— Але ви дозволили мені сподіватися…
— Тільки не зараз… Іншим разом.
Мадлена м’яко поклала руку на плече Бірза. Її очі дивилися на нього з проханням. Томас Бірз чемно уклонився.
— Гаразд, хай буде по-вашому. Сідайте, прошу вас. Я тільки подзвоню телефоном.
Він узяв трубку. Через секунду гучний голос відповів йому, лунаючи по всій кімнаті:
— Станція керування роботарями слухає.
Бірз незадоволено скривив обличчя.
— Пробачте, Мадлено. Я забув вимкнути гучномовець, Адже вам нецікаво слухати цю розмову.
Мадлена байдуже махнула рукою.
— Робіть, як хочете.
Бірз повернув рукоятку, яка вимикала гучномовець. Тепер Мадлена чула лише його голос — впевнений, владний голос, що наказував:
— Система вісімнадцять, літера «К». Контакт чотири. Керування моїм кишеньковим генератором. Перевірте його приймання.
Він вийняв з бокової кишені невеличку чорну плескату коробку з блискучими кнопками і натиснув одну з них.
— Так? Правильно, значить, усе гаразд. Так, вистройте і залиште до мого сигналу. Все.
Бірз поклав трубку на апарат і звернувся до Мадлени знов таким самим ввічливим тоном:
— Все готово, Мадлено. Можу продемонструвати вам моїх роботарів. Не одного лише служника, що ось — бачите? — знов відкриває перед нами двері, а десятки роботарів, що чекають на нас.
Вони вийшли з кабінета. Мадлена мимоволі вже на східцях озирнулась: роботар стояв знов нерухомо, як статуя. І лише вогняне віконце на його голові жило якимсь незрозумілим дивним життям.
Здалека доносилися роздратовані вигуки робітників і сюрчки полісменів. Бійка перед заводом все ще тривала. Бірз нахмурився: це було неприємним ускладненням. А втім — хіба не сам він вирішив організувати сьогодні цей урочистий приїзд і марш роботарів через заводські ворота? Хай робітники, хай всі страйкарі подивляться на залізних штрейкбрехерів. Це непоганий спосіб психологічного впливу!
Мадлену вразило майже цілковите безлюддя на заводі. Порожні цехи, порожній велетенський двір, порожні проходи між цехами. Лише де-не-де можна було помітити окремі людські постаті. То були або доглядачі — представники своєрідної інституції, внутрішньозаводської напівлегальної поліції, або справжні полісмени, що проходили, оглядаючи подвір’я, як дбайливі вартові.
Далеко з лівого боку щось металічно блимнуло і зникло за рогом. Роботар? Адже саме в тій стороні заводські ворота. Мадлена запитливо поглянула на Бірза. Але той дивився в інший бік, набиваючи тютюном свою незмінну люльку. Тому Мадлена запитала про інше.
— Куди ми зараз ідемо?
Бірз вперше посміхнувся зовсім весело, навіть жартівливо.
— До гуртожитку роботарів.
А що Мадлена поглянула на нього дуже здивовано, то він додав:
— Адже я сьогодні ще не ставлю роботарів до роботи, до верстатів. Для цього потрібно дещо переустаткувати. От роботарі і йдуть до свого гуртожитку, де мусять перебути до завтра. Ну, не сердіться, Мадлено, це я, звісно, жартую. Просто — ми йдемо до цеху, де поки що поставлені роботарі. Проте, ось ми вже й дійшли.
Біля великих дверей тут стояв уже не роботар, не металічна людина. Двоє доглядачів, двоє людей у формених куртках компанії Говерса стояли при вході до цеху. Вони чітко піднесли долоні до кепі, побачивши Бірза, що запитав у них:
— Усе гаразд?
— Так, містер Бірз, — відповів один з доглядачів.
— Прошу, міс Стренд, — уклонився Бірз, показуючи Мадлені на двері і запрошуючи її увійти.
І, тільки переступивши поріг, Мадлена вже не стримала вигуку здивування, змішаного з страхом. Дійсно, це було дивне видовище.
Великі електричні лампи заливали яскравим білим світлом всі кутки великого приміщення, посередині якого рівними шеренгами по чотири в ряд стояли велетенські залізні потвори, стояли роботарі. Вони були схожі один на одного, як кілька краплин води. Око неспроможне було відрізнити їх чимсь одного від одного. Лише великі чіткі цифри на грудях кожного давали можливість помітити, що всі ці потвори були одного випуску, одної серії, зроблені один услід за другим. Номери йшли підряд:
В 460 «С»,
В 461 «С»,
В 462 «С»,
В 463 «С», — тощо аж до В 475 «С». Тоді починалася дальша серія — «Д», що мала так само п’ятнадцять номерів.
Роботарі стояли рівними шеренгами, мов чекаючи на накази. Ніби застигнувши на місці, Мадлена дивилася на них.
Тим часом Томас Бірз владно виступив уперед. Він тримав у руках щойно вийняту з кишені вже знайому Мадлені чорну плескату коробку з кнопками. Ось він оглянувся на Мадлену. На обличчі його сяяла усмішка перемоги й певності.
— Прошу, Мадлено. І якщо після цього ви не переконаєтесь, що це мої раби, я просто не повірю вам. Адже ви — інженер, Мадлено, ви розумієте красу механічного чуда.
Він підвів руку і голосно вигукнув:
— Здорові були, потворки!
Замість відповіді — роботарі як один простягли вперед і вгору праві руки, мов вітаючи свого господаря.
— Опустіть руки!
Роботарі знов опустили руки; жодної секунди затримки не помітила Мадлена.
— Три кроки вперед! — пролунав голос Бірза.
Із скреготом, мов це пересувалися танки, важко ступаючи, загін металічних жахливих гігантів зробив три кроки вперед до Бірза і спинився нерухомо на місці.
— Але… але хіба вони можуть чути вас, Томас? — здивовано проговорила Мадлена.
— Все взнаєте, Мадлено, все, — хрипким, дещо напруженим голосом відповів Бірз.
І майже відразу він вигукнув знов:
— Ану, пішли прогулятись, потворки! Навколо мене, навколо мене!
Як уві сні Мадлена бачила: один за одним сунули вперед роботарі, високо підіймаючи ноги і повільно помахуючи в такт крокам довгими руками. Вони йшли чередою один за одним, утворюючи кільце навколо Бірза і Мадлени. Вони наближалися до двох живих людей, що стояли у центрі кільця, яке помітно звужувалось.
— Е, ні. Ширше кільце, ширше! — вигукнув Бірз.
Майже відразу кільце розсунулось. Але Мадлена, перелякана, вже стояла біля самого Томаса Бірза. Вона ледве стримувала нервове тремтіння.
— Досить, Томас, досить, — шепотіла вона, пригортаючись до плеча Бірза. — Я вже вірю вам цілком. Досить!
Проте, Бірз мов не чув її. Захоплено, як божевільний, він палаючими очима стежив за ритмічними рухами роботарів, що кружляли навколо нього. Він змахував руками в такт їхній ході, він був цієї хвилини страшний не менш від потворних роботарів, — цей завжди досі витриманий і спокійний Томас Бірз. Він стежив за переднім роботарем, повертаючись навколо самого себе і невідривно вдивляючись у його рухи.
— Досить, Томас… досить… Я не можу більше… — вже зовсім безсило повторила Мадлена, майже втративши надію вплинути на Бірза.
Він не чув нічого, захоплений спогляданням своїх створінь, винайдених ним металічних людей.
Тільки тепер Мадлена помітила, що пальці Томаса Бірза мов грають на кнопках загадкової чорної плескатої коробки. Так грає музикант на гармонії — тільки музикант грає швидше, грає в темпі мелодії. А пальці Бірза додержували якогось іншого ритму, який не збігався навіть з ритмом ходи роботарів.
Мимоволі Мадлена відзначила певну послідовність у рухах пальців Бірза. Ця послідовність чомусь нагадала Мадлені азбуку Морзе. Ніби Бірз пересилав якісь сигнали.
І раптом Мадлена зрозуміла: адже з свого кабінета Бірз говорив телефоном: «Керуватиму моїм кишеньковим генератором…» Ця коробка — автоматичний генератор. Ось воно що!
Досвідчений інженер-радіотехнік, Мадлена Стренд починала розуміти суть справи. Роботарями керують за допомогою умовних радіосигналів. Тепер вона дивилася вже не на роботарів, а на малесенький загадковий генератор в руках Бірза. Ось де секрет керування потворами.
Але ось Бірз спинився. Він, здавалося, помітив невідривний погляд Мадлени, що стежила за рухами його пальців. Швидким рухом він відвернувся, сховавши коробку генератора за собою.
Через дві-три секунди роботарі раптово спинилися. Вони завмерли в різних позах. Це нагадувало дивну картину, коли в кіно обірветься фільм — і люди, які щойно рухалися й жили на екрані, застигнуть нерухомими мертвими силуетами, як на фотографії.
У раптовій тиші голос Бірза пролунав різко й наполегливо:
— Здається, Мадлено, місця для сумнівів не залишається. Що ви скажете мені тепер?
— Ви геніальний винахідник, Томас, — тихо відповіла Мадлена.
— І це все?
— Поки що. Ми не закінчили огляду. Я хочу ще подивитися, як ваші роботарі працюватимуть. Можна буде це зробити?
— Завтра я до ваших послуг. Завтра, бо я ставлю, як уже сказав вам, роботарів до верстатів лише завтра.
— Отже, і я відповідатиму вам завтра, — напівіронічно вимовила Мадлена, що вже остаточно опанувала себе.
8. АЛЕ — ВАШ БАТЬКО РОБІТНИК, МАДЛЕНО!
Минув ще один день. Мадлена поверталась додому сама. Томас Бірз залишився на заводі, щоб зустріти другу партію роботарів. Кілька годин пробула Мадлена на заводі і сьогодні, дивлячись на роботу механічних людей біля верстатів. І вона справді побачила непереможну силу Бірзового винаходу.
Мадлена йшла вулицею, поспішаючи; і ввесь час їй увижалися залізні постаті роботарів. Надзвичайне, ніколи не бачене видовище!
Роботарі стояли коло верстатів — і працювали. Чіткими машинними рухами вони піднімали руки, брали якусь деталь, ставили її на місце, перечікували, поки верстат обробить її, — і потім здіймали вже оброблену деталь з верстата і клали її до ящика з готовою продукцією.
Звісно, їм бракувало людської свідомості, Мадлена добре це бачила. Наприклад, іноді роботар клав на верстат деталь боком — бо вона так лежала раніше, її так незручно поклала перед роботарем людина-доглядач. Верстат, звичайно, нівечив деталь, — проте роботар, не помічаючи того, приймав ту деталь і клав укупі з добрими.
— Нічого не поробиш, машина, — пояснив Мадлені Бірз. — Не можна навчити її свідомо ставитись до речей. А втім для нас досить і того, що роботарі пильно виконують нескладні накази.
Мадлена згодилась. Але незабаром вона втомилась. Треба було мати надто міцні нерви, щоб спокійно перебувати серед роботарів. Жахала машинна чіткість їхніх рухів, не було певності, що роботар раптом не повернеться та з такою ж чіткістю не задушить людину своїми могутніми руками.
Чомусь Мадлені згадалося, як вона колись оглядала психіатричну лікарню. Хворі стояли, сиділи, лежали по палатах. Лікар, що показував Мадлені лікарню, щось розповідав їй про хвороби, про методи лікування хворих. Але Мадлена не чула майже нічого. Її вразили дивні погляди хворих.
Вони дивилися не на неї, а кудись далеко-далеко, мов крізь Мадлену. Здавалося, вони не бачили її зовсім, здавалося, вони уважно споглядали щось невідоме за нею, ніби вона була зовсім прозора для їхнього гарячкового погляду.
І невідомо було, чи залишиться хворий наступної хвилини спокійним, чи зробить щось таке, чого ніхто й не чекав від нього… Цілковита невідомість найближчого майбутнього — ось те, що здалося тоді Мадлені найстрашнішим.
І щось подібне до цього відчула Мадлена й тут, біля роботарів. Вона дивувалася і сама: адже — що схожого між хворими психічно людьми і удосконаленими машинами, роботарями?.. Але це було так. Мадлена, трохи вагаючись, сказала про це Томасові Бірзу. Той посміхнувся.