліндрі-голові щось світилося неспокійним вібруючим оранжевим світлом. Наче щось кипіло, буяло і намагалось виплеснутись назовні. Це дивне вогняне око примушувало згадувати про казкових однооких гігантів-циклопів з стародавніх міфів…
Мадлена відступила на крок назад. Не відриваючи широко відкритих очей від металічної потвори, нового механічного циклопа, вона промовила:
— Чого він… він стоїть тут? Томас, який він страшний!..
Бірз ще раз посміхнувся — криво і саркастично. Але відповів лагідним, ласкавим голосом:
— Хай вас це не непокоїть, Мадлено. Це мій служник. А всі мої служники завжди до ваших послуг, Мадлено. От дивіться, який він запобігливий, цей механічний служник. Хіба він не кращий за живу людину?
Говорячи так, Бірз узяв Мадлену під руку і ввічливо, спокійно, але твердо провів її вперед, до роботаря. Мадлена зробила всього два-три кроки до дверей і здригнула.
Мов бачачи її, мов відчуваючи її наближення, роботар незграбним рухом уклонився їй, схиляючи вниз свій важкий тулуб і опускаючи довгі руки так низько, що вони торкнулися підлоги. Потім він випростався, повільно підвів руку і натиснув нею на двері, що широко відчинилися.
Бірз голосно розсміявся.
— Ну, хіба не чудовий швейцар? Як уклонився, га? Як двері відчинив! Дивіться, він навіть просить вас зайти.
Справді, роботар другою рукою зробив широкий жест, мов запрошував зайти до кімнати. Він застиг у цьому русі, тримаючи двері відчиненими.
— Ну, прошу, Мадлено! Повторюю, лише на одну хвилину, — говорив Бірз.
Його обличчя знов стало похмурим, посмішка зникла з нього.
Мадлена обережно пройшла повз роботаря, не зводячи з нього очей. Він залишався нерухомим. Але ледве вони увійшли до кабінета, як роботар, ніби побачивши це, опустив руку вниз. Двері м’яко зачинились, не підтримувані більше залізною рукою.
— Подобається, Мадлено? — запитав Бірз.
Мадлгна відповіла чесно.
— Краще без такої потвори. Я особисто віддам перевагу живому швейцарові.
Бірз знов посміхнувся.
— Звикнете, Мадлено. Це тільки спочатку, поки для вас це новина. А потім… потім ви звикнете до думки, що всі ці механічні люди існують для вас, готові до ваших послуг, готові виконати перші-ліпші ваші бажання, бо вони — мої служники, мої раби… вони біля ваших ніг так само, як біля ваших ніг, Мадлено, і я сам!..
— Томас, ви обіцяли мені не говорити поки що про ваші почуття, — перебила його Мадлена.